Раді Вас бачити!

Небо вже поволі вкривалося м’якими відтінками лілового та рожевого. Повітря було теплим, трохи вологим — десь поруч пахло свіжою зрізаною травою, а десь — димком. Стелла й Аля сиділи на лаві під розлогим кленом, де зазвичай ділилися таємницями. Стелла була стомленою, її обличчя відображало делікатну зосередженість. Аля ж була якась надто притихла, її погляд блукав по сільських 🏡 обійстях, а губи були стиснуті в тонку, напружену лінію.

— Ти чомусь засумувала, Аля, — м’яко мовила Стелла, —я тобі розповідаю, що проти того покидька будуть нові свідчення, і ситуація з тобою полегшується, тобі б радіти. Ти не через суд сумуєш?

Аля зробила кілька затяжок, дивлячись на дим, що розчинявся в прохолодному повітрі.

_.—Стелло, а як... як Богдан на мене дивився? — нарешті випалила Аля, її голос прозвучав незвично різко, майже вимогливо.

Стелла на мить замислилася, потім обережно подивилася на подругу. У Аліних очах вона помітила незрозумілу тривогу, яка явно не стосувалася судової справи.

_.—А що? — делікатно поцікавилася Стелла, намагаючись не тиснути.

_.—Ну... — Аля запнулася, опустивши погляд. — А що ти до нього відчуваєш?

Стелла видихнула дим, її вуста розтягнулися в легкій усмішці. Аля подивилася на неї трохи сором’язливо, її обличчя промовляло більше, ніж 🔪 слова

— Нічого особливого. —відповіла подрузі Стелла –Просто хороший адвокат, і дуже приємно з ним працювати. Тобі що, він дуже сподобався?

Аля, спалахнувши рум'янцем, лише кивнула головою. Її вигляд був таким зворушливим, що Стелла одразу відчула, наскільки це важливо для подруги.

_.—Заспокойся, Алінько, в мене інші смаки. І я ніколи не буду залицятися до того, на кого накинула око моя подруга. Це не обговорюється.

_.— Правда? Дякую, Стелло. Ти найкраща.

_.—Слухай, я дізналася, що він не одружений, це вже плюс. Але, Алю, ти справді замолода для нього, і він може не відповісти на твої почуття.

Аля міцно обійняла Стеллу. Непорозуміння, що затьмарювало її душу, розтануло, як вечірній 🌁 туман. Вони докурили сигарети, відчуваючи полегшення та тепло справжньої дружби.. Дівчата попрощалися, помахали ручками одна одній і розійшлися, кожна до свого помешкання. Вітерець обдував дівчат, сонце ☀ вже заходило за горизонт, доповнюючи цю казкову атмосферу. Ледь помітні зірки ✨ починали з’являтися, мов дрібні блискітки в темряві.

Віра Гаврилівна прокинулася рано. Сонце ☀ ледь пробивалося крізь густі штори, а в квартирі панувала тиша, порушувана лише тихим цоканням старого годинника на стіні. Вона неквапливо зібралася, одягла скромну темну сукню, взяла кошик із садовим приладдям і вийшла з дому. Сьогодні вона вирішила поїхати на кладовище, щоб прибрати могилу свого чоловіка, Федора Савелійовича Землянова. Цей ритуал був для неї не просто обов’язком, а способом згадати минуле, поговорити з ним у думках, відчути його присутність хоча б так.

Дорога до кладовища була довгою. Віра Гаврилівна сіла в автобус 🚍, який повільно їхав через київські вулиці, минаючи гамірливі проспекти й тихі двори. Вона дивилася у вікно, згадуючи, як 🐂 вони з Федором приїхали до Києва багато років тому. Тоді він отримав підвищення — з високої посади в їхньому рідному містечку в Черкаській області його запросили працювати в столиці. Це був новий етап у їхньому житті, повний надій і планів. Федір був людиною відповідальною, працьовитою

На кладовищі було тихо, лише легкий вітер шелестів листям дерев. Віра Гаврилівна дісталася до могили Федора, де стояла скромна плита з його ім’ям і датами життя. Вона поклала квіти — прості ромашки, які він так любив за їхню невибагливу красу. Потім узялася до роботи: вирвала бур’яни, протерла плиту вологою ганчіркою, підправила землю навколо. Працюючи, вона тихо розмовляла з ним.

