Спочатку:
На сторінку книги
Він стояв, спершись руками на холодний поручень балкона, з обличчям, зверненим у небо, що вкривалося помаранчевими та рожевими плямами вечора. Легкий вітерець грався зі світлими пасмами волосся, обдував обличчя.
— Крістіане? — покликала я, запнулася. — Чи краще… Джеймсе?
Він озирнувся повільно. Його погляд торкнувся мене, але ніби не бачив. Між темних брів виднілася зморшка.
— Мені шкода, Емілі, — видихнув він. — Не так я хотів вам повідомити про це. Не втримав… здивування.
— Здивування? — я зробила крок ближче. Обережно, наче боялася його злякати, наче одне необережне слово могло знову змінити все.
Він відвернувся, дивився у горизонт, де сонце вогнистим відблиском прощалося з днем.
— Моя мати не мала приїздити, — мовив тихо. — Це незапланований візит. Я… я не очікував, що замість відповіді на мій лист, вона сама з’явиться в Ретільванії. І…
Він змовк. Я мовчала з ним. Тиша була дивною — не порожньою, а наповненою якимось тривожним гулом невимовлених слів. Тому я наважилася.
— Чому всі знають вас під несправжнім ім’ям?
Він обережно вдихнув.
— Бо так було потрібно. Спочатку… Коли мене врятували, коли я ще сам голову тримати не міг. Мене вивезли з Содії довірені люди королеви, сховали в іншій країні, щоб у разі поразки у Содії залишався шанс. Я мав вижити… — він зітхнув, нахилив голову. — А потім… Потім я продовжував обирати це життя… не захотів ставати королем. Не тоді, коли нібито прийшов час з моїм віком. Не коли ще жива моя мати. Айла Фрейвіл усе життя тримала Содію на своїх плечах. І попри те, що війна з Ваштером спустошила її, вона все ще залишалася непохитною. Її рішучість... її впертість… Саме через все це я отримав шанс на нове життя і нове ім’я.
— Крістіан Шерве...
— Так, — ледь усміхнувся він. — Це ім’я мені дали ті, хто врятував мене. Воно стало для мене початком іншого життя. Життя, у якому я міг вчитися, зростати, будувати власні зв’язки, не озираючись на тягар трону. Не бути принцом. Не бути мішенню. І, що найголовніше — не бути тінню власної матері.
Я дивилася на нього й бачила людину, якої не знала. Але водночас… вона була переді мною весь цей час.
— Ви… ви свідомо залишилися в тіні? — прошепотіла я. — Відмовилися від корони?
— Не назавжди, — відповів. — Я просто не хотів квапитися. Хотів мати шанс вирости в щось більше, ніж просто той, хто буде королем. Я хотів… обрати, ким стати. Не просто носити корону, бо мусиш. Або, тому що час прийшов.
Я не знала, що сказати. Лише стояла поруч — на відстані, яка була не між тілами, а між долями.
— Ви мали мені сказати, — прошепотіла я. Голос мій був тихий, але в ньому бриніло більше, ніж я хотіла показати. — Раніше.
Він кивнув. Легко, майже непомітно. Не заперечив. Лише знову глянув у небо, немов у вечоровій млі намагався розгледіти відповідь на запитання, яке жевріло в ньому роками.
— Так, я мав вам розкритися. — Його голос прозвучав майже винувато. — Та перед тим… я збирався змінити свою долю ще раз. Нахабно її змінити. Адже вам відомо, що я заручений.
Ці слова вдарили по мені батогом. Немовби хтось зірвав полотно з очей — і переді мною залишилася тільки сира правда.
— З дочкою імператора Ваштера, — підтвердила я. Суха констатація факту. Без емоцій. Але всередині щось повільно тріскалося.
Я знала цю історію. Усі знали. Мир був досягнутий лише через ту прокляту угоду. Через шлюб, який мав поєднати дві королівські родини.
