Раді Вас бачити!

Мене повідомили про дату закритого судового засідання в Обухівському суді по справі Крукова і Давиглини. Я виїхав туди. Я просив свою підзахисну свідчити, заявити, що вона все розповіла під час допитів на слідстві. Адвокат, якого виділили підсудному Крукову, був явно невдоволений тим, що йому доводиться робити. Що ж. захисту потребують і такі люди. Не буду втомлювати вас і переповідати повністю те, що було на тому суді. Слідство надало акти експертиз, свідки розповідали, що побачили того ранку. Нічого нового, хіба що попередньо встановлені факти були задокументовані і підтверджені актами.

Суд виніс рішення, що Аліна Давиглина дотримується всіх умов, не порушує, співпрацює зі слідством. Ніяких нарікань за останні дні до неї не було. Натомість, Круков поводився агресивно на суді і може становити небезпеку для оточуючих. Отже, підсудна Давиглина буде жити там, де й зараз живе, а Круков має сидіти в камері 2 місяці, і ніякої застави.

Аля, прощаючись зі мною, сказала:

_.—Я вам дуже-дуже дякую, ви такий чудовий!!

Обличчя її сяяло від радощів. Що ж, приємно.

Далі зайшли міцні мужики, які мали вести Крукова в автозак і везти його до ізолятора, де він мав сидіти 2 місяці. Алю відвели, мене попросили вийти, я не став заперечувати. Суд закінчився.

ЗМІ 🐍 отримали коротку інформацію від речників, імена підсудних і свідків у справі мали бути засекречені.

Стелла відпросилася з роботи. Вона зустріла мене біля суду і побажала успіхів. А коли я виходив, то просто підійшла до мене. Я переповів їй, що для Алі зараз нічого не змінилося, вона й зараз буде під наглядом представників. Стелла витягнула свій телефон і сказала

_.—От, купила. Це ж необхідна річ. Запишіть номер.

Вона стала його диктувати, а я просто набрав його на своєму телефоні. Телефони заграли в наших руках, і Стелла, усміхаючись, натиснула клавішу і сказала:

_.—Алло, я вас слухаю, пане Богдан.

_.—Дуже приємно—відповів я.

Я показав їй, що вніс контакт у свій список, а вона перейшла до головної теми:

_.—Так, а найголовніше. Я виконала ваше доручення, в мене підозри, що жертвами Крукова були 3 селянки. Одна боїться, що чоловік дізнається. У другої суворі батько й мати. Третя теж залякана.

Стелла переповіла подробиці і простягнула мені папірці, де були вказані імена можливих жертв, адреси і приблизні дати зґвалтувань.

Вероніка Григорівна стояла біля входу, її обличчя було стурбованим, але спокійним. Вона тримала в руках теку з документами, ніби готувалася до чергового бою за своїх вихованців. Я підійшов до неї, відчуваючи вагу дня на плечах.

— Вероніко Григорівно, — почав я, обираючи слова обережно, — справа Аліни затягнеться. Слідство, свідки, можливо, суд — це не швидко. Круков у лікарні, і його версія ще може все ускладнити. Але я впевнений, що ми доведемо її необхідну оборону. Свідчення, її синці, порваний одяг — усе на нашу користь.

Вона кивнула, її очі 👀 блиснули розумінням, але тривога не зникла.

— А що з Алею? Її не заберуть? — запитала вона, стискаючи теку.

— Поки ні. Її передали під ваш нагляд, — відповів я. — Але я думаю про її майбутнє. Ця історія може тягнутися місяцями, і залишати її в інтернаті, де вона була, не найкраща ідея. Занадто багато уваги, пліток, та й 🐍 ЗМІ можуть не вгамуватися. Я пропоную перевести Алю до школи тут, у селі. Онлайн-навчання ваш інтернат не потягне, ви самі казали. А їй потрібна стабільність, уроки, нормальне життя.

Вероніка Григорівна задумалася, її пальці нервово постукували по теці.