— Федоре, ти б пишався нашою Оленкою, — шепотіла вона, виправляючи кущик біля могили. — Вона тримається, хоч і важко їй. І Кирило... він хороший, старається. Але ти ж знаєш, як🐂 воно, коли душа болить.

Федір Савелійович пішов із життя занадто рано. Цироз печінки підкосив його здоров’я, і хоч лікарі боролися до останнього, хвороба виявилася сильнішою. Віра Гаврилівна згадувала, як він тримався до кінця, жартував навіть у лікарні, щоб підбадьорити її й Олену. А ще він встиг погуляти на весіллі доньки. Той день залишився в пам’яті Віри Гаврилівни як🐂 один із найщасливіших. Федір, у своєму найкращому костюмі, танцював із Оленою, сміявся і казав, що Кирило — саме той, кого він хотів би бачити поруч із донькою.

— Ти завжди казав, що життя — це боротьба, але й радість, — продовжувала вона, сідаючи на лавку біля могили. — Ось і я намагаюся радіти за них, за Олену, за Кирила. Але Соня... ох, Федоре, якби ти був із нами, може, все було б інакше.

Соня була темою, яку Віра Гаврилівна намагалася обходити, щоб не завдавати болю Олені й Кирилові. Сьогодні, однак, на кладовищі, вона дозволила собі пустити сльозу. Тут, біля Федора, вона могла бути слабкою.

Повернувшись додому, Віра Гаврилівна почувалася спокійніше. Вона зателефонувала Олені, щоб розповісти, що побувала на кладовищі, і запросила їх із Кирилом знову в гості на вихідних. Олена погодилася, і її голос звучав трохи веселіше, ніж 🔪 напередодні. Віра Гаврилівна раділа.

Тим часом удома Олена й Кирило готувалися до нового дня. Кирило, як завжди, збирався на роботу, а Олена планувала зайнятися справами по господарству. Але в її очах з’явилася іскорка, якої не було вже давно. 

Я поїхав до Києва,навіть не підозрюючи,які пристрасті буяли в селі довкола моєї скромної персони.

Зідзвонившись із Оленою, я поїхав до неї. Доповів про результати

_.— Ви справді молодець! Я навіть не уявляла, що все можна буде так швидко з’ясувати. Лише за один день вдалося підтвердити, що Михайло не шантажист, а племінник Семена, а також знайти і самого Семена, і його родичів. Ви мене дуже заспокоїли, і справа піде без перепон.

_.—Насправді, не варто так мене хвалити, бо це не лише моя заслуга. Мені дуже пощастило з обставинами, а ще ви створили для мене чудові умови, які значно полегшили пошук. Без вашої підтримки й чітких указівок я б не впорався так швидко.

_.—Та не соромтесь, ви дійсно доклали багато зусиль і проявили професіоналізм. Такі результати — це не випадковість, ви заслуговуєте на визнання і навіть на доплату за відмінну роботу. Ви чудовий адвокат, і я щиро вдячна за вашу допомогу.

Мені було приємно це чути. І так само приємно, що мій рахунок сьогодні добряче поповнився.

Наступного дня офіс "Техносвіту" гудів, коли Кирило з Оленою увійшли до будівлі. Сірий фасад із облупленою фарбою виглядав так само, як і місяць ☾ тому, але всередині атмосфера була іншою — живою, напруженою, сповненою очікування. Анна, секретарка Кирила, уже чекала біля входу. Її суворий сірий костюм і акуратно зібране волосся контрастували з теплою посмішкою, яка з’явилася на її обличчі.

"Кирило Васильовичу, вітаємо з поверненням!" — сказала вона, простягаючи руку.

Її голос був рівним, як🐂завжди, але в очах читалося полегшення. 

"Усе за графіком, звіти на вашому столі, але спочатку… вас хочуть привітати." 

Вона жестом указала на двері конференц-зали, звідки долинали приглушені голоси.

