Раді Вас бачити!

Віра Гаврилівна зателефонувала 📱 доньці. Вони поговорили, мама дізнавалася, що Кирила скоро виписують. А Олена згадувала дитинство, батька. Він був доволі поважною особою, і дівчинка ним пишалася. Мама часто обіймала донечку. Купувала їй гарні сукні, іграшки. Раділа, коли Оленка приносила зі школи гарні оцінки. А потім раділа, коли донька представила їй Кирила. Весілля було в них масштабним. Ех, тепер багато що змінилося і не на краще. Добре, що вона зараз удома і може просто прогулятися містом і повернутися до рідної квартири. А там і Кирила випишуть із лікарні.

Олена Федорівна після розмови з матусею вийшла з дому і гуляла Києвом. Кирило ще був у лікарні, дату виписки ще не призначили. Хотілося курити, вона знайшла потрібний павільйон, купила там ще й кави і поверталася додому. Недалеко від під’їзду до неї підійшов молодий чоловік. Доволі м’язистий, пальці теж могли скластися в міцні кулаки. 

_.—Дозвольте з вами прогулятися—нахабно попросив він.

_—Хто ви взагалі такий?—відсахнулася жінка.

_.—Сильний і розумний мужик, який захотів підкорити столицю—гордо відповів мужик.—Закінчив університет із відзнакою!!

Тут він гордо витяг із сумки диплом червоного кольору.

Вони вже підходили до її під’їзду.

_.—Диплом я вам свій продемонстрував, можу й паспорт показати—нав’язливий гість витяг із сумки паспорт і простягнув їй.

Олена Федорівна хмикнула і почала роздивлятися паспорт. Поміж сторінок документа був папірець, який упав на бетон. Олена Федорівна підібрала папірець і здригнулася. Подих перехопило, голова запаморочилася, тіло затремтіло. Хлопець, якого, згідно з паспортом, звали Михайло, хотів підтримати жінку, але вона відмовилась. Віддала папірець, перегорнула паспорт і теж віддала власнику. Вони мовчки дійшли о під'їзду. Біля дверей у під’їзд вона раптом глянула вгору і здригнулася

,--Ой!

_.—Що з вами?—занепокоївся її супутник

_.—Ой, вибачте. Здалося. Усе так несподівано.

Вони зайшли в під’їзд. Пройшли по сходах.

_.—До квартири не запрошую

Михайло кивнув. Зрозуміло, рано ще. Олена Федорівна зайшла до себе, дістала папір, ручку і стала записувати.

Я працював у конторі, підбивав підсумки своєї праці. 

Тут у мене заграв📱 телефон

_.—Вітання, Олена Федорівна, слухаю вас

_.—Вибачте, що турбую, але тут з’явилася дуже несподівана справа. Можете до мене приїхати? Я дуже не хочу, щоби Кирило в це влазив, він уже тут потрапив до лікарні. Мені здається, ви краще з цим розберетесь.

Я пообіцяв їй, що приїду, щойно зможу. Нічого термінового в конторі в мене не було, а до клієнтки треба було їхати негайно. Тому, повідомивши Костя і вахтерів, я одразу побіг до🚘 машини

Доїхав 🚘 до дому, підбіг до домофону, набрав номер квартири.

_.—Це ви?

_.—Це я

Клацнув замок, двері відчинилися. Я забіг до під’їзду. А Олена Федорівна вже відчинила мені двері квартири

_.—Отже, давайте до справи. Колись давно я лікувалася у доктора Семена Дриганова. І хотіла забути ті болячки, але вони випливли сьогодні вранці. Я вийшла подихати свіжим повітрям, а на вулиці мене перечепив хлопець, заявив, що він родич лікаря.

_.—Що він ще казав?

_.—Тільки те, що бажає підкорити столицю—з сумом посміхнулася Олена Федорівна.—І більше нічого. Поки нічого. Ніяких погроз, гроші на підкорення міста він теж не просив. Впевнена, що він ще зайде, а може, я себе просто накручую.

