Раді Вас бачити!

Я завмерла, не в змозі ні поворухнутися, ні бодай відвести погляд від золотих очей дракона. Здавалося, весь світ навколо просто перестав існувати. Я чула лише шалений стукіт власного серця й важке дихання, яке ніяк не могла вирівняти. Страх накрив мене так само сильно, як тоді, в машині, коли я побачила вантажівку, що мчала просто на нас. Та сама безпорадність. Те саме моторошне відчуття, що смерть уже поруч і втекти неможливо.

Мені хотілося зірватися з місця, побігти, сховатися, прокинутися — зробити хоч щось, аби врятуватися. Але тіло мене не слухалося. Руки тремтіли, ноги не слухалися, в голові паморочилося від паніки, і я сиділа на землі й дивилася на дракона, ніби зачарована.

Величезний. Нереальний. Небезпечний.

Його золоті очі дивилися прямо на мене — уважно, спокійно, надто розумно для звичайної тварини. А потім дракон раптом ліниво позіхнув. Я навіть кліпнути не встигла. Він повільно поклав масивну голову на лапи й знову заплющив очі, ніби я взагалі його не цікавила.

Кілька секунд я просто сиділа, не вірячи в те, що досі жива. А тоді дуже повільно піднялася й зробила крок назад. Потім ще один. І ще. Я задкувала до будинку, не відводячи погляду від дракона й щомиті чекаючи, що він кинеться за мною. Але той навіть не ворухнувся.

Лише коли я дісталася дверей, мене нарешті відпустило. Я швидко прослизнула всередину, зачинила двері й майже побігла до кімнати, де прокинулася. Ноги все ще були слабкими, тому я ледь не падала, але зараз мене це не хвилювало.

Опустившись на ліжко, я кілька секунд просто сиділа, намагаючись заспокоїти дихання. Повільний вдих. Видих. Ще один. Руки досі тремтіли. Я схопила глечик, ледь не розливши воду, й поспіхом налила собі повну склянку. Зробила кілька жадібних ковтків. І знову повільно видихнула. Тепер вже з полегшенням.

Хотілося залізти під ковдру з головою — зовсім як у дитинстві, коли в темряві починали ввижатися моторошні тіні. Наче ковдра могла врятувати від усього страшного й незрозумілого. Але я лише хитнула головою.

— Ти доросла, Ліано, не треба боятися, — пробурмотіла вголос. — Треба зрозуміти, що відбувається.

Та тільки мозок вперто відмовлявся щось розуміти. Побачене здавалося сном, галюцинацією, але точно не реальністю.

Я боляче ущипнула себе за руку. Потім ще раз. І ще. Але це не допомогло. Я досі була тут, в цій ельфійській кімнаті, а надворі на сонечку грівся дракон.

— Якщо я не сплю і не померла, то знаходжуся в іншому світі, — почала розмірковувати вголос. — В нашому драконів немає. Але як я тут опинилася? Магія? Невже вона дійсно існує?..

Я зробила ще ковток води й поставила склянку на тумбочку. Паніка потрохи відступала, дозволяючи думкам стати хоча б трохи яснішими.

— І дракон… — тихо продовжила я. — Він безпечний чи ні? Якби був небезпечний, то відразу б накинувся. Чи ні? Може, він не голодний? Чи не їсть людей? Чи залишив мене на десерт?

Я застогнала й затулила обличчя долонями. Страх знову почав повільно підступати до горла. Я повільно дихала, намагаючись заспокоїтись, але не вдавалось. Я взагалі не знала, що робити в моїй ситуації. Як поводитися з драконом? Чого від нього чекати? Чи можна виходити надвір? Чи безпечно спати в цьому будинку? І саме ця невідомість лякала найбільше.

Я повільно опустилася на подушку й підтягнула коліна до грудей, машинально згорнувшись клубочком, ніби це могло захистити мене від усього, що зараз відбувалося. Деякий час я просто лежала, втупившись поглядом у стіну й намагаючись ні про що не думати. Мозок ніби втомився від страху, шоку й спроб хоч якось пояснити те, що поясненню не піддавалося. Дракон. Інший світ. Можливо, магія. Все це звучало як маячня і здавалося дурним сном, але надто вже реальною була паніка, що досі стискала груди.

Поступово дихання вирівнялося, а серце перестало калатати так шалено. Цікавість, яку спочатку майже повністю придушив страх, повільно почала брати гору. Як би сильно я не боялася, але десь усередині все одно тріпотіло дурнувате захоплення. Я потрапила у світ, де існують справжні дракони. Як в книжках, фільмах чи іграх, але реальні. І один із них зараз лежав за стінами будинку.

Я важко видихнула, підвелася з ліжка й обережно вийшла з кімнати. Крадучись майже навшпиньки, ніби дракон міг почути мене крізь стіни, я повільно дійшла до кухні. Вона виявилася такою ж дивною й затишною, як і решта будинку — світле дерево, широкі вікна, полички з баночками, мідний та глиняний посуд і великий обідній стіл. Але мою увагу одразу привернули двері, що вели на терасу. Саме там і лежав дракон.