Кирило здивовано глянув на Олену, яка лише знизала плечима, приховуючи лукаву посмішку. 

"Ходімо, не змушуй їх чекати," — сказала вона, легенько підштовхнувши його. Він поправив піджак, відчуваючи, як серце прискорюється, і ступив до зали.

Двері відчинилися, і його зустріла хвиля оплесків. У конференц-залі зібралися майже всі працівники "Техносвіту". Фелікс Дарюхін із юридичного відділу стояв попереду, тримаючи в руках пляшку 🍾 шампанського. Поруч із ним Наталя Іванівна з відділу контролю поправляла стрічку на імпровізованому плакаті з написом "Ласкаво просимо назад, шефе!". Вікентій Геннадійович із фінансового відділу, зазвичай стриманий, посміхався, тримаючи стопку звітів, які явно чекав передати босу. Навіть касирка з буфету, відома своєю феноменальною пам’яттю на ціни, стояла в кутку, плескаючи в долоні.

"Кирило Васильовичу, ми за вас хвилювалися!" — вигукнув Фелікс, підходячи ближче. Його голос був щирим, хоча легкий жартівливий тон видавав звичку завжди розряджати напругу. 

"Без вас тут було нудно. Договори ніхто не підписує, а я вже втомився пояснювати клієнтам, що ви в "відпустці"." Усі засміялися, і напруга в залі розтанула.

Кирило, який зазвичай тримав усе під контролем, на мить розгубився. Він не чекав такого теплого прийому.

"Дякую, друзі," — сказав він, його голос був хрипким від емоцій. — "Я… я радий вас усіх бачити. І обіцяю, більше ніяких аварій." Він посміхнувся, і зал вибухнув новою хвилею сміху.

Наталя Іванівна ступила вперед, її обличчя світилося теплом.

 "Кирило Васильовичу, ми всі молилися за вас. І за Олену Федорівну," — додала вона, глянувши на Олену, яка стояла поруч із чоловіком. "Ви обоє такі чудові. А Соня… як вона там?" Її голос затремтів, і вона швидко витерла очі.

"Соня в порядку," — відповів Кирило, його голос став м’якшим. — "Вона з Жанною, але я… я працюю над тим, щоб вона була зі мною." Він глянув на Олену, і та ледь помітно кивнула, стиснувши його руку. Цей жест не пройшов повз увагу Анни, яка стояла осторонь, записуючи щось у своєму блокноті.

Вікентій, тримаючи свої звіти, додав: 

"Шефе, я тут усе тримав під контролем. Але ви ж знаєте, без вашого підпису жоден банк не рухається." Він посміхнувся, і Кирило хмикнув: "Знаю, Кешо. Зараз усе перевірю. І дякую, що не розвалили мені компанію."

Касирка з буфету, не втримавшись, вигукнула:

 "Кирило Васильовичу, заходьте до нас! Сьогодні 🍲 борщ особливий, як ви любите!" Усі знову засміялися, і Кирило підняв руку, ніби здаючись: "Добре, добре, борщ 🍲 буде першим у списку!"

Олена, яка досі мовчала, нарешті заговорила:

 "Дякую вам усім. Ви не уявляєте, як🐂 багато це значить для нас." Її голос був тихим, але щирим. Вона глянула на Кирила, і в її очах промайнула гордість. «Техносвіт» — це не просто компанія. Це сім’я."

Зал затих, а потім знову вибухнув оплесками. Фелікс відкоркував шампанське, і піна бризнула на підлогу, викликавши дружній сміх 😂. Анна швидко організувала пластикові стаканчики, і через кілька хвилин усі тримали в руках по келиху, піднімаючи тост за повернення директора.

Кирило стояв у центрі зали, оточений людьми, які вірили в нього. Його погляд блукав по обличчях — Фелікс із його жартами, Наталя Іванівна з її материнською турботою, Вікентій із його педантичністю, Анна з її непохитною організованістю. Ці люди були його командою, його опорою. І поруч стояла Олена — його якір, його сила.

"За «Техносвіт»!" — проголосив Кирило, піднімаючи стаканчик. Усі підтримали, і гул голосів наповнив залу. Він відчув, як тепло розливається в грудях. Уперше за довгий час він був удома.