_—Але пересторога не завадить

_.—Так, тому я вас і покликала. Не хочу Кирила завантажувати черговою проблемою, мені не можна покидати Київ, а ви можете про цього мужика дізнатися побільше, чи справді це родич лікаря?

Я кивнув. А вона на деякий час зайшла до іншої кімнати. Повернулася і винесла мені аркуш паперу.

_.—От, я дещо записала

Я прочитав

Дриганов Михайло Григорович. Далі була написана дата народження Михайла, дата видання паспорта, а також адреса, за якою він був зареєстрований у Черкаській області.

Далі були ще записи

_.—Я хочу, щоби ви знайшли ще двох людей.

Слідом за даними Михайла було записано таке:

Дриганов Семен Олексійович, 53 роки

Дриганова Ольга Семенівна, 28 років

.—Знайдіть їх. Семен Олексійович хворів, коли я востаннє його бачила. Не знаю, чи живий він. Але буде добре, якщо ви дізнаєтеся про них якнайбільше

Я заспокоїв її, що завтра же виїду за вказаною адресою і спробую про щось дізнатися. І до установ звернусь, але на їхні сліди натраплю.

_.—А фотографію мого гостя давайте ще спробуємо роздрукувати. У нас відеонагляд стоїть, ми можемо знайти його, на вході його лице потрапило. 

Олена Федорівна провела мене, ми разом відправилися до того місця, де оброблювали відеонагляд. Нас направили до того компа, який записував її під’їзд. Оператор увів час, показував з прискоренням, тут Олена і Михайло наближалися до під’їзду. Далі Олена підняла голову трохи мимо камери, потім Михайло.

Оператор натиснув на стоп

_.—Такий стоп-кадр вам підійде?

Я кивнув

_.—Лице так роздрукуйте. Щоби добре було видно

Оператори зафіксували стоп-кадр, виділили фрагмент і хвилину його роздруковували

_.—Те, що треба!—зрадів я і поклав фото собі

Ми подякували компанії, потім я провів клієнтку додому. Вона ще посиділа на лаві біля під’їзду, хотілося їй ще свіжого повітря. А потім, не поспішаючі, піднялася до своєї квартири.

У своїй квартирі я переглядав те, що написала мені Олена Федорівна і подумав, що вона не така вже й проста, як🐂 мені здавалося досі. Я пригадав відео з камери. Як🐂 це вона, оговтавшись, перехопила ініціативу і спонукала його глянути прямо у відеокамеру, і він засвітив своє лице з усіма подробицями. 

Завтра мені необхідно з’їздити на Черкащину, а поки що потрібно як слід поспати. І телефон зарядити.

Я прокинувся з першими променями ☀ сонця. Не гаючи часу, вирішив 🚘 одразу їхати до міста на Черкащині, поки автівок 🚘на дорозі небагато. Хоча коли це в Києві їх буває мало. Але виїхав я без проблем. Далі попрямував Старообухівською трасою. Її називають ще дорогою мажорів або дорогою смерті. Бо багато відморожених ганяють на ній зі швидкістю в рази більшу за всі допустимі норми. От і розбиваються. На жаль, від таких багацьких розваг і невинні люди страждають. Краєвид був у цьому місці гарний. Час від часу Дніпро видно На узбережжі скуповує землю для своїх резиденцій еліта, можна побачити будівлі в кілька поверхів і паркани майже такої самої висоти.

А далі поля, ліси, вид на пагорби. Усі задоволення, та ще й вітер обдував. Отак я до потрібного мені населеного пункту 🚘і доїхав. 

Будинок, у якому мав проживати Михайло Дриганов, я знайшов доволі швидко. Там були залізні двері, я став чекати, коли хто звідти вийде або зайде. Вийшла жінка років 70. Я з нею привітався

_.—Доброго ранку, і що вам у нашій хаті потрібно?—запитала вона

_—Та от. Знаєте ви цього молодого чоловіка?

_.—Мишка? Добре знаю, а навіщо він вам і взагалі ви хто такий?

