Раді Вас бачити!

Після обіду я повернулася до вітальні й знову взяла з полиці книгу про магію. Спочатку збиралася лише трохи погортати її, але сторінка за сторінкою захоплювали мене дедалі сильніше. Особливо мене зацікавив розділ про розвиток магічних здібностей. У книзі зазначалося, що дітям опановувати магію значно легше, а от дорослим вже набагато складніше. Проте це зовсім не означало, що навчитися неможливо. Для цього потрібні були регулярні тренування, концентрація, контроль емоцій і хороша візуалізація.

Чим далі я читала, тим більше дивувалася. Багато вправ нагадували медитації, про які я колись читала в інтернеті. Маги вчилися відчувати потоки енергії навколо себе, спрямовувати їх і керувати ними за допомогою уяви. І я вирішила спробувати одну з таких вправ просто зараз.

Взявши плед зі своєї кімнати, я вийшла надвір. Дракон, як і раніше, лежав на терасі, ліниво гріючись на сонці. Я розстелила плед на траві неподалік від нього й сіла, схрестивши ноги. Заплющивши очі, спробувала уявити, як магія тече моїм тілом, але майже відразу почула гучне пирхання.

Розплющивши очі, я побачила, що дракон дивиться просто на мене. Його золоті очі були трохи примружені, і мені чомусь здалося, що в цьому погляді читався відвертий скепсис.

— Що? — невдоволено буркнула я. — Я вчуся візуалізувати магію. В книзі про це прочитала.

Дракон кілька секунд уважно розглядав мене, ніби оцінював мої шанси на успіх, а потім поклав голову на лапи й заплющив очі.

— От і добре, — пробурмотіла я. — Не заважай.

Я теж заплющила очі й знову зосередилася. Цього разу все виходило набагато краще. Я уявляла, як магія струмує моїм тілом теплими золотавими потоками. Уявляла, як вона просочується крізь землю під моїми ногами, як народжується в корінні дерев, живе в камінні, розчиняється в повітрі й сонячному світлі. Поступово навколишній світ ніби віддалився. Я перестала чути спів птахів, шелест трави й навіть шум вітру. Час ніби зупинився. Мені було тепло, затишно й напрочуд спокійно. Здавалося, я стала частиною цього місця. Частиною саду, неба, гір і самого повітря. Глибоко всередині я почала відчувати дивну силу, яка повільно наповнювала мене.

У якийсь момент десь на рівні підсвідомості в мене виникла дивна впевненість, що я можу створити щось магічне. Я різко розплющила очі, підняла перед собою долоні й уявила, як над ними з’являються маленькі жовтуваті клубочки полум’я. І вони справді з’явилися! Полум’я спалахнуло просто на моїх долонях так раптово, що я з переляканим вереском підскочила на ноги, зовсім не очікуючи, що все вийде настільки швидко.

— А-а-а! Що це?! Що це таке?!

Паніка миттєво накрила мене. Я почала шалено махати руками, намагаючись позбутися вогню. Лише через кілька секунд до мене дійшло, що полум’я зовсім не обпалювало. Воно лише приємно гріло долоні. Але це не допомогло заспокоїтися. Я все одно не знала, куди подіти цю кляту магію!

На мій крик дракон розплющив очі й підняв голову. Судячи з його погляду, він був далеко не в захваті від того, що я влаштувала. І саме в цю мить вогняні клубки зірвалися з моїх долонь, полетіли вперед і врізалися в стару яблуню. Дерево спалахнуло майже миттєво, і від усвідомлення того, що я щойно підпалила сад, у мене похололо всередині.

— О ні!

Я кинулася до будинку так швидко, ніби за мною гналися всі дракони цього світу. На кухні біля столу стояло відро з водою, яке я набрала для супу. Там була лише половина, але це було швидше, ніж набирати повне з колодязя. Схопивши його, я помчала назад і вихлюпнула воду на яблуню.

На щастя, вогонь ще не встиг поширитися далеко. Полум’я зашипіло й згасло, залишивши після себе обгорілу кору та кілька почорнілих гілок. Важко дихаючи, я дивилася на постраждале дерево й відчувала, як серце шалено калатає в грудях.

— Ну все, — простогнала я, ховаючи обличчя в долонях. — П’ять хвилин магії — і я вже ледь не спалила сад.

Обережно визирнувши з-за пальців, я подивилася на дракона. Він усе ще лежав на терасі й дивився на мене таким поглядом, ніби щойно остаточно переконався, що залишати мене без нагляду категорично не можна.

З відром у руках я повільно повернулася до тераси. Дракон усе ще лежав на своєму місці й дивився на мене. Його золоті очі були спокійними, але мені вперто здавалося, що він дивиться осудливо.

— Я злякалася… — тихо сказала я, опускаючи погляд долу. — Вибач…

Дракон нічого не відповів. Звісно, він же дракон! Але від цього мовчання мені стало незручно. Я ще трохи постояла на місці, а потім зітхнула й повернулася в дім.