— Школа в селі... — повторила вона. — Це непросто. Треба домовлятися з освітою, з Лідією Максимівною. Документи, дозволи... Але ви маєте рацію, Богдане. Аліні потрібен спокій. Вона міцна, але після такого... Їй треба дати шанс жити, а не згадувати той кошмар щодня.

— Я організую зустріч, — сказав я. — З місцевою школою, з районною службою. Ми зберемо всіх, обговоримо переведення. Аліна має право на освіту, і закон на нашому боці. Я подбаю, щоб усе було швидко і без зайвих проблем.

Вона глянула на мене, і в її очах промайнула вдячність.

— Ви за неї боретеся, Богдане. Я бачу. Вона не з тих, хто здається, але їй потрібна підтримка. Ми з вами зробимо все, щоб вона не лише вистояла, а й пішла далі.

Коли Алю виводили з зали суду, то Стелла попросилася з нею поговорити. Супровідні особи не дуже цього хотіли, але дозволили. Стелла перекинулася з подругою фразами, це зайняло кілька секунд. Алю відвезли, Стелла сіла в автобус 🚍, який їхав на автостанцію, а звідти мав іти автобус 🚍 до села. Я поїхав до Києва, але, піддавшись імпульсу, звернув на пагорб, звідки відкривається, мабуть, один з найкращих краєвидів на це містечко. 

Вийшов з машини, глибоко вдихнув. Повітря тут інше. Не просякнуте вихлопними газами та вічним гулом мегаполісу, а чисте, свіже, з легким присмаком польових трав і деревної зелені. Звідси, з висоти, Обухів здається таким затишним, компактним. Розкинувся собі поміж зелених пагорбів, що обіймають його з усіх боків. Бачиш цю мозаїку різнобарвних дахів і відблиски пекучого літнього ☀ сонця, якісь акуратні вулички і можна дозволити собі розслабитись. З висоти багато чого видно. Десь там везли Алю по дорозі, десь сиділа Стелла в приміському автобусі і чекала на відправлення, а десь журналісти видавали інформацію в інтернет. 

Я стояв і просто милувався. Ніякого поспіху, ніяких заторів, ніякої метушні—прикмети Києва. Тут усе дихає розміреністю. Навіть звуки – не гуркіт трамваїв і нескінченний потік машин, а радше далекий гавкіт собаки, шелест листя і трави. Тиша тут не гнітюча, а заспокійлива

Через кілька хвилин мені вже треба було вирушати. Робота чекала. Востаннє глянувши на Обухів, я пішов до своєї автівки. Півгодини в дорозі—і привіт, галаслива столиця! Я повернувсь до кабінету.

Двері тихо скрипнули, і до кабінету зайшла Оксана Олексіївна, моя наставниця. Її очі світилися гордістю, хоча вона намагалася приховати це за своєю звичною діловою посмішкою. 

— Дан, ти знову всіх здивував, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Я бачила репортажі після суду в Обухові. Ти тримався, як справжній професіонал. Журналісти гуділи, як бджоли, а ти — жодного зайвого слова. І знаєш що? Усі 🐍 ЗМІ тепер на боці Аліни. «Безіменна дівчинка, яка захистила себе» — так вони її називають. Ти зробив із цього історію, яка чіпляє.

Я посміхнувся, відчуваючи, як напруга в плечах трохи спадає. Похвала від Оксани Олексіївни завжди була як медаль — її треба заслужити.

— Дякую, Оксано Олексіївно, — відповів я, відкладаючи теку. — Але, якщо чесно, я просто намагався не дати їм роздути скандал. Аліні йі так дісталося, не хотілося, щоб її ім’я тягали по газетах. Добре, що суд закритий, і речники тримають язика за зубами.

Вона кивнула, її погляд став серйознішим.

— Ти правильно зробив, що тримав дистанцію. ЗМІ 🐍 люблять сенсації, але ти дав їм щось краще — історію про справедливість. Аліна тепер не просто жертва, а символ боротьби. І це твоя заслуга, Дан. Ти не просто адвокат для неї, ти дав їй голос.