_.—Адвокат із Києва—відповів я і показав їй моє свіженьке посвідчення.

_.—Борзаков Богдан—прочитала жінка—ну й навіщо вам Мишко знадобився?

_.—Просто моя знайома його рідню розшукує, зустрітися хоче. То ви, може, й Семена Олексійовича знаєте?

_.—Знаю—вже спокійнішим тоном і з більшою довірою відповіла літня жінка

_.—А ми переживали: чи живий він

_.—Та живий—зітхнула моя співрозмовниця—але слабкий уже, хоч і молодший за мене

_.—А Ольга Семенівна🐂 як?

_.—Нормально все з Олюнькою, працює, одружена, все добре—посвітлішала жінка.

_.—Вибачте, а вас як звуть?

_.—А я Клавдія Кіндратівна

_.—Дуже приємно. То може, дозволите мені до Семена Олексійовича навідатись?—з надією попросив я.

_.—Десь була в мене адреса записана—відповіла Клавдія Кіндратівна,--можу пошукати

_.—Давайте ви зробите всі ваші ранкові справи, а тоді й пошукаєте

_.—Та я просто прогулятися вийшла, то можу побути вдома і знову на лаві посидіти.

_.—А номер мобільного 📱телефона може у вас є?

_.—Ох, юначе, не встигаю я за новим приладдям, не навчилася ним користуватися. Тому тут я ніяка.

_.—А сам Михайло вдома?

_.—Начебто не заходив. Як🐂 виїхав кілька днів тому, так і не видно. Може, в Семена Олексійовича спитаєте, куди поїхав.

Про всяк випадок я подзвонив у двері квартири Михайла. Ніхто не відчинив. Клавдія Кіндратівна потім вийшла з квартири і принесла маленький аркуш, де було записано адреси Дриганових.

,--Перепишете? Може, ручку вам принести?

_.—Та в мене📱 телефон є—похвалився я і підставивши ближче до екрана папірець, сфотографував📱 запис. Перевірив, чи добре видно. І поклав телефон до кишені

_.—Ой, розууумний—із захватом протягнула Клавдія Кіндратівна

_.—Авжеж, мій телефон 📱дуже розумний. Так що, в разі чого—звертайтеся за допомогою

_.—Може. Та не знаю, ви аж із Києва, а тут поближче теж розумні є

_.—Так, є—погодився я.

Я ще поговорив із бабцею, а потім поїхав до Семена Олексійовича. По дорозі відправив клієнтці sms, де вказав, що Михайла впізнали.

Судячи з того, що в записі Клавдії Кіндратівни номер квартири Семена Дриганова не вказано, жив він у приватному секторі. Вулиця, яка мені була потрібна, знаходилася на околиці міста. І справді, там стояли приватні будівлі, як 🐂я визначив, елітні. Я побачив потрібний номер і зупинився біля нього. За охайним дерев’яним парканом було видно дах і дерева. Класичні залізні двері для пішоходів і ворота для автівок. Біля воріт я помітив дзвінок і натиснув кнопку

_.—Слухаю вас—почув я хрипкуватий голос.

_.—Вам вітання від Олени Федорівни Землянової

_.—О, пам’ятаю таку—пожвавішав Семен Олексійович

_.—То я її адвокат. Богдан Борзаков

_.—А мене ви, напевно, знаєте, я Семен Дриганов.

_.—Олена Федорівна дуже хотіла дізнатися, що з вами зараз, то можна до вас зайти7

_.—Можна, але почекайте хвилин 5. Двір великий, мені довго йти—голос Семена Олексійовича переривався, відчувалося, що його подих був важкий.

Я почекав. Семен Олексійович вийшов, натиснув пульт—двері відчинилися і я зайшов. Машину🚘 завозити не став, хай на вулиці постоїть. 

Господар був сухуватий, сивий і трохи менше за мене зростом. Привітна усмішка, жваві очі і важкуватий подих. Тонкі, але сильні руки. Ходив він повільно. 

