Раді Вас бачити!

Розділ 7. Спадщина «Мари»

Минуло п’ять років. Порт Сент-Джуд змінився: на місці зруйнованої вежі форту виросла нова, ще похмуріша, а ім'я губернатора де ла Круса вимовляли лише пошепки. Але в найтемніших заулках портових таверн, де пахло дешевим елем і старим деревом, жила інша історія.

Старий моряк з посірілою бордою підсунув кухоль до юнака, який щойно втік із королівської служби. — Ти кажеш, свободи немає? — прохрипів старий. — Тоді ти нічого не чув про «Срібну Сирену» та Капітана Штиля.

Далеко від колоніальних берегів, на прихованому від очей острові, де пісок був білим, як цукор, стояв невеликий будинок, збудований із залишків старого фрегата.

На веранді Ізабелла розглядала карту, яку сама ж і намалювала. На ній були позначені не лише рифи, а й безпечні гавані для тих, хто шукав притулку від тиранії. Поруч із нею на столі лежали ті самі пісочні годинники. Вони більше не вимірювали час до страти — вони просто нагадували про те, що кожна секунда належить їй.

— Знову збираєшся в дорогу? — почувся голос Еліаса.

Він змінився. У волоссі з'явилося кілька срібних пасом, а на плечі залишився шрам від тієї останньої ночі в Сент-Джуді, але погляд став ще глибшим. Він підійшов і поклав руку їй на талію.

— Кажуть, біля Тортуги бачили флагман нового адмірала, — відповіла Ізабелла, згортаючи карту. — Він шукає нас. Навіть через п’ять років вони не можуть пробачити нам того вибуху.

— Нехай шукають, — Еліас усміхнувся і кивнув у бік бухти, де на хвилях гойдалася «Мара» — оновлена, міцніша, з новими гарматами та незламним духом. — Океан великий, а ми знаємо його секрети краще за будь-якого картографа Його Величності.

Раптом із берега донісся дитячий сміх. Маленький хлопчик із темними, як у батька, кучерями та рішучим поглядом матері намагався запустити в небо саморобний повітряний змій, зроблений зі шматка старого чорного вітрила.

— Він буде кращим моряком, ніж я, — тихо сказав Еліас.

— Він буде вільним, — виправила його Ізабелла. — Це все, про що ми клялися на піску.

Вона взяла свій капелюх і подивилася на море. Воно було їхнім союзником, їхнім домом і їхньою вічністю. Ізабелла знала, що їхня історія ніколи не закінчиться, поки в океані є хоча б одна хвиля, а в серці — хоча б крапля відваги.

Вони не були просто піратами. Вони були тими, хто довів: любов — це не кайдани, а вітер, що наповнює вітрила на шляху до неможливого.

Еліас підняв чорний прапор, на якому замість кісток тепер було вишито білу троянду, переплетену з якорем. Корабель готувався до відплиття.

— Ну що, капітане Ізабелло, — промовив він, подаючи їй руку. — Куди сьогодні?

— Туди, де нас ніхто не знайде, — відповіла вона, крокуючи на палубу. — І де ми знайдемо все.