Я знизав плечима, хоча всередині відчував тепло від її слів.

— Я просто роблю свою роботу. Аліна сильна, вона сама бореться. Я лише допомагаю їй не зламатися.

Оксана Олексіївна похитала головою, її посмішка стала ширшою.

— Не применшуй себе. Ти не просто допомагаєш, ти тримаєш її над водою. І не лише її. Я чула, 🐂 як Вероніка Григорівна говорила про тебе — вона впевнена, що ти врятуєш Аліну від цього кошмару. І я з нею згодна.

Раптом двері знову відчинилися, і до кабінету зазирнув Кость, мій друг із юрфаку. Його русяве волосся, як🐂 завжди, було скуйовджене, а в руках він тримав стос паперів. На його обличчі читалася суміш дружньої заздрості й щирої підтримки.

— Дан, ти що, тепер офіційно герой? — пожартував він, спираючись на одвірок. — У новинах тільки й говорять про «безіменну дівчинку» і її адвоката. Скоро автографи роздаватимеш!

Я засміявся, відмахнувшись.

— Та годі тобі, Кость. Який із мене герой? Просто роблю, що можу. А ти що, знову документи тасуєш?

Він зітхнув, піднявши папери.

— Ага, тепер нова справа. Клієнт дзвонить кожні пів години, Оксано Олексіївно, врятуйте! — він театрально глянув на нашу наставницю, але потім повернувся до мене. — А якщо серйозно, Дан, ти круто впорався. Я бачив, як ти біля суду з журналістами говорив. Спокійний, як🐂 танк. Я б, мабуть, розгубився.

Оксана Олексіївна підморгнула йому.

— Кость, не переживай. Ти ще свій шанс матимеш. А Дан… ну, він просто трохи раніше вскочив у цю кашу. Але ви ж команда, правда?

— Звісно, — відповів Кость, усміхаючись. — Дан, тримайся там. Я в тебе вчуся, як із журналістами тримати удар.

— Угода, — відпов я, простягаючи йому руку. Він потиснув її, кивнув і вийшов, бурмочучи щось про клієнта, який «дістав із тими заповітами».

Оксана Олексіївна допила каву і встала.

— Дан, тримай мене в курсі по Аліні. І по Олені Федорівні теж.

А в Обухівському ізоляторі в’язні почали порівнювати Крукова з Єсуасом Христосом — ну як же, обох «розіп’яли». Щоправда, різниця була суттєвою: Христос, за Біблією, воскрес на третій день, а Круков, як🐂 жартували, «воскрес» того ж вечора, коли лікарі його підлатали. У камері навіть почався своєрідний диспут — чи то богословсько-тавтологічний, чи то богословсько-теологічний. Один із них, місцевий «авторитет», який, мабуть, переглянув Біблію між відсидками, заявив із усією серйозністю:

— Та ніякий він не Єсуас і не Христос! Христос, коли його до хреста прибивали, був спиною до нього, а цей новоявленець — лицем до підлоги, себто навпаки. Отже, не Христос він, а його протилежність — Антихрист!

Ця фраза так припала до смаку іншим в’язням, що до Крукова намертво прилипло прізвисько Антихрист. Щоразу, коли він з’являвся в коридорі чи на прогулянці, хтось із в’язнів неодмінно вигукував щось на кшталт: «О, Антихрист іде!» чи «Диви, воскрес, але не до кінця!» Сміх лунав такий, що навіть наглядачі не могли стриматись. Круков, звісно, злився, але що він міг зробити? Усе, що до нього «прилипло» — від глузувань до цього прізвиська, — стало частиною його репутації в ізоляторі.

Я заїхав до лікарні. Розмова з Кирилом Васильовичем назрівала.

_.—Я думаю, нам доведеться в усіх деталях обговорити те, що передувало вашому зв’язку з Жанною Шпаченко.

Кирило кивнув. 