Фасад будинку був сучасним, але без зайвих вивертів: поєднання натурального каменю, світлої штукатурки та дерев’яних вставок надавало будівлі вишуканої стриманості. Семен Олексійович запросив мене до хати. Там працював кондиціонер.

_.—Ну от, бачите, моя хата отака, не жаліюсь. Я хірургом колись був, потім терапевтом і помічником хірурга, зараз консультую колег, діагнози допомагаю ставити. А в основному тут, на городі вправляюсь.

Город з вікна справляв враження. Там я помітив кабачки та помідори, полуниця вже відходила.

_.—А як🐂 там Ольга Семенівна?

Лице старого лікаря посвітліло, він усміхнувся.

_.—А знаєте що?—сказав мені він—А давайте я її та Гліба запрошу сюди, може, вони не зайняті та приїдуть📱

Він узяв зі столу мобільний📱 телефон і став шукати потрібний запис.

_.—Привіт, батьку

_.—Вітаю, Оленько. Ти знаєш, у нас тут несподіваний гість, із Києва, колега Олени Землянової

_.—Землянової?—перепитала Ольга

_.—Так, Олени Землянової. Я от про що подумав. Може, приїдете прямо зараз? Поїмо, малеча на городі погуляє. Недовго, бо спека. Та і в хаті є чим розважитись.

Ольга трохи подумала і сказала:

_.—Можемо. Ми зараз думали, чим зайнятися. Сіли в 🚙 машину, думали, якийсь розважальний центр знайдемо. А тут ти з пропозицією. Дуже вчасно. Ну що, Аллочка, давай поїдемо до діда?

_.—Ураааа!—роздався в телефоні Семена Олексійовича дитячий голос.

_.—От і добре, чекай на нас.

Я попросив у доктора номер його📱 телефона. Він мені продиктував, я набрав цифри, коли у ньому стали лунати гудки, він натиснув на кнопку.

_.—Тепер у вас є мій номер.

_.—Добре. Гліб його запише. Я й сам можу, але у Гліба швидше вийде

Я зателефонував📱 Олені Федорівні і сказав, що зараз гостюю у Семена Олексійовича. Вона зраділа, тут Семен Олексійович узяв у мене 📱телефон. Вони кілька хвилин переговорили, Олена Федорівна сказала, що на ній зараз кримінальна справа, але вона ні в чому не винна і з часом надасть докази. І хай не вірять усяким пліткам.

Як 🐂тільки закінчилася розмова, подзвонила 📱до батька Ольга Семенівна, сказала, щоби її зустрічав. Він натиснув на пульт, і ворота почали відчинятися. Автівка🚘 в’їхала у двір, розвернулася, і з неї вийшов водій, з іншої дверці його жінка. А потім вилізли їхні діти. Дочка виглядала на 4 роки, сину було трохи >більше року. Вони підійшли до діда, дід узяв на руки спочатку онуку, потім онука. Коли він опустив хлопця на асфальт, то його на руки взяла сестра.

_.—Силу тренує?—поцікавився дід.—Як 🐂той давньогрецький юнак, який щодня підіймав теля, а потім виграв Олімпійські ігри, піднявши бугая.

Ольга всміхнулася:

_.—Ти мене в дитинстві теж тренував.

Так. Семен тренував доньку, боявся, що в неї не складеться життя через погану генетику. Семен відкинув погані думки. Радіти треба, що родина майже вся в зборі.

Діти зайшли в хату. Ольга підбігла до холодильника, дістала продукти і стала їх розігрівати в мікрохвильовці. 

Поки вона накривала стіл, її батько відправився на город і нарізав зелені для приправи. Я допомагав Ользі та Глібу. Дітлахи ходили за дідом на город, потім назад

Ольга працювала товарознавцем у місцевій мережі, Гліб займався апаратурою стеження, нещодавно його залучили і до виробництва фільмів

_.—То ці пульти від кондиціонерів і дверей і зв’язок ваша робота?—поцікавився я

_.—Моя—підтвердив Гліб.