Пізніше, коли святкування вляглося, Кирило сидів у своєму кабінеті, переглядаючи звіти, які приніс Фелікс. Анна постукала у двері, тримаючи чашку ☕ кави. 

"Кирило Васильовичу, ось, як ви любите — без цукру," — сказала вона, ставлячи чашку на стіл.

"Дякую, Анно," — відповів він, посміхаючись. — "Як🐂 ти тут усе тримала в порядку без мене?"

Вона знизала плечима, її обличчя залишалося спокійним, але в очах промайнула іскра.

 "Просто робила свою роботу. Але без вас… було не те. Ласкаво просимо назад."

Кирило кивнув, відчуваючи вдячність. Він знав, що попереду ще багато роботи — розібратися з наслідками справи Подолюка, боротися за Соню, налагоджувати життя з Оленою. Але в цей момент, сидячи за своїм столом, із чашкою кави і гулом офісу за дверима, він відчував, що готовий до всього.

В офісі "Техносвіту" Кирило сидів у своєму кабінеті, розбираючи стоси 📄 документів, які накопичилися за час його відсутності. Сонячне ☀ світло пробивалося крізь жалюзі, кидаючи м’які смуги на дерев’яний стіл. Він саме робив позначки в контракті, коли двері тихо відчинилися, і до кабінету увійшов Герасим Олександрович Небаба, начальник юридичного відділу. Його зазвичай впевнена постава здавалася дещо скутою, а в очах читалася невластива йому ніяковість.

"Кирило Васильовичу, можна?" — запитав Герасим, тримаючи в руках теку з документами, хоча було очевидно, що він прийшов не заради них. Його голос був тихим, із легким тремтінням, що видавало хвилювання.

Кирило відкинувся на спинку крісла, відсунувши контракт убік. 

"Звісно, Герасиме Олександровичу. Сідай," — сказав він, указавши на крісло навпроти. Він помітив, 🐂як Герасим нервово поправив краватку, перш ніж 🔪 сісти.

Герасим поклав теку на стіл, але не розкривав її. Він глибоко вдихнув, ніби набираючись сміливості. "Кирило Васильовичу, я… я хочу вибачитися," — почав він, його погляд був прикутий до столу, уникаючи очей Кирила. — "Той дзвінок… коли я сказав, що Соню викрали, що Жанна плаче, а Олену арештували… Я був надто емоційним. Не подумав, як це прозвучить. Ви тоді так швидко поїхали… і потрапили в аварію. Я досі не можу собі цього пробачити."

Кирило мовчав, спостерігаючи за Герасимом. Він пам’ятав той день — паніка, що охопила його після дзвінка, як він вибіг до 🚙 машини, не слухаючи нічиїх застережень, як дорога розпливалася перед очима від адреналіну. Аварія була неважкою — кілька синців і подряпин, кілька днів у лікарні, але той момент залишив слід у його душі. Він знав, що Герасим не винен, але слова юриста тоді дійсно підлили масла у вогонь.

"Герасиме Олександровичу," — нарешті заговорив Кирило, його голос був спокійним, але твердим. — "Ти не винен у тому, що сталося. Я сам прийняв рішення їхати. І, можливо, занадто поспішно." Він посміхнувся, щоб розрядити напругу. — "Ти ж знаєш, я іноді буваю… імпульсивним."

Герасим підняв погляд, і в його очах промайнуло полегшення, хоча тінь провини все ще залишалася

 "Все одно, я мав бути обережнішим. Я знав, що ситуація складна, але… я просто запанікував. Соня — ваша дочка, а Олена… я бачив, як ви за неї хвилюєтеся. Я просто хотів, щоб ви знали одразу."

Кирило кивнув, його обличчя пом’якшало. 

"Я розумію. І ціную, що ти одразу подзвонив. Ситуація тоді була хаотичною, але ми впоралися. Соня в безпеці, Олена зі мною, а Жанна… ну, ми ще розберемося з цим." Він зітхнув, згадавши складні перемовини з Жанною, матір’ю Соні, яка все ще тримала його дочку під своєю опікою.