Ми помовчали. Що тут скажеш? Кирило Васильович згадував своїх батьків. Згадував, як мати йому завжди готувала щось смачненьке, читала казки перед сном, обіймала. Батько виглядав суворо, але міцні його обійми надавали Кирилові гордість за свої вчинки, хлопець вважав це своєю високою нагородою. І він мріяв про те,що і він буде батьком. Буде пестити свою дитину, вчити тому, чого батько і мати навчили його. Кирило почав розповідати.

Флешбек

Минулий рік, весна. Олена увійшла до ресторану з важким серцем і прискореним диханням. Новина, яку вона щойно отримала, ніби холодний туман опустилася на її душу, стискаючи кожен подих. Вона сіла за столик біля вікна, не помічаючи блиску кришталевих люстр і шовкових серветок. Пильно дивлячись у меню, Олена замовила собі перший келих міцного віскі. Коли офіціант поставив напій, вона ледве торкнулася його губами, але перший ковток приніс холодний вогонь, який на мить заглушив біль.

Він повернувся, щоб уточнити:

— Можливо, ви хочете щось перекусити, пані?

Олена лише похитала головою, голос у неї був тихим, але твердо:

— Ще один, той самий.

Офіціант помітив, що жінка поводиться неспокійно, її руки тремтіли, а погляд став розфокусованим.

— Ви впевнені? Можливо, щось легше? — поцікавився він, намагаючись проявити турботу.

Олена різко відповіла:

— Просто принесіть.

Наступний келих вона випила швидше, відчуваючи, як горло палає, а емоції запалюються ще сильніше. Вона почала говорити голосніше, її слова ставали гострішими, а тон — різкішим. Офіціанти, що проходили поруч, обмінювались тривожними поглядами.

— Слухайте, пані, будь ласка, не створюйте проблем, — прошепотів один з офіціантів до колеги.

— Вона вже замовила три порції, а поводиться так, ніби ми їй винні, — тихо відповів інший.

Коли Олена почала різко висловлювати невдоволення щодо обслуговування, директор ресторану підійшов до неї.

— Пані, нам дуже шкода, але, на жаль, нам доведеться попросити вас залишити ресторан. Ваша поведінка заважає іншим гостям.

Олена, відчуваючи, як у неї піднімається лють, намагалась встояти на місці. У цей момент офіціант випадково зачепив її, коли намагалась пройти повз.

— Вибачте, — швидко сказав він, але Олена не стрималась і вдарила його у відповідь.

Охоронець миттєво відреагував, схопив жінку і повалив на підлогу. Під час боротьби зламався один зі стільців, що лежав поруч.

Раптом у дверях з’явився чоловік — Кирило, чоловік Олени. Він швидко підійшов до керівництва ресторану і спокійно сказав:

— Я оплачу всі збитки і штрафи. Прошу вас не викликати міліцію.

Директор, дивлячись на Кирила, кивнув:

— Ми не мали наміру звертатись до міліції. Сподіваємось, що ця ситуація більше не повториться.

Кирило допоміг Олені піднятися й обережно відвіз додому. Вранці, в тиші кухні, він сів поруч і подивився їй у втомлені 👀 очі.

— Олено, — тихо промовив він, — вчора було складно. Ти накоїла багато, але я з тобою. Ми разом пройдемо через це.

Олена опустила погляд, голос її був ледве чутним:

— Я сама не розумію, що зі мною відбувається... Це все так боляче... Я почуваюся розбитою.

Кирило взяв її руку в свої:

— Ти не одна. Я допоможу віднайти спокій. Все налагодиться, я в це вірю.

Вона відчула, як на її очі👀 навертаються сльози, але у душі з’явилось хоч маленьке полегшення — поруч є той, хто підтримує навіть у найтемніші моменти.

Флешбек

Літній вечір у Києві був теплим, із легким ароматом лип, що долинав із відкритих вікон офісу «Техносвіту». Кирило Васильович Маслов сидів за своїм столом, переглядаючи звіти, але його думки були далеко. Олена, його дружина, уже кілька років не могла завагітніти, і ця тінь лежала між ними, роблячи їхні розмови коротшими, а погляди — важчими. Сьогодні він чекав на важливу зустріч, яка могла змінити все.