Ольга до мене поставилася з цікавістю та недовірою.. Але потім наша розмова стала більш розкутою. Гліб увів мій номер і Олени Федорівни собі і тестю, Ольга поговорила з Оленою, після тієї розмови заспокоїлась, настрій покращився.

Я показав Глібу фото Михайла

_.—Хм, класна камера, чіткі зображення, чимале охоплення, дуже добре наш Михась на ній вийшов—Гліб віддав фотографію Олі

_—Мій брат Михайло зараз у Києві намагається закріпитися. Недарма з червоним дипломом універ закінчив.—зазначила Оля

Пообідав я доволі ситно, але треба міру знати, не зловживати гостинністю хороших людей.

_.—Дуже приємно, радий, що побував у вас. Але мені їхати вже час, до Києва слід повернутися

Гліб і доктор проводили мене до🚘 автівки

Семен Олексійович мене запевнив, що діагноз Олени Федорівни не буде передано до правоохоронних органів. 

Я виїхав з міста і 🚘помандрував у бік Києва. Після Обухова я звернув на Новообухівську трасу, бо потрібно було ще заїхати до Аліни.

Я вів авто 🚘районною дорогою, побачив знайоме село. Під’їхав до того дому, де проживала Аліна.

Дівчина зраділа моїй появі, всміхнулась. Розповіла мені, що згідно з постановою відвідувала психолога, почувається краще. Місцеві мешканці про гостю з дитбудинку говорили з повагою, крутезна дівка.

Я заплатив за кімнату і відправився спати.

З вікна другого поверху відкривалися красиві сільські пейзажі. Було видно поля, вкриті пшеницею, ячменем, житом, які вже набрали золотисто-коричневого відтінку. Їхній аромат — густий, теплий, з нотками сухої трави та гарячої землі — наповнив повітря, змішуючись із легким подихом липневого вечора. Цей запах, характерний для українських сіл, створює відчуття затишку й зв’язку з природою. Вітер до вечора став ледь помітним, а під ніч зовсім затих, залишаючи тишу, а в ній кожен звук звучить чисто й виразно.

Здалеку доносилися голоси. Низьке, протяжне мукання 🐮 корів чергувалася з дзвінким меканням 🐐 кіз, які, здається, ще не втомилися від денних пригод. Десь ближче чути кудкудакання 🐔 курей, що готуються до сну, і рідкісне гавкання 🐕 собаки, яка обходить подвір’я.

Величне сонце ☀ повільно заходило за горизонт. Його колір — глибокий, насичений, із переходами від золотаво-жовтого до палючого оранжевого, а ближче до обрію — до м’якого рожевого відтінку, що зливається з легкими ⛅ хмаринками, розкиданими по небу. Ці хмари, тонкі й прозорі, , підсвічуються сонцем, створюючи ніжні мазки. Захід сонця ☀ поєднав приємні запахи, красиву картину і далекі звуки, дозволив мені добре відпочити після довгих поїздок.

Я прокинувся, одягнувся, спустився з хати, а Стелла Гребелюк уже очікувала мене біля виходу.

_.—Доброго ранку—всміхнулася вона мені

_.—І вам доброго ранку.

_.—Аля зараз повеселішала, дуже на вас покладається

_.—Добре, що в неї ще й така надійна подруга. Давно тут чекаєте?

_.—Не дуже. Учора я не наважилася до вас підійти, ви були виснажені, заклопотані—зніяковіло промовила Стелла i запитала—А з тими, які від нього постраждали, ви що будете робити?

_.—От саме сьогодні я і хотів розпочати розмови з ними.

_.—Тоді я вас проведу, можна? Тільки з роботи треба відпроситися, я ще вчора ввечері попередила, що вихідний сьогодні візьму, а зараз треба підтвердити.