Я завмерла біля вікна, не наважуючись підійти ближче. Навіть звідси він здавався величезним. Сонячне світло ковзало по золотавій лусці, і вона блищала так, ніби дракона відлили з дорогоцінного металу. Мідні роги красиво вигиналися, а складені крила виглядали настільки великими, що, здавалося, могли сховати мене під собою.

Мене досі пробирало тремтіння, але тепер до страху домішувалася ще й цікавість. Хотілося роздивитися дракона ближче. Переконатися, що він справжній. Що це не галюцинація й не сон.

Я дуже повільно прочинила двері на терасу й обережно визирнула назовні. Підійти ближче все ще не наважувалася. Навіть дихала через раз, боячись привернути до себе зайву увагу.

Але дракон усе одно мене відчув. Він повільно повернув голову й подивився прямо на мене. І в цьому погляді мені раптом примарилося майже людське питання: «І що ти від мене хочеш?»

Я нервово ковтнула й, сама не розуміючи навіщо, зробила маленький крок уперед.

— Ти ж мене не з’їси, дракончику? — тремтячим голосом запитала я. — Ти такий великий порівняно зі мною. Я ж тобі на один зуб буду. Не їж мене, будь ласка…

Дракон дивився на мене кілька секунд так, ніби я щойно сказала найбільшу дурницю у своєму житті. А потім із його пащі вирвалася легка хмаринка диму, що виглядало так, ніби він важко зітхнув. Він знову поклав голову на лапи, хоча очей вже не заплющував, продовжуючи за мною спостерігати.

Я невпевнено переступила з ноги на ногу. Страх нікуди не зник, але тепер уже не здавався таким паралізуючим. Якби дракон хотів мене з’їсти, то, мабуть, давно б це зробив.

— Ти тут живеш, дракончику? — тихо спитала я й зробила ще один обережний крок у його бік.

Дракон підняв голову, а потім плавно опустив її вниз. І чомусь мені здалося, що це був кивок.

Я нервово усміхнулася, сама не знаючи, чому раптом почала розмовляти з ним так, ніби це був величезний золотавий кіт, а не істота, здатна перекусити мене навпіл.

І саме в цю мить я раптом згадала золотавий силует, який бачила крізь марення. Теплі руки, приємний чоловічий голос, сяюче волосся. У голові миттєво склалася логічна, як мені здалося, думка.

— А де твій хазяїн?

Реакція дракона була миттєвою. Він різко підняв голову, примружив золоті очі, а з його ніздрів пішла тонка пара. Навіть повітря навколо ніби стало важчим. Увесь його вигляд буквально кричав, що моє питання йому дуже не сподобалося. Я мимоволі завмерла, хоча інстинкт самозбереження вже панічно волав забиратися назад у будинок.

— Хтось був поруч зі мною, коли я лежала без тями, — поспішно пояснила я. — Хтось лікував мене. Чоловік із золотавим волоссям, майже як твоя луска. Я подумала, що він твій хазяїн. Де він?

Дракон знову важко видихнув димок і демонстративно відвернув голову. Я розгублено насупилася. Схоже, я знову сказала щось не те, але що саме — абсолютно не розуміла. Може, з тим чоловіком щось сталося? І дракон через це злиться чи сумує?

— З ним щось сталося? — вже тихіше запитала я.

Дракон, звісно, не відповів. Він навіть не повернувся до мене. В голові майнула думка: і чого я взагалі в нього щось питаю? Він же не відповість. Він дракон. Тваринка.

Я ще трохи постояла на місці, борючись із дурнуватим бажанням підійти ближче й торкнутися золотої луски. Вона виглядала такою гладенькою й теплою на сонці, що пальці буквально свербіли від цікавості. Але страх усе ще виявився сильнішим. Тому зрештою я повільно відступила назад і повернулася на кухню, постійно озираючись через плече, ніби боялася, що дракон раптом передумає і проковтне мене.

Я ще трохи постояла на кухні, прислухаючись до власних відчуттів і намагаючись остаточно заспокоїтися. Після розмови з драконом страх уже не здавався таким гострим, хоча повністю нікуди не зник. Але поступово я заспокоювалася.

Я роздивилася уважніше кухню. Вона виглядала так само дивно й казково, як і решта будинку. Світлі дерев’яні меблі вкривало витончене різьблення у вигляді гілок, листя і різних символів, кам’яна плитка на підлозі виблискувала теплими золотавими візерунками, а замість звичної плити біля стіни стояла велика піч з рудуватого каменю. На ній стояли дві каструлі. Я зацікавлено підняла кришку першої й одразу впізнала густий грибний бульйон із травами, який пила раніше. Від нього підіймався ароматний пар, ніби його зварили зовсім недавно. У другій каструлі виявилася вівсяна каша, яку я їла зранку. На великому дерев’яному столі стояв невеличкий плетений кошик з тими самими синіми ягодами, що були у вівсянці, поряд лежала широка плетена тарілка з хлібом і кількома рум’яними булочками, а біля них — чайник, від якого приємно пахло травами.

