Раді Вас бачити!

Хвіртка прочинилася рівно настільки, щоб із темряви визирнув уже знайомий череп.

— Пс-с-с.

Я смикнулася так різко, що мало не врізалась обличчям у ковану огорожу.

— А-А-А!

Скелет перелякано відсахнувся.

— Тихіше! Ви розбудите майстра!

Я втупилася в Альфредо. Той стояв у напівтемряві з маленьким ліхтарем у кістлявій руці й виглядав як ожилий нічний кошмар дизайнера інтер’єрів. На його голому черепі тепер красувався інший бант. Червоний. З оксамитовою стрічкою.

— Господи… — видихнула я, хапаючись за серце. — Не можна ж так підкрадатися до людей! Особливо якщо ти буквально скелет!

Альфредо винувато клацнув щелепою.

— Пробачте, леді. Але майстер звелів вас не впускати.

— Тоді навіщо ти відкрив хвіртку?

Скелет гордо випростався.

— Бо надворі холодно, а у вас зовсім невідповідне взуття для місцевих доріг.

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Знаєш що? Не вірю, що кажу це. Але ти зараз — найадекватніша людина за весь сьогоднішній день.

— Дякую, — вдоволено відповів Альфредо. — Хоча технічно…

— Тільки не починай. І мене звати Марія. Для друзів — Марі.

Він змовницьки поманив мене пальцем.

— Альфредо. — Представився він. — Швидше. Поки майстер спить.

Я озирнулася на порожню дорогу, ліс і туман, у якому, здається, досі блукав ввічливий перевертень у циліндрі. Рішення далося мені напрочуд легко.

— Та й будь ласка. У мене вже немає моральних сил боятися балакучих кісток. Особливо коли вони ввічливі й милі.

Я шмигнула у хвіртку.

Усередині кладовище виявилося красивим, доглянутим і затишним. Не «красивим», як кав’ярня з гірляндами й цінником у двісті гривень за круасан. А старим, тихим, дивно спокійним — із чистими постаментами, розсипами квітів і невеликими статуями, що визирали з-поміж рослин.

Під ногами тягнулася доріжка з темного каменю. Поміж склепами мерехтіли фіолетові ліхтарі. Величезні дерева схилялися над стежками так, ніби намагалися підслухати чужі таємниці. Туман чіплявся за надгробки.

Десь тихо каркнув ворон. Я зіщулилася.

— У вас тут дуже… атмосферно.

— Дякую! — пожвавився Альфредо. — Я якраз наполягав на більшій кількості підсвітки біля родинного мавзолею. Майстер вважає, що фіолетове сяйво «руйнує скорботну естетику», але я кажу: якщо вже помирати — то стильно. А цього сезону фіолетовий — улюблений колір столичних модниць.

Я нервово хмикнула.

— А ти справді дизайнер, так?

Скелет різко зупинився. Навіть ліхтар у його руці ледь здригнувся.

— Ви помітили?

— Ну, у тебе на черепі бант.

— Це акцентний елемент!

— Вибач.

Він ніби засяяв від щастя.

— Ніхто не розуміє мистецтва в цьому домі, — трагічно повідомив Альфредо, поки ми йшли поміж могил. — Майстер вважає, що саван має бути «простим і гідним». Але де драма? Де силует? Де концепція?!

— Так! — раптом обурилася я. — Чому люди вважають, що похорон має бути похмурим? Це ж буквально остання публічна поява людини!

Альфредо завмер. Повільно повернув до мене череп.

— Леді Маріє…

— Що?

— Ви щойно сказали найпрекраснішу річ, яку я чув за останні двадцять сім років.

Я кліпнула.

— Скільки?

— Тридцять один, якщо рахувати період мого часткового розкладання.

— Не хочу уточнювати.

— Мудре рішення.

Ми звернули між двома особливо величезними склепами, і я раптом зрозуміла, що кладовище значно більше, ніж здавалося з дороги.

— Тут реально хтось живе?

— Звісно. Родина Блеків володіє кладовищем уже понад триста років.

— Ні, я маю на увазі — хто тут справді живе постійно?

— А. Переважно майстер. Я. І інколи привиди, але вони рідко платять оренду.

— Привиди платять оренду?!

— Не платять. У цьому й проблема. Тому майстрові доводиться застосовувати талант екзорциста, щоб виганяти цих халявників.

Я вже навіть не знала, як на це реагувати. Про талант майстра виставляти гостей за двері я вже знала не з чуток.

Наприкінці доріжки показався невеликий склеп. Не величезний мавзолей і не моторошна усипальниця. А акуратна кам’яна будівля з круглим вікном і різьбленими дверима.

Альфредо гордо розчинив їх переді мною.

— Ласкаво прошу до мого творчого куточка!

Я ступила всередину і завмерла.

Склеп виглядав як майстерня божевільного готичного модельєра. Усюди лежали тканини. Чорний оксамит. Мереживо. Стрічки. Котушки ниток. У кутку стояв манекен. Точніше… е-е… майже манекен.

— Це що? Людський хребет?

— Основа для корсетів, — ніяково пояснив Альфредо. — Дуже зручна анатомія.

На стінах висіли ескізи: сукні, сюртуки. капелюхи. Один саван навіть підозріло нагадував сукню з показу високої моди. Ну, знаєте, оте все, що потім розлітається у тредсі як приклад переробки пластикових відходів на червоній доріжці.

А посеред усього цього стояв маленький столик із чайником і чашками. І чомусь саме це остаточно добило мою психіку.

Бо це було надто нормально. Надто затишно. Надто по-домашньому. Наче я зараз у якихось своїх дитячих спогадах збираюся поїти чаєм ляльок у садовому будиночку. От тільки ляльки тут суто кістяні.

Після цього божевільного дня й вечора я раптом відчула, наскільки втомилася.

— Ох… — тільки й видихнула я.

Альфредо миттю заметушився.

— Сідайте! Зараз принесу чай! У мене є плед! І, здається, десь залишилися лимонні тістечка з останнього поминального обіду!

— З якого… поминального обіду?

— Не хвилюйтеся. Гості майже не їли. І комахи теж, я все сховав. Люблю, знаєте, влаштовувати чаювання…

Це прозвучало зовсім не заспокійливо, але сил боятися вже не лишилося. Я повільно опустилася на кам’яну лаву, вкриту темним пледом. І вперше за весь цей кошмарний день відчула, що, можливо, не помру просто сьогодні.