Стелла провела останні кілька днів, непомітно розмовляючи з жінками, які працювали в місцевому агробізнесі, дотримуючись моєї пропозиції розібратися в минулому Крукова.Я підвіз 🚘Стеллу до контори, вона забігла до начальства і отримала підтвердження, що на сьогодні може взяти вихідний, і ще в неї накопичилися кілька понаднормових днів, на які вона може розраховувати

Стелла засвоювала мобільний 📱зв’язок. Вона подзвонила на стаціонарні номери📱 і з’ясувала, що перша жертва маніяка на роботі, друга і третя вдома. Не гаючи часу, ми відправилися на ферму.

— Ви мусите розповісти в суді, що він із вами зробив—звернувся я

—Я… я боюся, — прошепотіла вона, ледь чутно, ніби слова самі по собі могли накликати біду. — Мій чоловік… якщо він дізнається, що я тут, що я щось сказала… Він подумає, що це зрада. Він… він може мене вдарити. Знову.

Її руки тремтіли, обличчя виглядало змученим.

_.—Це насильство, а не зрада—якомога спокійно намагався казати я. Ви себе захищаєте і не тільки себе. Подумайте про своїх дітей. Чи потрібен їм такий батько, який завдає болю їхній матері та ще й намагається виправдати Крукова?

Жінка підняла голову

— Я… я подумаю, — ледве видушила вона, відводячи погляд. Її голос тремтів, але в ньому чувся слабкий натяк на рішучість, яка ще не оформилася.

— Якщо цей Круков вийде на волю, наступною жертвою може стати ваша донька—повідомив я

Вона здригнулася..

— Що?! — Її голос зірвався на високій ноті, а в очах забриніли сльози. — Марійка… вона ж тільки в школі вчиться. Їй лише вісім!

— Саме таких він і шукає, Світлано. Молодих, беззахисних. Він уже отримав відсіч від моєї підзахисної, але ваша донька… Вона не зможе опиратися.

Запала тиша. Жінка сиділа нерухомо. Вона уявляла доньку — її сміх, її маленькі косички, її безтурботний погляд, коли та бігла зі школи додому. А потім — тінь того чоловіка, , його руки… Її серце стиснулося від жаху.

— Я… Я буду свідчити.

_.—Ви все робите правильно—підтримав я.

,--Так—відповіла жінка.—Заради дітей

Що ж, схоже, вона готова записатися у свідки захисту Алі і звинувачення щодо Крукова.

Ранкове повітря було свіжим, коли я сидів у🚘 машині біля скромного будинку в тихому селі поблизу Обухова. Розслідування справи Аліни Давиглини набуло нового повороту, і я був сповнений рішучості розкрити кожну деталь, яка могла б посилити її захист. Поруч зі мною сиділа Стелла, вірна подруга Аліни, нервово крутячи телефон. Вона була справжнім порятунком у цій справі, її рішучість допомогти Аліні. Сьогодні ми мали зіткнутися з делікатною ситуацією, яка могла або зміцнити нашу справу, або ще більше її ускладнити.

 Інстинкти привели Стеллу до списку імен, і тепер ми розслідували другу: Христину Тарасівну, молоду жінку, яка працювала на фермі чотири місяці тому. Стелла домовилась про зустріч під приводом обговорення фінансових документів, прикриття, щоб уникнути підозр. Але коли ми🚘 їхали до будинку Христини, я відчув тягар того, що мало статися.

Стелла набрала номер Христини, її голос був рівним, незважаючи на напругу в її позі.

«Доброго ранку, Христино Тарасівно, це Стелла з міста», – сказала вона професійним, але теплим тоном.

«Я слухаю», – пролунала відповідь, обережна, але ввічлива.

«Мені потрібно уточнити деякі деталі щодо фінансових документів. Можна я заїду до вас?» – спитала Стелла, глянувши на мене, щоб заспокоїтися.

«Звичайно, я чекатиму», – сказала Христина, і дзвінок закінчився.

Я кивнув Стеллі, вражений її спокоєм.

 «У вас усе чудово», – сказав я, заводячи машину. «Ходімо».

