Раді Вас бачити!

От якби це відбувалося у звичайній лікарні, де туалет один на поверх та ще в кінці довгого коридору, тоді Софія могла розраховувати на швидку зустріч з Романом. Але в цій клініці кімнати гігієни облаштовані між двох палат і тривожний звук битого скла почули відразу кілька пацієнток.

Сусідка відклала книжку й прислухалась, та за тонкими дверима завмерла тиша. Вагітна намагалася виховано читати далі, але мовчанка затягнулась і жінка, що тільки но втратила дитинку не подавала жодного звуку. Дамочка підвелася, постукала й прочинила двері в туалет. Картина, яку вона побачила геть не сприяла оздоровленню, за котрим вона сюди звернулася.

Спочатку бідолашна вгледіла червону калюжу, що поступово розповзалася підлогою, а потім пронизливо скрикнула й здійняла такий галас, що до палати збіглися всі лікарі з поверху, а за ними - цікаві пацієнтки.

Але на дівчат з животами обережно нагримали й наполегливо радили зайти до палат. Непритомну Софію вклали на каталку та, не втрачаючи дорогоцінного часу, помчали в операційну. Цього разу все було набагато серйозніше й життя нещасної справді знаходилося під загрозою.

Окрилену наречену та майбутню маму, що тільки вчора літала за хмарами щастя, реанімаційна бригада намагалася повернути живою на землю. Хоча з її останнього вчинку було ясно, що Софія відчайдушно намагається потрапити туди, де на неї чекають коханий чоловік і ненароджена дитинка. Які жахливі корективи вносить доля в життя людини, на свій розсуд, буквально за одну добу!

Про лікарняний інцидент Максиму Міщенку звісно поки не казали й тому дбайливий чоловік спокійно прибирався в квартирі. Він бажав якомога швидше витягнути дружину з тих сірих стін, аби поступово скерувати її до тихого затишку. А робити це бідолашний навчився, ще з минулих років.

Вранці Макс причепурив синочка та й поїхав за дружиною. Чоловіки йшли парком до клініки, і романтичний Ярик вже назбирав для мами у траві букетик ароматних квітів. Але на пропускнику чергова повідомила, що треба піднятися до завідувача. Щось там зі здоров'ям пацієнтки пішло не так і вона наразі знаходиться в реанімації...

– Що не так? – збурено вигукнув Макс.

– Не знаю, у неї рецидив. Більше Вам лікар розповість. Пройдіть, будь ласка, до ліфтів і не заважайте працювати, – скомандувала дівчина.

– Добре, поїхали розберемося, синочку, – промовив розсудливий чоловік.

«Який, до біса, рецидив? Ну, втратила вона від того покидька дитину, але ж пожуриться та й прийде до тями» - розпачливо думав він і залишив Ярика посидіти під кабінетом.

– Ви до мене? Прошу. Що у Вас? – махнув рукою спокійний, наче удав, служака Гіппократа.

– Я Міщенко. Мені щось про дружину плетуть... Який рецидив? Чому вона в реанімації? Вчора ж була здоровісінька, хіба трохи перенервувала...

– Трохи? А що Ви їй такого в розмові наплели, що дружина собі вени розпанахала? Хіба можна аж так зухвало винуватити у простому викидні? Через пів року намалюєте собі нового нащадка. Всю статистику у відділенні спотворюють отакі принципові пани... – невдоволено констатував лікар.

Завжди стриманий Макс, почувши все це зблід і зціпив кулаки. Він не принизився до оправдань, а тихо запитав:

– Що я можу зараз зробити аби їй допомогти?

– Ну, здайте крові, бо вчора Вашій дружині купу переливали. То ж пощастило, що вона в лікарні додумалась собі віку вкоротити. А якби на самоті вдома, то наразі Ви розмовляли б не зі мною, а зі священником чи патологом.

Розум Макса працював наче комп'ютер та він все одно не тямив: де у Софії взявся телефон? Але як тільки Міщенко вийшов в коридор та глянув на Ярика, питання зникли.

– Синочку, а дай мені свій телефон, будь ласка. Дзвінок зробити треба, а я в машині забув, – лагідно попрохав він шустру малечу.