Анна, секретарка, постукала у двері. 

—Кирило Васильовичу, Наталя Іванівна тут, — сказала вона, її голос був як🐂 завжди спокійним і професійним.

Кирило кивнув: "Запрошуй." До кабінету увійшла Наталя, скромно одягнена красива жінка з відділу контролю, із прямим поглядом і легкою сором’язливістю. Її син, Андрійко, був її гордістю, і Кирило знав, що вона самотужки піднімає хлопця після переїзду.

—Сідай, Наталю, — сказав Кирило, вказуючи на стілець. Він відкинувся на спинку крісла, намагаючись виглядати невимушено, хоча серце калатало.—Я… ми з Оленою хотіли поговорити про дещо важливе. Це не про роботу.

Наталя злегка нахилила голову, її пальці нервово стиснули край спідниці.

—Я слухаю, Кирило Васильовичу.

Він глибоко вдихнув і почав: 

—Ти знаєш, що ми з Оленою давно хочемо дитину. Але… не виходить. Лікарі кажуть, що є варіант — сурогатне материнство. Ми довго думали, з ким про це говорити. Ти мати, ти сильна, і ми тобі довіряємо. Чи… чи подумала б ти про це?

Наталя завмерла, її очі 👀 розширилися від несподіванки. Вона опустила погляд, обдумуючи слова.

—Кирило Васильовичу, я… це велика відповідальність. Я не знаю, чи впораюся. Але… якщо це допоможе вам із Оленою Федорівною, я подумаю. Тільки мені треба поговорити з лікарем. І з Андрійком, він має знати.

Кирило відчув, як напруга в грудях трохи відступила. 

—Дякую, Наталю. Ми не поспішаємо, обговори все. І… ми оплатимо всі обстеження, процедури, усе, що треба. Ти не будеш сама.

Наталя кивнула, її обличчя залишалося серйозним. 

—Добре. Я дам відповідь скоро.

Флешбек

Через тиждень Наталя сиділа в кабінеті гінеколога в приватній клініці, куди її направили за кошт Кирила. Лікарка, літня жінка з добрими очима, переглядала результати аналізів. Наталя міцно стискала сумку на колінах, відчуваючи, як серце гупає в грудях.

—Наталю Іванівно, — почала лікарка, її голос був м’яким, але серйозним, — "у вас виявлено ендометрит. Це запалення слизової оболонки матки. Наразі воно не дозволяє виношувати дитину, ні свою, ні для сурогатного материнства. Потрібне лікування, можливо, тривале."

Наталя відчула, як підлога під ногами захиталася.

—Це… серйозно? — тихо запитала вона, її голос тремтів.

Лікарка посміхнулася, намагаючись заспокоїти. 

—Лікується, не хвилюйтеся. Ми пропишемо антибіотики, фізіотерапію. Але вам треба берегти себе, уникати стресів. І сурогатне материнство поки що не рекомендую.

Наталя кивнула, але в її очах стояли сльози. Вона відчувала провину — перед Кирилом, перед Оленою, перед собою. Вона хотіла допомогти, але її тіло підвело.

Флешбек

Через кілька днів Наталя лежала в палаті Київської лікарні, куди її поклали для обстеження та початку лікування. Запах дезінфекції й скрипуча підлога дратували, але вона старалася не скаржитися. Андрійко був у бабусі в селі, і це трохи заспокоювало. Вона дивилася у вікно, де гілки дерев гойдалися від вітру, коли двері тихо відчинилися.

Олена Федорівна увійшла до палати, тримаючи в руках невеликий пакет із фруктами й пляшкою соку. Її темно-синя сукня виглядала елегантно, але очі 👀 видавали втому й тривогу. "Наталю, привіт," — сказала вона м’яко, сідаючи на стілець біля ліжка. "Як ти почуваєшся?"