Поїздка до будинку🚘 Христини була короткою, сільські вулиці були облямовані акуратно доглянутими садами та зрідка гавкали 🐕 собаки. Коли ми приїхали, Христина стояла біля воріт, струнка жінка трохи за двадцять, з темним волоссям, зібраним у вільний хвіст. Її вираз обличчя був нейтральним, але в очах блиснуло занепокоєння, коли вона побачила, як я виходжу з машини поруч зі Стеллою.

Обличчя Христини зблідло, і вона глянула на будинок, ніби перевіряючи, чи не підслуховують.

 — Заходьте, — тихо сказала вона, проводячи нас через ворота.

Вітальня була затишною, з вишитими подушками на дивані та ледь помітним запахом свіжоспеченого хліба. Христина жестом запросила нас сісти, але залишилася стояти, захисно схрестивши руки. 

— Це ж не про фінансові документи, чи не так? — спитала вона ледь чутним пошепки голосом.

Я обмінявся поглядом зі Стеллою, яка ледь помітно кивнула мені, щоб я продовжила.

 «Христино, — м’яко почав я, — ми тут через інцидент на фермі, пов’язаний з Круковим. Ми вважаємо, що він міг раніше завдати шкоди іншим, і нам потрібно знати, чи були у вас якісь… тривожні випадки з ним».

Її очі розширилися, і вона зробила крок назад, її руки тремтіли.

 «Будь ласка, — прошепотіла вона, — не кажіть моїм батькам. Вони не повинні знати».

Перш ніж я встиг відповісти, двері до вітальні зі скрипом відчинилися, і ввійшов чоловік років за сорок. Тарас Олександрович, батько Христини, був широкоплечим чоловіком із обвітреним обличчям, його постать була владною, але доброю.

 «Все гаразд, Христино?» — спитав він, його погляд переходив від нас до нас.

Я вирішив, що немає сенсу зволікати з правдою. Якщо ми хочемо захистити Аліну та забезпечити справедливість, нам потрібна співпраця Христини, а це означало залучення її родини. 

«Тарасе Олександровичу», – сказав я, підводячись йому в очі, – «я Богдан Борзаков, адвокат. Чотири місяці тому на вашу доньку напав чоловік на прізвище Круков. Без її свідчень він міг би вийти на волю, і ви розумієте, що це може означати для інших».

У кімнаті запала тиша, тягар моїх слів звис у повітрі. Обличчя Христини скривилося, вона закрила рот рукою, на очах навернулися сльози. Тарас завмер, його вираз обличчя змінився з розгубленості на шок. Перш ніж він встиг заговорити, двері знову відчинилися, і всередину зайшла мати Христини, жінка з ніжними рисами обличчя та в припорошеному борошном фартуху.

«Що відбувається?» – спитала вона, її голос пронизаний стурбованістю, коли вона побачила горе доньки.

Я повторив те, що сказав Тарасу, пом’якшуючи тон, але зберігаючи терміновість.

 «Свідчення Христини мають вирішальне значення в суді. Якщо вона погодиться говорити, це може залишити Крукова за ґратами. Я знаю, що це важко, але ваша підтримка дасть їй сили зіткнутися з цим».

Мати Христини ахнула, кидаючись до доньки.

«О, дівчинко моя», – пробурмотіла вона, пригортаючи Христину до себе. «Чому ти нам не сказала?»

«Мені було страшно», – схлипнула Христина, її голос пролунав приглушено, притискаючись до плеча матері. «Я не знала, як 🐂ти відреагуєш. Я не хотіла, щоб ти думала… щоб ти думала, що я…»

— Ти наша донька, — сказав Тарас, і голос його зірвався. Він підійшов ближче, стиснувши руки в кулаки, але в очах читався біль, а не гнів. — Ти не винна. Це… це чудовисько.

Я поліз у суику і витяг пачку сигарет, яку зберігав для таких моментів. Він кивнув, його руки трохи тремтіли, коли він брав сигарету. 

— Десь загубив свою, — пробурмотів він, приймаючи запропоновану мною запальничку. Він закурив сигарету, глибоко затягнувшись, і пройшовся по кімнаті, його думки помітно бігали.