Та Ярик теж був дитиною розумною, а тому спокійно відповів:

– Ой, тату, а мій здається вдома...

– А може у мами? Я хотів, щоб вона трішки відпочила, без хвилювань. Тільки ти чомусь по-своєму зробив і тепер матусі гірше.

– Ні, таточку, я не хотів! Прости... Заберемо маму додому! – заплакав хлопчик.

– Все, не плач. Іди до мене. Наша матуся сильна, полежить тут ще трохи й ми звісно заберемо її до нас, – ніжно пестив хлопчика в обіймах Макс, щоб заспокоїти.

– Тобто сьогодні ми маму не побачимо? – серйозно запитав син.

– Кажуть, що ні! Але нам треба дещо зробити аби їй допомогти. Я перепрошую, шановна, а де тут у Вас забір крові? – поцікавився Міщенко у дівчини, що пробігала коридором.

– Ходімо зі мною, – байдуже кивнула медсестричка.

– Ярику, посидь тут, я скоро.

– Ні, таточку. Я теж для мами крові здам! – відчайдушно кинувся за ними хлопчик.

– Прошу тебе, посидь. Діткам такої процедури робити не дозволено. І взагалі тобі б тільки рятувати цілий світ! – не витримав традиційної реакції дитини досвідчений Міщенко.

– Але я хочу! – обурювався маленький син і навіть небо наразі милувалося ним. Бо в цьому крихітному створінні вирували спадкові гени захисника всіх ображених і нужденних, промовляв голос рідного батька - воїна Романа Галасюка.

А він, поранений в боях за Батьківщину, герой що мріяв з коханою дружиною й діточками прожити в щасті десь сто років, тепер лежав у труні. В парадній формі, з нагородами, серед купи квітів і тихим сумом на блідому чолі... Завтра, у Дніпрі, родина й побратими будуть прощатися з ним навіки.

* * *

Після забору крові Макс вирішив трохи відсидітися й не пхатися за кермо та ще й з дитиною в слоні. Достатньо вже того, що відбувається навколо. У нього інші амбіції по життю - ростити хлопчика та берегти Софію. Щоб використати час, Міщенко набрав старого знайомого:

– Я перепрошую, а можна почути пана Очеретного?

– Так, це мій тато. А хто питає? – уточнив жіночий голос.

– Максим Міщенко, з Києва. Ми під його керівництвом працювали колись за кордоном.

– Зрозуміло. Тату, тебе запитують.

– ... Я слухаю, – почувся старечий голос.

– Вітаю, Степане Богдановичу! Це Макс турбує. Ой, що ж Ви наробили, добродію?

– Привіт, Максе. Що ти маєш на увазі? – не відразу, в горі, зрозумів його старий.

– Ви вчора з Сонею телефоном розмовляли?

– Так, говорив.

– Про телепня того розповіли. Скажіть: хто Вас просив таке робити? – зірвався голос Макса. – Ця дурепа знову була від нього вагітна. Вчора мучилася й шукала аж доки не втратила дитину й потрапила до лікарні. Сьогодні мали виписати, а Ви їй новин додали. Тепер вени собі порізала і ледве врятували. Красно Вам дякую!

– Ой, Господи, та що ж це за напасть прийшла до нас усіх? Рома про дитинку нічого не згадував. Та вже й не треба. Знаєш, Максе, дістала мене дипломатія! Я скажу, як звичайний старий чоловік. От ти розумний, добрий і моральний, а чому все так прямує не знаєш? А я відповім. Коли б Софійка була з Романом, про коханців вони б навіть не згадували. Адже Він бачив у ній красиву чуттєву жінку, а ти - просто під одним дахом жив. Прошу, заради Неї на майбутнє, залиш в комп'ютері свої програми та інколи справжнім людським життям живи. Не до цього мені, але я вам бажаю вибратися з біди та Софійці здоров'я якнайкращого. Наразі прощавай, суперпрофесіонале... – кинув слухавку дід.

Максим підвівся та пішов до сина. Його вже майже не хитало, тільки марудно було на душі. Можливо від незначної втрати крові, але скоріше за все, через відверту розмову з дипломатом.