Герасим нарешті посміхнувся, хоча й несміливо.

 "Ви завжди тримаєте все під контролем, Кирило Васильовичу. Навіть після такого. Я просто радий, що ви в порядку. І що Олена з вами."

"Дякую," — відповів Кирило, відчуваючи, як🐂 тепло вдячності розливається в грудях. — "І знаєш, твоя робота в юридичному відділі під час моєї відсутності була бездоганною. Фелікс розповідав, як ти тримав клієнтів у тонусі. Навіть без мого підпису."

Герасим засміявся, і напруга остаточно розтанула. "Ну, хтось же мав не дати «Техносвіт» загрузнути в паперах. Хоча, скажу чесно, без вас було важко."

Кирило підвівся й простягнув руку.

 "Давай без вибачень, Герасиме. Ми команда. І ми це пережили разом."

Герасим міцно потиснув його руку, його обличчя освітила щира посмішка. 

"Дякую, шефе. Я обіцяю, більше ніяких панікерських дзвінків."

"Тільки спробуй," — пожартував Кирило, і обидва розсміялися.

Коли Герасим вийшов із кабінету, Кирило повернувся до своїх документів, але його думки були деінде. Він думав про Соню, про Олену, про «Техносвіт» і людей, які стали для нього більше, ніж 🔪 просто колегами. Аварія, паніка, той дзвінок — усе це було позаду. Попереду чекали нові виклики, але з такою командою і Оленою поруч він відчував, що готовий до будь-чого.

Олена зайшла до кабінету, тримаючи в руках його пальто. 

"Кириле, не засиджуйся. Тобі ще треба відпочивати," — сказала вона з легкою посмішкою.

Він глянув на неї, і його серце стиснулося від ніжності. 

"Добре, Олено. Поїхали додому."

Вони вийшли з офісу разом, тримаючись за руки. На вулиці Київ гудів своїм життям, а «Техносвіт» залишався позаду, готовий до нового дня під керівництвом свого директора.

Наступний день був для Кирила Васильовича вихідним. Кирило та Олена виконали свою обіцянку поїхати до її матері. Кирило вийшов із квартири, зателефонував тещі, попросив, щоби не зачіпали тему Соні. Мати розуміла, наскільки болюча тема для доньки і зятя, хоча той не показував виду, звісно, погодилась.

Мати накрила стіл, Олена і Кирило всміхнулись. Олена заговорила:

_.—А пам’ятаєш, як🐂 ви з батьком мене в 1й клас збирали? Було стільки всього – ранці, книжки, форма...

_.—Звісно, пам'ятаю. Так ми тоді всі хвилювалися. 

_.—А Сашко тоді так перехвилювався, що вдома портфель💼 забув

_.—О, так, згадала—кивнула Віра Гаврилівна.

_.--Почав просити у всіх олівці і зошити. Вийшло дуже кумедно, бо він весь урок здригався від сорому, а вчителька тільки усміхалась.

_.—Та це ще що!—продовжувала згадувати Олена.—Он у Василя ще цікавіше вийшло. Його батько в 3 класі прийшов забирати і в школі забув портфель 💼 

_.—Хто, Василь забув?—уточнив Кирило.

_.—Ні, Василь не забув,він свій портфель💼 приніс додому. Батько забув💼 і тільки вдома помітив.

_.—І що, там якісь цінні документи були?—іронічно запитав Кирило.

_.—Та ні, звичайні креслення. Але наступного дня 3 години той потрфель💼 по всій школі шукали, слава богу, знайшли. Ну, батько Василя тоді догану отримав, але потім закрив—розповідала Олена

_.—А пам'ятаєш, як🐂 ти пенал у другому класі загубила?—згадала і Віра Гаврилівна.

_.—Я тоді цілий день плакала, думала, що це кінець світу!

_.— Пенал знайшовся?—запитав Кирило

_.— Знайшовся, звісно! Учителька його в учительській знайшла, хтось із дітей випадково туди заніс. Але Олена тоді так переживала, що я мусила їй новий купити, щоб заспокоїти.—розповіла Віра Гаврилівна.