— Чому ти нам не сказала, Христино? — знову спитав він, тепер голос його був тихішим, майже благальним.

— Я не хотіла, щоб хтось знав, — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Я думала… я думала, що це все зіпсує. Я просто хотіла забути.

Стелла, яка досі мовчала, нахилилася вперед твердим, але співчутливим голосом.

 «Христино, ти не винна. Ти знаєш, яка людина Круков. Я розмовляла з іншими на фермі, і вони казали, що він роками домагається жінок. Ти не одна».

Мати Христини міцніше обійняла її, гладячи волосся доньки.

 «Ми з тобою, люба. Що б ти не вирішила, ми будемо поруч».

Тарас видихнув хмару диму, стиснувши щелепи.

 «Я люблю тебе, Христино», — сказав він спокійним голосом, незважаючи на емоції в очах. «Ми пройдемо через це разом. Цей покидьок нікого більше не скривдить».

Я кивнув, полегшено почувши їхню відповідь.

 «Суд буде закритим, щоб захистити конфіденційність Христини», — запевнив їх. «Її особа не буде розкрита пресі. Але її свідчення можуть все змінити. Завдяки їм ми можемо гарантувати, що Круков понесе заслужені наслідки».

Христина подивилася на батьків, потім на мене, її вираз обличчя затвердів від рішучості.

 «Я зроблю це», — тихо сказала вона. «Якщо це означає, що він нікому більше не зашкодить, я дам свідчення».

Мати міцніше обійняла її, сльози текли по її обличчю, а Тарас поклав руку їй на плече, забувши сигарету в попільничці.

 «Ми пишаємося тобою», — сказав він хрипким від емоцій голосом.

Я подякував їм, серце було важким, але сповненим надії.

 «Я зв’яжуся з тобою, щоб підготуватися до суду. Якщо тобі щось знадобиться, телефонуй мені будь-коли».

Ми зі Стеллою вийшли з дому Стелла тремтячи зітхнула.

 «Це було дуже важко», — сказала вона, глянувши на мене. «Але ми це зробили. Вона допоможе Аліні».

 «Ти добре впоралася, Стелло», — підтримав я, ледь помітно посміхнувшись їй. «Твоя інтуїція щодо Крукова була абсолютною. Продовжуйте розмовляти з іншими у вашому списку. Чим більше ми розкриємо, тим сильнішою буде наша справа».

Вона кивнула, її рішучість знову набула обертів.

 «Я не зупинюся, поки ми не отримаємо все необхідне».

Коли я заводив машину, мій телефон завибрував від повідомлення від Оксани Олексіївни, моєї начальниці. «Є якийсь прогрес?» — було написано в ньому.

Я відповів: «Жінки дадуь свідчення. Будуть ще свідки. Ми будуємо міцну справу».

А далі ми зі Стеллою заїхали і до третьої жінки. Вона теж напочатку не хотіла їхати на суд. Переконувала її в основному Стелла.А я казав:

_.—Зрозумійте, Аля загнала Крукову цвях у прямому розумінні. Ви ще й у переносному розумінні можете забити в нього цвях, щоби він відповів і за Алю, і за вас. Треба, щоби він якнайдовше перебував за гратами, щоби ви та інші мешканки вашого села почувалися спокійно

Адвокат має не пропускати через себе всі переживання клієнтів і свідків. Але бувають моменти, коли необхідно бути переконливим. Сьогодні мені було дуже важко, бо і сам злочин, і старі забобони неможливо сприймати нормально. Тому мені варто було трохи привести нерви в порядок. 

Ми приїхали до Алі, вона посміхнулася мені. Казала, що намагається не робити різких рухів, зараз думає, чим себе зайняти. Я розповів, що справа просувається і що Круков буде жорстко покараний.

Перш ніж 🔪 сідати за кермо, мені потрібно було як 🐂 слід відпочити, зняти нервову напругу. У Києві на мене теж чекало багато роботи. Сам я собі таке життя обрав, узявся за гужа—не кажи, що не дужий