— Так, — Крістіан… чи, може, Джеймс?.. зітхнув. — Вона ще дитина. Наше весілля має відбутися через цілих десять років, коли їй виповниться вісімнадцять. Але я хочу змінити це. Відмовитися від угоди. Звільнитися.
Я сумно пирхнула й відвернулася, підставивши обличчя вітру. Він торкався мене лагідно, мовби хотів зняти напругу, але слова Крістіана палали на шкірі — як жар.
— Надто зухвало, — прошепотіла я. — Надто самонадіяно. Як ви можете думати, що вам дозволять розірвати заручини з дочкою людини, яка п’ятнадцять років знищувала вашу країну? Як ви можете знехтувати тим, заради чого боролася ваша мати з військами Содії?
Я відчула, як серце гупає десь у горлі, готове розірватися, перш ніж він встигне відповісти.
— Це ж неможливо, — сказала я вже голосніше. Як вирок. Як межу, яку не можна перейти.
Він на мить опустив погляд, мовби хотів ухилитися, втекти. Але тоді знову зиркнув на мене — прямим, твердим, непримиренним поглядом.
— Можливо все, Емілі. Особливо, коли з’являється справжня причина. Я хочу звільнитися… заради вас.
Слова повисли у повітрі. Сильні. Беззахисні. Небезпечні.
— Я не хочу обирати Содію. Я хочу обрати вас.
Він сказав це, як сповідь. Без прикрас. Без титулів. Без пихи. І щось у його голосі змусило мене здригнутися. Не від страху — від усвідомлення. Від тіні здогадки, яка раптово спалахнула у свідомості.
— Ви хочете, щоб весь світ вважав, що Джеймс Фрейвіл загинув? — спитала я.
Його мовчання було відповіддю. Мовчання, в якому ховалося занадто багато — і біль, і відчай, і виклик долі. Він не кивнув. І не заперечив. Лише дивився на мене — з надією, якої не смів озвучити.
— Тоді не дивно, що ваша мати тут, — прошепотіла я.
Крістіан злегка опустив погляд, ковтнув повітря, мовби хотів щось сказати, але не наважувався. А потім повільно, дуже обережно, ніби кожне слово боліло в горлі, промовив:
— Я… я не готовий. Не до корони. Не до ролі короля. Не до того, щоб відмовитись від усього, що маю, — він зробив паузу і поглянув на мене з сумною, беззахисною щирістю. — Але я знаю, що мушу. Що, можливо, час уже настав.
Я мовчала. Слухала. І в кожному його слові чула не силу, а вагу, яку він ніс на собі з дитинства.
— Дайте мені трохи часу, — тихо попросив він. — Я мушу поговорити з матір’ю. Розібратись зі всім цим. Завершити те, що почав… з честю. Я не хочу тікати. Не хочу обманювати. Але й не хочу більше ховатися.
Він зробив крок до мене. Один єдиний. І цього було досить, щоб між нами зникла та невидима прірва, що досі стримувала.
— Пробачте мені, Емілі, — прошепотів. — Я мав сказати раніше. Але... я боявся. Що втрачу вас ще до того, як наважуся наблизитися.
Я зустріла його погляд. Справжній. Чистий. Зворушливо вразливий.
Він торкнувся мого обличчя — обережно, наче я могла розсипатися від дотику. Його долоня була теплою, на відміну від прохолодного вечірнього повітря.
— І зараз я не можу нічого обіцяти, — прошепотів він. — Але я знаю точно одне. Те, що відчуваю до вас, не має жодного стосунку до угод, корон чи титулів. Це моє. Єдине справжнє.
І перш ніж я встигла щось сказати, він нахилився й поцілував мене.
Цей поцілунок не був пристрасним, не мав поспіху чи потр*** щось довести. Він був м’яким, ніжним, глибоким. Як молитва. Як спокій після бурі. Як обіцянка. Його губи торкалися моїх так, ніби він хотів подарувати мені щось більше, ніж просто мить — надію. На краще. На нас.
І в тому поцілунку було все, чого він не сказав словами. Його вибір. Його кохання.
Його серце.