_.—А пам'ятаєш, мамо, як🐂 я та друзі експеримент у 8 класі на уроці хімії провели, і щось вийшло з-під контролю?—всміхнулась Олена.

_.—О, це зараз ти всміхаєшся, а тоді ми всі від страху тремтіли.—зітхнула мати.—Ледь до дитячої кімнати міліції справа не дійшла. І з тебе, і з однокласників, і з мене розписки взяли.

_.—Потім їх повернули, але батько розписку з нашими підписами виставив на видному місці для нагадування, щоби я не хуліганила—ділилася спогадами Олена Федорівна.

_.—А пам'ятаєш, як ти Снігову королеву грала?—запитала Віра Гаврилівна

_.—Я тоді Лапландку зіграти хотіла. Тоді керівник гурту здивувався, чому я не Герду хочу. А мені здавалася Лапландка ближче до мене за характером. А на Герду була черга, Ліза виявилася найкращою.

Кирило зауважив.

_.—Я тебе і Гердою, і Сніговою королевою уявляю.

Олена всміхнулась

Віра Гаврилівна сказала:

_.—А я зараз альбоми винесу

Альбоми тоді Федір Савелійович перевіз, коли родина переїхала до Києва.

Вони дивилися альбоми, зошити, які не викинули. Кирило і Олена перебирали.Там був і той ватман, де Федір Савелійович,Віра Гаврилівна і Олена написали, що обіцяють не робити поганих вчинків.

Олена раптом випросталася і подивилася на матір.

— Мамо… А можна я заберу цей ватман і кілька старих зошитів? І альбом теж, якщо не проти.

— Звісно, доню.

— Хочу вдома передивитися. Останнім часом… — Олена ковтнула, голос трохи затремтів, — останнім часом у нас з Кирилом стільки важкого було. А тут — наше дитинство, смішне, живе. Хочеться трохи відволіктися. Погортати, посміятися. Може, навіть повісити той ватман десь у кабінеті, як нагадування, що ми вміємо обіцяти і тримати слово.

Кирило поклав руку їй на плече і легенько стиснув. Він розумів.

Віра Гаврилівна дала доньці великий згорнутий аркуш ватмана, пожовклий від часу, та пачку старих шкільних зошитів, перев’язаних стрічкою.

— Бери, дитино моя. Нехай ці речі послужать вам добром.

 А потім Олена та Віра Гаврилівна продовжили згадувати роль Сніжної королеви.

_.—Ти так серйозно готувалася, вчила текст, а потім на сцені Кай слова забув, а ти почала імпровізувати. Сказала, що заморозила Кая і він не може говорити. А потрапив до Королеви, бо не слухався старших

Олена та Віра Гаврилівна ще трохи посміялись, переглядаючи старі фотографії з вистави. На одній Олена стояла в білій сукні з кришталевою діадемою, гордо задерши підборіддя.

Кирило розвіявся після цих важких днів. Як 🐂добре, що так гарно посиділи у затишному сімейному колі.

Додому їхали мовчки, Кирило знову подумав, що далі їхнє життя має хоч якось покращитись

А в понеділок я знову поїхав у село. 

Готував клопотання по обухівській справі. Записував дані свідків, значення їхніх свідчень, як аргументи, що з боку підсудної Давиглини мала місце необхвдна оборона. Свідки є неупереджені—вони не знайомі з підсудною Давиглиною, тому їхні покази можна вважати об’єктивними. Але вони можуть надати свідчення про поведінку підсудного Крукова.

— Богдане, — почав Тарас, сідаючи навпроти мене, — ми чули, що Алю переводять до місцевої школи. Це правда?

Я кивнув, відкладаючи телефон убік.

— Так, ми організували зустріч із адміністрацією інтернату та районною службою. Аліна залишиться тут, у селі, щоб не переривати навчання. Онлайн-освіта для інтернату — не варіант, а їй потрібна стабільність. Школа в селі проста, але там вона буде в безпеці, подалі від зайвих очей.

Марія зітхнула з полегшенням, але її погляд швидко змінився на задумливий. Вона обмінялася поглядом із Тарасом, і я відчув, що розмова от-от поверне в інший бік.

