Раді Вас бачити!

Тріск сухого гілляччя в багатті потроху заспокоював нерви. Кирило, на подив сторони захисту, цього разу приїхав сам. Його дружки десь зникли, тож він просто примостився на краєчку сусідньої колоди. Обличчя в нього все ще було нахабним, а в оцінках моєї фірмової футболки читалася звична сільська зневага, але спокій нашої компанії та присутність трьох міцних дибинських хлопців змусили його притримати язика.

Поступово розмова біля вогню звернула на ту єдину тему, де навіть найсуворіші чоловічі кодекси дають тріщину — на особисте життя.

— Ну а ти що, адвокате? — примружився Артем, підкидаючи в полум'я товсту гілку. — У столиці дівчат повно. Невже такий завидний юрист приїхав у наші краї з порожнім серцем?

Марічка поруч зі мною миттєво затихла, хоча продовжувала заклично крутити в руках тонку травинку. Я відчув на собі її швидкий, зацікавлений погляд карих очей.

— Серце в сторони захисту зараз абсолютно вільне, — спокійно посміхнувся я, дивлячись на іскри, що летіли в нічне небо. — Розлучився з дівчиною близько пів року тому. Разом були рік.

— І що сталося? Не зійшлися характерами чи юридичними статтями? — усміхнувся Максим.

— Та ні, банальний кримінальний кодекс стосунків, — мій голос став трохи холоднішим. — Вона просто нахабно й цілеспрямовано тягла з мене гроші. Знаєте, такий тип дівчат, які бачать у хлопцеві не людину, а безлімітну кредитну картку й квиток на дорогі курорти. Коли її дії стали надто очевидними, я просто закрив цю справу й подав на розлучення.

Матвій поважно хитнув головою, і в його зазвичай мовчазному погляді проступило розуміння.

— І правильно зробив, — глухо озвався він. — Гроші — то таке, а от коли душу випалюють — гірше немає. Я взагалі зараз ніяких стосунків не хочу. Було в мене одне розставання... болюче, страх як. Досі всередині все випалено. Краще рибу ловити й мотоцикл крутити, ніж знову в те пекло лізти. Воно мені зараз не потрібне.

— Ой, тю на тебе, Матвію! — весело перебив його брат-близнюк, штовхнувши ліктем. — Не рівняй всіх під одну дудку. От я, наприклад, уже майже одружений! Моя Зоя мене так прикрутила, що скоро на риболовлю тільки за письмовим дозволом ходитиму. Але я не жаліюся, вона в мене золото. Ввечері гуляти з вами відпускає завжди, а сама відпочиває вдома після важкого робочого дня в сільраді. 

На галявині пролунав дружній сміх. Навіть Марічка тихенько прикрила рота долонею, стримуючи посмішку. Я зрозумів, що не дивлячись на Кирила їй в цій компанії спокійно. Бабуся мені розповідала про її компанію, але я не думав, що вона ось така дружня. Що ці хлопці можуть і пожартувати, і захистити. 

— Та що твій дозвіл! — засміявся Артем, закидаючи руки за голову. — От у мене роман почався — екстрим ще той. Почали зустрічатися з дівчиною, і якось засидівся я в її кімнаті занадто пізно. Раптом чуємо — у коридорі тупає її бабця. Сувора — як прокурор на допиті! Мені довелося прямо в шкарпетках, ластівкою вислизати у відкрите вікно, зачепившись штанами за кущ малини, щоб вона мене не помітила. Оце я розумію — романтика! 

Під цей загальний регіт я мимохідь глянув на Кирила. Він сидів похмурий, крутив у руках порожню пляшку з-під пива й запекло дивився на Марічку. Коли сміх ущух, він раптом голосно, з надривом процідив:

— Романтика... Вікна... Це все хрінь повна. От я — реально закоханий в одну дівчину на цьому селі. Душу за неї готовий віддати. А вона, зараза така, тільки бігає від мене, колючки свої виставляє й удає, що я для неї порожнє місце.

Він так виразно й нахабно виставив свій погляд на Марічку, що його натяк зрозуміли навіть жаби в Росі. Напруга на галявині миттєво підскочила до максимуму. Хлопці-близнюки синхронно перестали посміхатися.

Марічка від цих слів аж зблідла. Її карі очі злякано округлилися, а кучері здригнулися. Навіть не чекаючи, поки розмова офіційно дійде до її черги, вона різко, ривком піднялася з колоди, обсмикуючи свій кардиган.

— Мені... мені вже час іти! — швидко й уривчасто кинула вона, навіть не дивлячись у бік Кирила. — Мама скоро з роботи приїде, треба йти додому.

Я миттєво підвівся слідом за нею, фіксуючи Кирила холодним, попереджувальним поглядом. Сторона захисту згортала це засідання.

— Я проведу! — Кирило підхопився з колоди так різко, що його порожня банка з-під пива з гуркотом покотилася прямо у вогонь, здіймаючи хмару іскор. Нахабна, п'яна рішучість спалахнула в його очах, і він зробив широкий крок у бік стежки, куди щойно побігла Марічка.