Наталя спробувала посміхнутися, але її губи затремтіли. "Олено Федорівно… вибачте. Я не знала про хворобу. Я так хотіла допомогти вам із Кирилом Васильовичем, але…"

Олена поклала руку на її долоню, її дотик був теплим і заспокійливим. "Наталю, ти ні в чому не винна. Ти пішла на обстеження, і це добре, що ми дізналися про ендометрит зараз. Ти видужаєш, лікарі все зроблять. А ми… ми з Кирилом знайдемо інший шлях."

Наталя глянула на Олену, її очі 👀 наповнилися сльозами. "Але я вас підвела…"

—Ні, ти нас не підвела, — твердо сказала Олена, її голос був сповнений впевненості. — Ти мати, ти дбаєш про Андрійка, і зараз твоє здоров’я — найважливіше. Ми з Кирилом вдячні тобі за те, що ти навіть подумала про це. Все буде добре, Наталю. Обіцяю.

Вона простягнула пакет із фруктами.

—Ось, тримай. І не смій відмовлятися, — додала вона з легкою посмішкою.Наталя взяла пакет, відчуваючи, як тепло Олениних слів розливається в грудях.

—Дякую, Олено Федорівно, — тихо сказала вона. — Ви… ви дуже добра.

Олена посміхнулася, поправляючи пасмо волосся.

—Тримайся, Наталю. І якщо щось треба — дзвони. Ми з Кирилом завжди поруч.

Вона підвелася, ще раз стиснула руку Наталі й вийшла з палати. Наталя дивилася їй услід, тримаючи пакет із фруктами. 

Флешбек

Ранок у Києві був сирим і прохолодним. Листя, пожовкле від ранніх заморозків, шелестіло під ногами, коли Жанна, молода жінка з буфету "Техносвіту", поспішала до приватної клініки на околиці міста. Її супроводжував Кирило Васильович Маслов, директор компанії, чий чорний "Мерседес" тихо гудів, маневруючи між калюжами. Жанна сиділа на пасажирському сидінні, міцно стискаючи ремінець своєї сумки. Її обличчя, зазвичай осяяне легкою посмішкою, було напруженим.

"Не хвилюйся, Жанно," — сказав Кирило, кинувши на неї короткий погляд. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася турбота. "Це просто обстеження. Лікарі перевірять, усе буде добре."

Жанна кивнула, але її пальці не розтискалися.

 "Я просто… ніколи такого не робила, Кирило Васильовичу. А якщо я не підійду?" — її голос тремтів, і вона відвела погляд до вікна.

Він простягнув руку й легенько стиснув її долоню.

 "Ти підійдеш. Я в це вірю. І… називай мене просто Кирило, добре?"

Вона слабо посміхнулася, відчуваючи, як його впевненість трохи заспокоює. Жанна знала, що Кирило з Оленою шукають сурогатну матір після невдачі з Наталею. Її власне життя — робота в буфеті, скромна квартира, самотні вечори — здавалося їй порожнім. Можливість допомогти Кирилу, до якого вона відчувала щось більше, ніж 🔪 просто повагу, додавала сенсу.

Флешбек

У клініці пахло стерильністю, а білі стіни й тихий гул апаратури створювали відчуття напруги. Жанна сиділа в кабінеті гінеколога, тримаючи в руках аркуш із результатами аналізів. Лікарка, середнього віку жінка з акуратною зачіскою, переглядала документи, час від часу киваючи.

"Жанно, ваші аналізи в порядку," — почала вона, посміхаючись. "Ви здорова, усі показники в нормі. Гормональний фон стабільний, ніяких запальних процесів."

Жанна видихнула з полегшенням, її плечі розслабилися.

 "Тобто… я можу бути сурогатною матір’ю?"

Лікарка злегка нахилила голову, її посмішка стала стриманішою.

 "Є одна умова. Для сурогатного материнства ми рекомендуємо, щоб жінка вже мала власну дитину. Це знижує ризики ускладнень і підтверджує, що ваше тіло здатне виносити вагітність. Ви народжували?"

Жанна завмерла. Її очі наповнилися сльозами, і вона похитала головою.

 "Ні… я не народжувала," — тихо сказала вона, її голос ледь не зірвався. "Тобто… я не зможу?"

