Спочатку:
На сторінку книги
Ринкова площа виявилася схожою на справжній ярмарок. На ній знаходилося безліч невеликих крамничок з різьбленими вивісками, а просто посеред площі стояли дерев’яні прилавки, заставлені найрізноманітнішими товарами. Тут продавали свіжі фрукти й овочі, поруч блищав на сонці посуд із міді та кераміки, трохи далі висіли рулони тканин усіх можливих кольорів, а повітря було наповнене запахами свіжого хліба, прянощів і сушених трав. Люди голосно перемовлялися, торговці вигукували, запрошуючи покупців, а між усім цим натовпом снували діти, жінки з кошиками й чоловіки з великими мішками на плечах.
Сейла зняла зі своєї шиї невеликий амулет і простягнула його мені. Він був зроблений зі світлого золотистого металу й зображував стилізоване дерево, укладене у восьмикутник. У кожному куті восьмикутника знаходився невеликий рунічний символ в колі.
— Зайди в пекарню, винну крамницю і до ательє. Треба забрати замовлення. Покажеш їм цей символ і тобі все віддадуть. А я поки що овочі з м’ясом виберу. Зустрінемося на цьому ж місці.
Сейла вказала мені потрібні крамниці, після чого ми розійшлися в різні боки.
Спочатку я зайшла до пекарні. Там одразу впізнали храмовий символ і без жодних запитань винесли кілька великих, ще теплих буханців хліба та кошик з ароматною випічкою. Я навіть не встигла нічого пояснити, як мені вже побажали гарного дня.
Потім була винна крамниця. Усередині прохолодного приміщення вздовж стін стояли дерев’яні полиці, заставлені пляшками різних форм і кольорів. За прилавком працював немолодий кремезний чоловік із густою темною бородою та напрочуд веселими очима. Побачивши амулет, він дістав з полиці кілька пляшок, поставив їх на прилавок, а тоді уважно подивився на мене.
— Ти новенька в храмі?
— Тільки збираюся там працювати, — чесно зізналася я. Брехати цьому милому чоловікові мені не хотілося. — Мене Сейла до вас направила.
— Не любить вона до мене заходити, — чоловік несподівано розсміявся приємним глибоким сміхом. — Я постійно жартую, що їй ще рано купувати вино.
Я лише стримано усміхнулася. Мені хотілося сказати, що такі жарти навряд чи доречні, але чоловік не виглядав злою людиною. Навпаки, він сміявся так щиро й добродушно, що сварити його зовсім не хотілося. Тож я просто подякувала за вино й попрямувала до останньої крамниці.
Ательє виявилося значно більшим, ніж я очікувала. Тут не лише шили одяг, а й продавали готовий одяг, тканини, стрічки, нитки, ґудзики та всіляке швейне приладдя. Показавши храмовий символ, я швидко отримала згорток із готовим замовленням для храму, а потім уже не змогла втриматися й почала розглядати полиці.
Мені впала в око проста, але дуже гарна сукня м’якого світло-зеленого кольору з рослинною вишивкою. Без зайвих прикрас, зате з чудовим кроєм і легкою тканиною. Я довго вагалася, але зрештою все ж купила її за двадцять срібних тервілів. Після цього ще вибрала кілька відрізів тканини, клаптики, що залишилися після шиття, голки, нитки й інше дрібне швейне приладдя ще на чотирнадцять тервілів. Я вміла шити й подумала, що це може стати мені в пригоді.
Коли я повернулася до місця зустрічі, Сейли ще не було. Я відкрила торбинку з грошима. Перерахувавши монети, я тихо зітхнула. Після всіх покупок у мене залишилося лише десять срібних тервілів. Усередині неприємно кольнуло. Сукня була гарною, але зараз я вже не була впевнена, що вона була справді потрібною. Грошей залишилося зовсім небагато, а мені ще треба було купити продукти.
Саме в цю мить неподалік пролунав гучний жіночий голос:
— Свіжі овочі! Недорого!
Я озирнулася. Сейли все ще ніде не було видно, тож вирішила скористатися нагодою й підійшла до прилавка.
— Що тут у вас і скільки коштує? — спитала я в усміхненої літньої жінки.
— Ой, та все в мене є, любонько. І помідорчики з огірочками, і кабачки, і картопелька. Капуста цвітна ось яка гарна! І перчик з морковкою он які яскраві. Тільки зранку з грядки викопала й зірвала.
Ціни приємно здивували мене. Усього за шість тервілів я змогла купити помідори, огірки, кілька кабачків, картоплю й невеликий качан цвітної капусти. Перець і моркву я вирішила не брати, бо ще хотіла залишити трохи грошей на яйця, молоко і борошно. Та коли жінка вже складала овочі до моєї полотняної сумки, вона несподівано поклала зверху невелику морквину й яскравий жовтий перець.
— Та навіщо? — здивувалася я. — В мене не вистачить на них грошей.
— Бери. Просто так. Ти в Рівенхоллі в гостях чи переїхала? Я тебе раніше не бачила.
— Переїхала. Але я не в Рівенхоллі живу, а за ним, поблизу.
Жінка насупилася, задумливо потерла підборіддя, ніби намагалася пригадати, де саме за поселенням можуть жити люди. За кілька секунд її обличчя несподівано проясніло, і вона голосно розсміялася.
— Тебе що дракон наш підібрав, дівчинко?
— Можна сказати і так, — усміхнулася я.
Я мимоволі відзначила про себе, що місцеві не лише знали про дракона, а й говорили про нього так, ніби він був звичайною частиною їхнього життя.
— Він хороший. Хоч і… — вона затнулася, ніби не бажала вдаватися в подробиці, — зі своїми проблемами. Але ми, люди, спокійно до такого відносимося. Це дракони не все пробачають. У них свої, дивні закони.
Я вже відкрила рота, щоб розпитати жінку про драконів і ті дивні закони, про які вона щойно згадала, але в цей момент позаду почувся знайомий голос.
— Ось ти де, Ліано! А я тебе шукаю. Все забрала?