Я зреагував миттєво. Навіть не замислюючись, перехопив його за лікоть, змушуючи зупинитися прямо на місці. Моя хватка була короткою, але міцною — на тренуваннях у Києві нас учили блокувати удари, а не просто розмахувати кулаками.

— Стояти, — спокійно, але так холодно процідив я, що Кирило аж сіпнувся від несподіванки. Я заглянув прямо в його нахабні зіниці своїм фірмовим поглядом сторони захисту. — Судове засідання закрито, Кириле. Я прийшов сюди з Марічкою, тож з нею і піду. Особисто проведу її до самої хати, щоб ніхто на дорозі до неї не причепився й не здумав диктувати свої дурні правила. 

Кирило злісно смикнув рукою, намагаючись вирватися, але Артем та близнюки вже зробили крок уперед, мовчки закриваючи собою простір біля вогнища. Наш сільський «король» миттєво збагнув, що чисельна перевага не на його користь, похмуро сплюнув під ноги й відступив до свого мотоцикла.

Я розвернувся і швидким, широким кроком рушив навздогін за Марічкою.

Вона встигла відійти вже досить далеко. У вечірніх сутінках її тендітна постать здавалася зовсім маленькою під розлогими вербами біля річки Рось. Марічка не йшла, вона майже бігла, обхопивши себе руками за плечі, а її пишні каштанові кучері здригалися від швидкої ходи.

— Марічко! Зачекай! — гукнув я, наздоганяючи її біля старого повороту на нашу вулицю.

Вона зупинилася, але не повернулася до мене обличчям. Коли я підійшов ближче й м'яко торкнувся її плеча, вона здригнулася. Я зазирнув їй в обличчя і відчув, як усередині мене все перевернулося: ця горда, запекла дибинська гроза, яка ще вдень вчила мене рубати дрова й упевнено випускала свої шипи, зараз майже плакала. В її карих очах блищали важкі, гарячі сльози, які вона відчайдушно намагалася стримати, кусаючи губи до крові.

— Ну чого ти йдеш за мною, киянине? — уривчасто, із затиснутим болем у голосі прошепотіла вона, відвертаючись і витираючи щоку тильним боком долоні. — Іди назад до хлопців, там же весело... Чого ти лізеш не в свої справи?

Я не дозволив їй закритися в кущах своєї гордості. Обережно, але наполегливо розвернув її за плечі до себе, змушуючи дивитися прямо в мої очі.

— Тому що це моя справа, Марічко, — тихо й серйозно відказав я, і з мого голосу остаточно зник будь-який столичний пафос. — Я ж бачу, що цей бовдур тебе капітально налякав. Що між вами сталося?

Марічка кілька секунд мовчала, важко й уривчасто дихаючи, а потім її захисна стіна остаточно впала. Сльози все ж потекли по її щоках, вимазаних вечірньою прохолодою, і вона безсило опустила плечі.

— Він... він уже чотири роки не дає мені проходу, Ілле! — з глухим розпачем вигукнула вона, і в її голосі прорвалася вся та втома, яку вона так довго ховала від усього села. — Чотири роки поспіль! Поки тато вдома, він ще хоч трохи боїться, обходить десятою дорогою. Але варто батькові поїхати у відрядження, як Кирило знову починає лізти. Ходить під моїми вікнами, караулить біля колодязя, чіпляється за руки на дорозі... Каже, що я все одно буду його, бо на селі в мене немає нікого, хто міг би за мене заступитися, поки мама на роботі до ночі! Я вже ненавиджу цю річку, цей стадіон, бо він всюди з'являється зі своїм мотоциклом!

Вона закрила обличчя руками, і її плечі дрібно затремтіли від тихих ридань.

Я слухав її, і в моїй голові майбутнього юриста миттєво вибудувався чіткий, план. Ця дівчина, яка сама тягнула на собі все господарство, захищала маму Любу й бабу Галю, чотири роки терпіла цей психологічний терор від місцевого неадеквата. І прямо зараз сторона захисту офіційно прийняла найважливішу справу в своєму житті.

Я зробив крок уперед і вперше затишно, міцно обійняв Марічку, притискаючи її до своїх грудей. Її кучері торкнулися мого підборіддя, пахнучи річковою м'ятою та вишневим садом. Вона не відштовхнула мене — навпаки, судорожно вхопилася пальцями за мою футболку, шукаючи той самий захист, якого їй так бракувало. І я вмить відчув її сльози на моїй футболці.

— Тихіше, Тарзанчику, тихіше, — м'яко прошепотів я, гладячи її по спині й задоволено примружуючись у темряву дороги. — Сторона захисту офіційно відкриває кримінальну справу проти Кирила. Обіцяю тобі: більше жоден його натяк або мотоцикл не з'явиться біля твого паркану. Його термін безкарності в Дибинцях закінчився якраз у той момент, коли я вийшов з автобуса. Повір мені.

Марічка трохи заспокоїлася, її дихання вирівнялося, і вона повільно підняла на мене свої великі карі очі, в яких поруч із залишками сліз уперше за вечір з'явилася слабка, але така щира й тепла довіра.