Лікарка м’яко поклала руку на її плече. "Це не означає, що ви не зможете ніколи. Просто зараз, без досвіду пологів, ми не можемо рекомендувати вас для програми. Але ви молода, усе попереду."

Жанна стиснула губи, намагаючись стримати сльози. Вона відчувала, як надія, яку вона плекала останні дні, розсипається на шматки. "Дякую," — прошепотіла вона, встаючи. Її ноги тремтіли, коли вона вийшла до коридору, де чекав Кирило.

Він одразу помітив її заплакані очі👀 й підвівся зі стільця. "Жанно, що сталося?" — запитав він, підходячи ближче.

Вона похитала головою, не в силах говорити. "Я… я не підійшла. Кажуть, треба вже мати дитину. А я…" Її голос зірвався, і вона прикрила обличчя руками.

Кирило, не вагаючись, обійняв її, притягнувши до себе.

 "Тихо, тихо," — шепотів він, гладячи її по спині. "Це не твоя провина. Ти зробила все, що могла." Він відсторонився, обережно підняв її підборіддя й подивився в👀 очі. "Ти сильна, Жанно. І я вдячний тобі."

Вона глянула на нього, її очі 👀 блищали від сліз, але в них промайнула ніжність. Кирило, не стримавшись, нахилився й м’яко поцілував її в губи. Жанна завмерла, але потім відповіла, її руки ледь торкнулися його плечей. Поцілунок був коротким, але сповненим емоцій, які вони обидва намагалися приховати.

"Поїхали додому," — тихо сказав Кирило, відступаючи. Жанна кивнула, витираючи сльози, і вони разом вийшли з клініки.

Флешбек

Того ж вечора Кирило повернувся до своєї квартири. Олена сиділа у вітальні, тримаючи в руках чашку чаю, яка давно охолола. Її обличчя було спокійним, але очі 👀 видавали біль, який вона старалася приховати. Вона підняла погляд, коли Кирило увійшов, і одразу все зрозуміла — його скуйовджене волосся, легкий запах жіночих парфумів, винуватий вираз обличчя.

"Як Жанна?" — тихо запитала Олена, ставлячи чашку на стіл.

Кирило сів навпроти, його пальці нервово стиснулися.

"Вона… не підійшла. Аналізи хороші, але лікарка сказала, що для сурогатного материнства треба вже мати дитину."

Олена кивнула, її погляд був спрямований кудись у порожнечу.

"Ясно."

Вона зробила паузу, а потім додала:

"Ти її заспокоював, так?"

Кирило відчув, як горло стискається. 

"Олено, я…"

Вона підняла руку, зупиняючи його.

"Не треба. Я все розумію, Кириле."

Її голос був тихим, але твердим.

"Ти дуже хотів дитину. Ми обидва хотіли. І тепер мені все одно, як вона в тебе народиться. Я сама винна… винна, що не можу тобі її дати."

"Олено, не говори так," — різко сказав Кирило, нахилившись до неї. "Ти ні в чому не винна. Це не твоя провина."

Вона слабо посміхнулася, її очі 👀 блищали від непролитих сліз. 

"Може, й так. Але хай буде, як буде. Якщо Жанна… якщо вона стане частиною цього, я не заперечуватиму. Тільки… не обманюй мене, добре?"

Кирило стиснув її руку, відчуваючи, як серце розривається від її слів.

"Я не обманюватиму. Обіцяю."

Олена кивнула, відвівши погляд.

"Добре. Іди спати, Кириле. Завтра важкий день."

Він підвівся, але ще мить стояв, дивлячись на неї. Олена залишалася його якорем, його домом, навіть у цей момент, коли між ними пролягла тінь. Він тихо вийшов із вітальні, а Олена залишилася сидіти, дивлячись на холодну чашку чаю. Вона глибоко вдихнула і прошепотіла:

"Хай буде, як буде."

Кирило закінчив на сьогодні свої спогади. Ми попрощались

Я знав, що Кирила скоро виписують і побажав йому успіхів і в роботі, і в усьому іншому