Спочатку:
На сторінку книги
Вранці я повільно прокинулася, відчуваючи крізь заплющені повіки теплі сонячні промені. Кілька секунд лежала із заплющеними очима, ліниво прислухаючись до співу птахів за вікном і легкого шуму вітру. А потім згадала, де знаходжуся. І цього разу мене не накрила паніка. Не було ані шоку, ані бажання переконати себе, що все це просто дивний сон. За останню добу мозок, здається, змирився з існуванням драконів і нового світу.
Я потягнулася і підвелася з ліжка. Слабкість майже зникла. Лише іноді ще трохи паморочилося в голові, якщо різко рухатися. Я вже збиралася піти до ванної кімнати, коли мій погляд зачепився за дещо знайоме. В кутку на кріслі лежав мій рюкзак і старенька текстильна сумка, яку ми ще разом з бабусею шили. Я завмерла. Потерла очі, ніби не вірила в побачене. Невже разом зі мною перемістилися й мої речі? Я обережно, ніби боялася, що від зайвого руху рюкзак з сумкою розтануть в повітрі, підійшла до крісла. Опустилася на підлогу поруч і притягнула свої речі до себе. Справжні!
Сльози полегшення покотилися по щокам. Нехай зі мною не було двох валіз, але там був лише одяг, який, мабуть, тут не носять. А в рюкзаку і сумці було все моє життя! Фотографії рідних, кілька улюблених книжок, записники — з віршами і рецептами бабусі, особисті речі, та навіть трошки одягу. Переважно, спідня білизна і домашній одяг, але і це добре. Хто його знає, яка білизна в цьому світі. Штанці до коліна я точно носити не хотіла.
Тільки от не розуміла, чому рюкзак з сумкою теж перенеслися в цей світ. Може, тому що, сумка була на мені, а рюкзак я тримала на колінах? Скоріше за все. І це радувало, дуже. Ось тільки… Раптом мене пронизало усвідомленням — я була вдягнена у довгу лляну сорочку, не мою, й під нею в мене не було жодної білизни! Мене що… той чоловік перевдягав? Ой… А якщо він?.. Та ні… Він, мабуть, нормальний.
Я прогнала тривожні думки з голови, дістала щітки — для волосся і зубну, білизну й улюблену спідницю з легкою блузкою, і пішла до ванної. Навіть перед драконом мені не хотілося ходити в нічній сорочці і нечесаній. Що вже казати про те, що в будь-яку мить міг повернутися його хазяїн і побачити мене в такому вигляді?
У ванній я швидко привела себе до ладу, розчесалася й, остаточно прокинувшись, попрямувала на кухню. На печі стояли все ті ж дві каструлі. Я машинально торкнулася однієї з них і здивовано кліпнула. Тепла. Не гаряча, але саме тепла. Ніби бульйон варили максимум годину тому, а не залишили на всю ніч. Каша теж виглядала абсолютно нормальною і навіть не думала псуватися.
Я лише тихо пирхнула собі під ніс. Ну так. А чого я взагалі дивуюся? У світі, де біля будинку лежить дракон, магічна каструля — далеко не найдивніша річ.
Насипавши собі каші й наливши бульйону, я сіла за стіл снідати. Допиваючи залишки трав’яного чаю, раптом зрозуміла, чого мені катастрофічно не вистачає.
Кави.
Настрій миттєво зіпсувався.
Я щоранку пила каву. Завжди. Без неї ранок відчувався якимось неправильним і неповноцінним. І зараз організм дуже голосно нагадав про цю маленьку залежність.
Я рішуче підвелася й почала оглядати кухонні шафи та полиці. В одній із великих широких дерев’яних шаф несподівано виявилося щось на кшталт холодильника. Усередині було прохолодно, а на полицях лежали шматки м’яса, овочі, зелень і кілька голівок сиру.
— Ого… Магічний холодильник? — пробурмотіла я, дістаючи шматок сиру. Його я теж любила.
Але головною метою все ж залишалася кава.
Через кілька хвилин пошуків я нарешті знайшла в навісній шафці кілька баночок із сушеними травами, чаєм… і меленою кавою. Я мало не застогнала від щастя. Швидко відкрутивши кришку, вдихнула знайомий аромат і прикрила очі від задоволення.
— Ох, кавуся! Як я за тобою скучила…
Поставивши банку на стіл, я підійшла до печі. Поруч стояв плетений кошик із дровами, і я вже потягнулася до нього, коли раптом зрозуміла одну маленьку проблему. Сірників ніде не було. Я відкрила одну шухляду. Потім другу. Третю. Нічого.
— Невже скінчилися?..
Розчаровано зітхнувши, я опустилася на стілець і сумно подивилася на банку з кавою. Це було майже жорстоко — знайти каву й не мати можливості її зробити.
Кілька секунд я похмуро дивилася перед собою, а потім раптом завмерла. Мене осяяла одна ідея. А якщо…
Я різко підхопилася, витягла з шухляди аркуш паперу й обережно зазирнула в піч. Усередині тліли вуглини. Будь ласка, нехай хоч одна ще буде теплою! Я підсунула папірець ближче й обережно дмухнула. Нічого. Дмухнула ще раз. Одна з вуглин ледь помітно зажевріла червоним.
— Та-а-ак… — прошепотіла я із захватом.
Ще кілька обережних подихів — і край папірця раптом спалахнув.
— Є!
Я швидко підкинула тонкі тріски, потім дрова, і зовсім скоро в печі весело затріщав вогонь. Поставивши чайник із водою, я мало не пританцьовувала від радості. Чесно кажучи, ще кілька днів тому я б нізащо не подумала, що буду настільки щаслива через можливість попити каву. Але коли кухня наповнилася знайомим ароматом, я зрозуміла — де б я не опинилася, деякі речі залишаються незмінними.
Вже за кілька хвилин я сиділа за столом, тримаючи в руках чашку з улюбленим напоєм, і з майже блаженним виглядом робила перші ковтки гарячої кави. І в той момент життя в новому світі раптом перестало здаватися таким уже страшним.
Допивши каву, я не втрималася й знову визирнула на терасу. Дракон нікуди не зник. Так само лежав, гріючись у ранковому сонці, ніби приріс до цієї тераси. Його золота луска м’яко виблискувала, а складені крила ледь помітно здіймалися від спокійного дихання. І цього разу я вже не відчула страху. Навпаки — сама не помітила, як усміхнулася.
— Доброго ранку, дракончику!
Дракон повільно підняв голову й кивнув мені так буденно, ніби ми вже давно були знайомі. Від цього видовища мені захотілося нервово розсміятися. Я досі не могла звикнути до того, що дракон не просто розуміє мене, а ще й цілком нормально спілкується кивками й виразом морди.