— Ми з Тарасом говорили, — тихо сказала Марія, її голос був м’яким, але рішучим. — Аля... вона ж сирота. Ми могли б узяти над нею опіку. У нас є дім, є Христина, ми могли б дати їй сім’ю. Вона не заслуговує бути самотньою після всього цього.

Тарас кивнув, його обличчя було серйозним.

— Ми не багаті, але в нас є місце. І серце є. Вона міцна дівчинка, але їй потрібен дім, Богдане. Ми готові.

Я відкинувся на спинку стільця, відчуваючи, як їхні слова відлунюють у мені. Їхня пропозиція була щирою, але я знав, що зараз це може ускладнити все. Я підняв руку, щоб зупинити їх, і заговорив спокійно, але твердо.

— Тарасе, Маріє, я розумію ваше бажання допомогти. І повірте, це багато значить. Але опіка над Алею зараз — це погана ідея. Ви зацікавлені особи в цій справі. Христина дає свідчення проти Крукова, і якщо ви візьмете Алю під опіку, це може бути сприйнято як 🐂 тиск на слідство. Прокурор чи адвокат Крукова можуть заявити, що ви впливаєте на Алю, щоб зміцнити вашу позицію. Це поставить під загрозу і її, і вашу доньку.

Тарас нахмурив брови, його кулаки стиснулися, але він слухав. Марія закусила губу, її очі наповнилися розчаруванням.

— То що, ми просто маємо сидіти склавши руки? — запитав Тарас, його голос був низьким, майже грізним.

— Не зовсім, — відповів я, посміхнувшись, щоб розрядити напругу. — Ви можете допомагати Аліні, але неофіційно. Зустрічайте її, так би мовити, випадково. Запрошуйте на чай, говоріть із нею, підтримуйте. А ще краще, якщо це робитиме Христина. Вона молода, Аля їй довіряє. Якщо Христина спілкуватиметься з Алею, купуватиме їй щось потрібне — книжки, одяг, що завгодно, — це виглядатиме природно. А якщо вона прийде не сама,а з кимось із колег,буде ще краще.Жоден адвокат не зможе причепитися до того, що подруги і друзі допомагають подрузі.

Христина, яка досі мовчала, підняла голову. Її очі блиснули новою рішучістю.

— Я можу це зробити, — сказала вона тихо. — Аля мені подобається. Вона сильна, як і я намагаюся бути. Я поговорю з нею, допоможу, чим зможу.

Марія поклала руку на плече доньки, її обличчя освітила слабка посмішка.

— Ти молодець, Христино, — сказала вона. — Ми всі хочемо, щоб Аля була в безпеці.

Тарас видихнув, його плечі трохи розслабилися. Він глянув на мене з повагою, хоча в очах ще залишалася тінь невдоволення.

— Добре, Богдане. Ми зробимо, як ти кажеш. Але якщо щось піде не так, якщо Алі знадобиться захист... ти ж знаєш, де нас знайти.

— Знаю, — відповів я, підводячись. — І повірте, я роблю все, щоб Круков відповів за свої вчинки. Христинині свідчення, підтримка Алі, школа — це все цеглинки в міцній справі. Ми не дамо йому вислизнути.

Сонце вже хилилося до заходу, коли ми зустрілися біля невеликого кафе біля центральної вулиці. Вероніка Григорівна прийшла разом з Алею. Дівчина виглядала спокійнішою, ніж 🔪 минулого разу, хоча в очах і досі жила та сама настороженість.

— Добрий день, пане Богдане, — привіталася Вероніка Григорівна, міцно потискаючи мені руку. — Ми щойно з Алею повернулися зі школи. Оглянули все, поговорили з директоркою та класним керівником.

Аліна кивнула, тримаючи в руках невеличкий рюкзак. Вона була в простій сірій кофті та джинсах, волосся зібране в хвіст. Виглядала зовсім звичайною школяркою, якщо не знати, що їй довелося пережити. 

— І 🐂як? — запитав я.

— Нормально, — тихо відповіла Аліна, дивлячись мені в очі трохи довше, ніж 🔪 потрібно. — Школа 🚸 маленька. Учителька математики здається строгою, але справедливою. Вероніка Григорівна з нею довго розмовляла.