Книга про магію все ще лежала на столі там, де я її залишила. Влаштувавшись у кріслі біля вікна, я відкрила її знову, вирішивши, що перед наступними експериментами варто хоча б трохи розібратися в тому, що роблю. Після розділів про вогонь і керування енергією мені трапився розділ про цілительську магію. Спочатку я подумала, що там йтиметься лише про лікування людей, але дуже швидко зрозуміла, що помилялася.

Виявилося, цілителі працювали не лише з живими істотами, а й з рослинами. У книзі детально описувалося, як магія допомагає відновлювати пошкоджені дерева, прискорювати ріст молодих пагонів і навіть рятувати рослини від хвороб. Я кілька разів уважно перечитала сторінки про лікування дерев. На відміну від вогняної магії, яка могла завдати шкоди, цілительська здавалася безпечною.

— Гірше я вже навряд чи зроблю, — пробурмотіла собі під ніс.

Закривши книгу, я вийшла надвір і попрямувала до постраждалої яблуні. Підійшовши ближче, опустилася навпочіпки біля стовбура. Обпалена кора виглядала не так страшно, як кілька годин тому, але мені все одно було соромно дивитися на дерево.

Я відчула на собі погляд дракона й озирнулася.

— Хочу спробувати вилікувати дерево, — пояснила я. — Не бійся, знову його не спалю.

Дракон примружився й повільно хитнув головою, ніби дуже сумнівався в моїх здібностях.

— Дякую за довіру, — фиркнула я.

Заплющивши очі, я знову почала виконувати вправу з книги. Цього разу все виходило значно легше. Варто було заспокоїтися й зосередитися, як знайоме відчуття тепла повернулося. Я уявляла, як магія струмує крізь землю, проходить через коріння дерев, живе в кожній травинці та листочку. Незабаром мене знову охопило дивне відчуття єдності з усім навколо.

Відчувши, що сила наповнила мене, я розплющила очі й поклала долоні на стовбур яблуні. Майже відразу між моїми пальцями спалахнуло м’яке зеленувате сяйво з крихітними золотими іскорками. Воно повільно розтікалося по корі, огортало пошкоджені місця й поступово розчиняло сліди вогню. Я заворожено спостерігала за тим, як обпалені ділянки світлішають, а кора знову стає живою. Потім мою увагу привернула тоненька гілочка, яку я теж обпалила. Просто на очах з неї почали рости ніжно-зелені молоді листочки. Я аж підскочила від радості.

— Ти бачив, дракончику? Я змогла! — вигукнула я, обертаючись до тераси. — Лікувальна магія далася мені простіше.

На мій подив, дракон раптом підвівся. До цього моменту я бачила його лише лежачи, тому на кілька секунд просто завмерла. Коли він піднявся у повний зріст, то здався ще більшим, ніж раніше. Його золотава луска засяяла на сонці, а широкі крила ледь ворухнулися за спиною.

Дракон неквапливо спустився з тераси й попрямував до яблуні. Я мовчки спостерігала за ним, не наважуючись навіть поворухнутись. Підійшовши до дерева, він уважно оглянув його, обійшов навколо й кілька разів принюхався до кори. Потім несподівано повернув голову до мене й нахилився зовсім близько. Теплий подих торкнувся мого обличчя. Дракон уважно принюхався до мене, ніби перевіряв щось важливе, а потім довго дивився просто в очі. У його погляді було стільки задумливості, що мені навіть стало ніяково. Зрештою він розвернувся й спокійно повернувся на терасу.

— Ну і як тебе розуміти? — розгублено запитала я.

Відповіді, як завжди, не було.

Решту дня я провела за книгою, зробивши перерву тільки на вечерю. Коли за вікном почали згущуватися сутінки, а небо забарвилося в золотаво-рожеві кольори, мене несподівано накрило почуття самотності. Вдень було легко відволікатися на книги, магію та нові відкриття, але ввечері думки знову повернулися до минулого. Я згадала свій світ, звичне життя, якого більше не існувало. Попереду на мене чекала невідомість, і від цього ставало трохи тривожно.

Я взяла зі своєї кімнати ковдру, плед і подушку, після чого вийшла на терасу. Дракон уже влаштувався на ніч і ліниво спостерігав за заходом сонця.

— Можна я поруч ляжу? — тихо запитала я. — Сумно мені…

Дракон подивився на мене й повільно кивнув.

— Дякую.

Я розстелила ковдру поруч із ним, поклала подушку й накрилася пледом. Від дракона йшло приємне тепло. Поруч із ним було напрочуд затишно й спокійно. Мені навіть почало здаватися, що він не страшний могутній звір, а просто дуже велика домашня тваринка.

— Ти схожий на котика, — сонно пробурмотіла я. — Тільки набагато більший. На добраніч, дракончику.

Дракон ворухнувся. Я вже майже засинала, коли відчула, як над головою розгортається щось велике й тепле. Розплющивши очі, я побачила, що він накрив мене своїм крилом. Від цього простого жесту в грудях несподівано защеміло. Здалося, ніби дракон мене так обіймав. Вперше відтоді, як я опинилася в цьому світі, я не почувалася самотньою. Дракон без слів дав зрозуміти, що тепер я не сама. З цією теплою думкою я заплющила очі й незабаром заснула.