Спочатку:
На сторінку книги
Прокинулася я від відчуття, ніби сусід зверху вирішив не те щоб звично свердлити стіну, а буквально рубати дрова. І це на дев’ятому поверсі! Постійний стукіт ніби пробивав дірку в моєму мозку.
Спершу я не одразу зрозуміла, де взагалі перебуваю. Перед очима було щось темне, м’яке й мереживне. Десь поруч тихо цокав годинник. Пахло воском, тканиною й чаєм.
А потім пам’ять дбайливо жбурнула мені в обличчя події вчорашнього дня.
Дзеркало. Інший світ. Морг. Перевертень. Гобліни. Скелет-модельєр.
— М-м-м… — простогнала я в плед.
Тіло почувалося так, ніби мене переїхала вантажівка. Двічі. Але при цьому вперше за останні… скільки там?.. добу?.. я справді поспала.
І, судячи з усього, спала я дуже міцно й довго. Бо сонце — точніше, місцевий тьмяний сіруватий аналог сонця — уже пробивалося крізь кругле вікно склепу.
Я різко сіла й ледь не заверещала від несподіванки та реальності, що навалилася. Просто навпроти мене, за маленьким столиком, сидів Альфредо, який невідривно дивився в мій телефон.
Мій.
Телефон.
— АЛЬФРЕДО!
Той підстрибнув так різко, що ледь не впустив пристрій.
— Леді Маріє! Ви прокинулися!
— Чому ти тримаєш мій айфон так, ніби це кришталева реліквія?!
— Бо це і є кришталева реліквія!
Я схопилася за голову. Телефон був під’єднаний… ні, не до зарядки. До якоїсь дивної металевої конструкції, обплетеної ланцюжками, підталим воском і місцевими карлючками. Зеленкуваті іскри ліниво пробігали ланцюжками.
Я підвелася й зазирнула йому через плече. На екрані гордо світилося: 47%.
— Що… це… таке?..
Альфредо випростався з виглядом ученого, який здійснив прорив століття.
— Я всю ніч проводив дослідження.
— Ти всю ніч не спав?!
— Мені не потрібен сон. Я взагалі не сплю.
— Шкода, що мені потрібен не лише сон, а ще й ранковий горщик, — пробурмотіла я собі під ніс.
Тремтячими руками я вихопила телефон. Працює. Працює!
Я мало не розплакалася від щастя, поки пальці смартфонної наркоманки вже проводили його скринінг, свайпінг і думскролінг.
— Як ти це зробив?
— Спочатку я подумав, що пристрій живиться виключно залишковою некроенергією. Але потім виявив, що рунічний контур підсилення значно пришвидшує процес накопичення заряду.
Я кліпнула.
— Ти зібрав некромантську зарядку для айфона?
Скелет сором’язливо поправив бант.
— Можливо.
Я втупилася в нього.
— Альфредо…
— Так?
— Ти зараз офіційно найкраща людина, яку я зустріла в цьому світі.
— Технічно я…
— МОВЧИ.
Він щасливо клацнув щелепою.
Я швидко перевірила телефон. Зв’язку немає. Інтернету немає. Месенджери мертві. Очікувано. Але фотографії, нотатки й відео були на місці.
І це чомусь виявилося для мене страшенно важливим. Наче шматочок мого світу все ще існував.
— Я подивився ваші зображення, — обережно повідомив Альфредо.
Я примружилася.
— Наскільки глибоко ти заліз у мою галерею?
— Я не навмисне! Воно саме горталося!
— Альфредо!
— Гаразд. Можливо, я вивчав моду вашого світу до п’ятої ранку.
Я закрила обличчя руками.
— Господи…
— Але погляньте! — він раптом витяг звідкись стос аркушів.
Ескізи: сукні, сукні й ще раз сукні. Але не такі, як він бачив на фото. Я б радше назвала це інтерпретаціями на тему з ухилом у патріархально-готичний суспільний устрій.
Але мушу визнати — вони були красиві. Навіть дуже.
— Це за мотивами тієї жінки в чорному з червоними квітами, — натхненно повідомив Альфредо. — Я адаптував силует під жалобну процесію вищого суспільства.
Я повільно опустила руки.
— Та ти талант! Ти це всього за ніч намалював?
— У мене було творче піднесення.
Я мимоволі пирснула. І саме в цей момент двері склепу відчинилися. Без стуку. Хоча хто при здоровому глузді стукатиме у двері склепу? І чекатиме, що йому звідти скажуть: «Заходьте»!
На порозі стояв Блек. Знову як чорно-білий негатив старої фотографії й із виразом обличчя людини, яка вже шкодує, що прокинулася.
Кілька секунд він мовчки дивився на нас. Окремо — на мою тушку в пледі. На телефон, який він раніше вже охрестив негідним життєвим пріоритетом. На Альфредо, який тремтячими руками намагався сховати аркуші з ескізами за спиною. І на дивну магічну конструкцію з воску й ланцюгів.
І з кожною секундою його погляд ставав дедалі холоднішим.
— Що тут відбувається?
Запала тиша.
Я кашлянула.
— Доброго ранку?
Він повільно перевів погляд на Альфредо.
— Чому. Жива жінка. Досі перебуває. На території. Мого кладовища.
— Технічно вона в моєму склепі! — швидко повідомив скелет.
— Альфредо.
— Так, майстре.
— Чому мій родинний склеп виглядає як підпільна лабораторія з виклику демонів?
— Бо я намагався зарядити артефакт.
Блек подивився на телефон.
Примружився.
І тут екран раптом засвітився.
Бо саме в цей момент задзвонив будильник, виставлений на повну гучність.
— СМАРАГДОВЕ НЕБО!
Я зблідла. Альфредо захоплено клацнув щелепою. Чоловік завмер.
Телефон продовжував волати на все кладовище.
— ЧЕКАЄ НА ЗАВТРА!
Я в паніці почала тикати в екран.
— Та вимикайся ж ти!
Але спросоння постійно промахувалася й випадково ввімкнула фронтальну камеру. Екран показав нас трьох: розпатлану мене, скелета з бантом і Блека, який виглядав як ожиле прокляття давнього аристократичного роду, що спочив із миром.
Клац.
Я зробила фото. Чесно-чесно, абсолютно випадково.
Запала абсолютна тиша.
Я повільно подивилася на екран.
І…
Це був ІДЕАЛЬНИЙ кадр.
Композиція. Світло. Атмосфера. Готична естетика.
Та цей знімок розірвав би весь Pinterest к бісу!
— О боже… — видихнула я професійно. — Це геніально.
— Що ви зробили? — дуже тихо запитав Блек.
Я підняла погляд.
— Сфотографувала вас.
— Зробили що?
І тут у мені помер інстинкт самозбереження. Бо замість нормальної людської відповіді я просто показала йому екран.
— Ви виглядаєте як сама досконалість!
Альфредо видав звук, підозріло схожий чи то на придушений сміх, чи то на те, ніби він подавився власним бантом.
Блек неквапливо подивився на екран, потім повільно перевів погляд на мене:
— Я починаю розуміти, — промовив він крижаним голосом, — чому давні некроманти віддавали перевагу спілкуванню виключно з мертвими. Леді, я не давав вам дозволу робити зліпок моєї аури.