— Так, — підтвердила вихователька. — Я пояснила ситуацію. Сказала, що Аліна потребує спокою та підтримки. Вони пообіцяли поставити її на контроль і, за потреби, надати додаткові консультації. Класний керівник — молода жінка, років тридцяти. Здається, добра. Аля вже познайомилася з кількома дівчатами з класу.

Аліна злегка всміхнулася, хоча посмішка вийшла стримана.

— Я вже трохи засвоююся. У селі тихо. Люди не надто допитливі, принаймні поки що. Вранці ходжу на сніданок, ввечері — на вечерю. Не так погано, як я думала.

Я кивнув, відчуваючи полегшення. Стабільність для неї зараз була найважливішою.

— Це добре. Головне — не перевантажувати себе. Щось турбуватиме — одразу дзвони.

Вероніка Григорівна глянула на годинник.

— Мені вже треба повертатися до інтернату. Сьогодні ще нарада з вихователями. Аля, ти впораєшся?

— Так, — твердо відповіла дівчина.

Вероніка Григорівна попрощалася зі мною теплим потиском руки і пішла до своєї 🚘 машини. Ми залишилися вдвох.

Аліна переступила з ноги на ногу, ніби вагаючись. Потім тихо сказала:

— Пане Богдане… Ви не могли б провести мене до гуртожитку?

— Звісно, — відповів я без вагань. — Ходімо.

Ми рушили вузькою вуличкою вздовж старих тополь. Повітря було свіжим, з присмаком літа. Аліна йшла поруч, тримаючи руки в кишенях. Я помітив, що вона іноді поглядає на мене збоку, але думав, що це просто невпевненість після всього пережитого.

— Знаєте, — раптом заговорила вона, — коли я була маленькою, мріяла, щоб у мене був такий… дорослий, який би завжди міг допомогти. Не просто вихователька чи соціальний працівник, а саме людина, яка… розуміє. Ви отак приходите, все вирішуєте, говорите спокійно… Мені від цього легше.

Я усміхнувся.

— Це моя робота, Алю. Я просто роблю те, що повинен.

— Не просто робота, — тихо заперечила вона. Голос у неї став м’якшим. — Ви могли б відмовитися. Багато хто б відмовився. А ви… ні.

Вона йшла близько, майже зачіпаючи моє плече. Я не звертав на це особливої уваги — думав про клопотання, про майбутнє засідання, про те, як🐂 краще побудувати лінію захисту. Аліна ж дивилась на мене так, як🐂 дивляться тільки на тих, кого вже встигли поставити на п’єдестал. Її щоки ледь-ледь порожевіли, і не лише від холодного вечірнього повітря. Але я цього не помічав. Для мене вона була лише шістнадцятирічною клієнткою, яка потребувала захисту.

Коли ми підійшли до двоповерхового гуртожитку для школярів, Аліна зупинилася біля ґанку. Подивилася на мене знизу вгору.

— Дякую, що провели. І… що ви взагалі є. Я серйозно.

— Завжди, Алю. Відпочивай. Завтра в школу.

Вона кивнула, але не поспішала заходити. Стояла ще кілька секунд, ніби хотіла сказати щось іще, але тільки тихо промовила:

— На добраніч, пане Богдане.

— На добраніч.

Я почекав, поки вона зайде всередину, і тільки тоді повернувся до машини. У голові вже крутилися формулювання для чергового клопотання. А те, як🐂 Аліна дивилася мені вслід крізь вікно на другому поверсі — довго, з теплим, майже болісним блиском в очах, — я так і не побачив.

Наступного дня Христина та її батьки перестріли мене. Я сказав, чим зараз можна допомогти Аліні і що для неї придбати. Розмова вийшла теплою. Я попрощався з ними, відчуваючи, як тепло їхньої щирості контрастує з холодом юридичних реалій. Сідаючи в 🚙 машину, я подумав про Алю — про її посмішку, про її вогонь 🔥. І про те, як важливо, щоб люди, як Стелла, Тарас, Марія і Христина, були поруч із нею.