Я раптом зрозуміла, що каша не надто мене наситила. Відчинивши одну з шафок, я знайшла глиняну миску й дерев’яну ложку, налила собі бульйону, відрізала великий шматок хліба й сіла за стіл. Їжа здавалася неймовірно смачною, ніби я місяць нічого, крім хліба і води не їла.

Наситившись, я раптом зрозуміла дивну невідповідність. Їжа була теплою. Не ледь теплою, а саме свіжою, ніби її приготували півгодини тому. Я задумливо стиснула в пальцях шматок хліба. Якщо бульйон і чай досі гарячі, значить той чоловік, який мене врятував, був тут не так давно. Але тоді де він? Куди зник? Я не розуміла, а дракон відповісти мені не міг.

Після обіду сили почали повертатися до мене. Принаймні тепер я вже не почувалася людиною, яка ось-ось знепритомніє. Повернувшись до своєї кімнати, я взяла з полиці одну з книг. Це виявився художній роман — щоправда, написаний дивними літерами, які я чомусь прекрасно розуміла. Це теж лякало. Але цікавість знову перемогла страх.

Я вмостилася на ліжку й занурилася в читання, час від часу ловлячи себе на думці, що поводжуся підозріло спокійно для людини, яка зовсім нещодавно дізналася про існування драконів.

Ближче до вечора я знову зголодніла. Відклавши книгу, вийшла на кухню, налила собі ще бульйону й насипала каші. Їжа все ще залишалася теплою. Я насупилася й недовірливо торкнулася пальцями каструлі.

— Може, вона зачарована? — пробурмотіла вголос.

Чесно кажучи, після дракона магічні каструлі вже не здавалися чимось надто дивним.

Поївши, я помила за собою посуд і знову обережно визирнула на терасу. Дракон лежав на своєму місці. Сонце вже опускалося за гори, заливаючи все навколо м’яким золотавим світлом. Його луска в цьому сяйві виглядала просто неймовірно — тепла, яскрава, майже вогняна.

Я кілька секунд мовчки милувалася драконом, а потім тихо запитала:

— Твій хазяїн сьогодні повернеться?

Дракон ліниво підвів голову й подивився на мене, сердито примруживши очі. Потім так само повільно хитнув головою з боку в бік, ніби казав «ні». Я зробила висновок, що дракон розумний. Мабуть, навіть розумніший за котів і собак. Але все ж вирішила уточнити.

— Ти розумієш мене, дракончику?

Цього разу він кілька разів повільно кивнув. У мене аж очі округлилися. Дійсно розуміє! І в нас навіть подоба діалогу з’явилася!

— І ти мене не з’їси?

З драконячої пащі вирвалася сердита хмарка диму, але він все одно хитнув головою, заперечуючи. Я полегшено видихнула й уперше за весь день дозволила собі усміхнутися.

— І я можу тут залишитися? В цьому домі?

Дракон знову кивнув.

Я дивилася на нього й ніяк не могла повірити, що все це відбувається насправді. Такий величезний, красивий, неймовірний… А ще — розумний і доброзичливий. Мабуть, якщо не збирався мене їсти. І такий яскравий! Він здавався живим шматком сонця. І мені шалено захотілося торкнутися його.

— А можна тебе торкнутися? — боязко спитала я.

Дракон уважно подивився мені просто в очі, але не кивнув і не заперечив. Наче сам не знав, чи хоче цього. Або просто залишав рішення за мною.

Страх усе ще стискав груди, але цікавість виявилася сильнішою. Я дуже повільно підійшла ближче й обережно торкнулася кінчиками пальців його морди. Дракон завмер. Навіть не поворухнувся. Лише дивився мені в очі своїм дивним розумним поглядом.

Я затамувала подих і наважилася покласти долоню повністю, легенько провівши по його лусці, ніби гладила величезного кота. Шкіра дракона виявилася теплою й напрочуд м’якою — зовсім не твердою, як я уявляла. Вона нагадувала шкіряну куртку, яку залишили грітися на сонці.

Серце гупало так голосно, що я чула його у вухах. Я торкалася справжнього дракона. Ця думка досі здавалася абсолютно божевільною.

Повільно прибравши руку, я зробила крок назад і усміхнулася вже впевненіше.

— На добраніч, дракончику.

Він лише примружив очі, спостерігаючи за мною.

Я повернулася до будинку, взяла зі столу булочку й чашку теплого чаю, після чого пішла до своєї кімнати. Там я ще довго сиділа на ліжку, задумливо дивлячись у вікно й жуючи булочку.

Сон не приходив.

У голові крутилися сотні думок. Новий світ. Дракон. Моє неймовірне переміщення сюди. Я не мала жодного уявлення, що чекало мене далі і чи зможу коли-небудь повернутися додому. Але десь глибоко всередині поруч зі страхом уже народжувалося інше почуття. Цікавість. І, засинаючи, я раптом подумала, що моє бажання почати нове життя доля виконала надто вже вигадливим способом.