Спочатку:
На сторінку книги
Блек дивився на мене так, ніби всерйоз розмірковував, наскільки складно сховати тіло людини, яка й без того вже один раз з’явилася в морзі без запрошення.
Я ж продовжувала тримати телефон із нашим випадковим фото. І, здається, робила тільки гірше.
— Це не «зліпок аури», — обережно сказала я. — Це просто фото.
— Ви спрямували свій артефакт мені в обличчя.
— Усі так роблять.
— Навіщо?
— Бо ви дуже фотогенічний.
— Це образа?
— Це комплімент.
— Тоді у вашому світі компліменти звучать загрозливо.
Альфредо поруч тихо клацнув щелепою:
— Якщо чесно, майстре, на знімку ви виглядаєте вельми велично…
— Альфредо.
— Так, майстре.
— Донесіть до леді, щоб вона знищила зліпок моєї аури.
Я мимоволі пирснула. Теж мені ворожка з інстаграму — зараз ще почне пропонувати зняти вінець безшлюбності й на долю поворожити. Аура в нього, бачте, під грифом «таємно».
І саме це, здається, стало останньою краплею.
Бо чоловік повільно зняв рукавичку й потер перенісся так, ніби в нього починалася мігрень завдовжки з життя моєї бабусі. А вона дожила до дев’яноста двох!
— Повторюю востаннє, леді Маріє. Ви не можете залишатися на території родинного кладовища Блеків.
— А куди мені йти?
— Це не моя проблема.
— Взагалі-то ваша.
Він повільно підняв погляд.
— Перепрошую?
— Я сюди не сама прийшла.
— Ви буквально з’явилися на моєму робочому столі.
— ОТ САМЕ!
Я тицьнула в нього пальцем.
— Я спокійно знімала рілс, нікого не чіпала, і раптом БАЦ — інший світ, мертв’яцький холодний стіл і ви зі скальпелем!
— Це був діагностичний огляд.
— Це була психологічна травма! Я вимагаю компенсацію за моральну шкоду!
— Ви своїм криком завдали мені не меншої травми.
— А ви хотіли мене різати!
— Бо ви лежали на родинному артефакті провідника душ!
Я кліпнула.
— На чому?
Блек зрозумів, що сказав зайве.
Пізно, красунчику. Двигун моєї нестримної фантазії та розуму вже запустився.
— Так-так-так… А ось із цього місця детальніше.
Некромант похмурнів. Альфредо ж, навпаки, радісно пожвавився.
— О, це родинний ритуальний камінь Блеків! — з ентузіазмом повідомив він. — Дуже давній артефакт. Допомагає душам спокійно покидати тіло й вирушати на переродження.
Я повільно повернулася до головного на цьому кладовищенському святі.
— Тобто мене притягнуло сюди на якесь переродження до цей штуки для душ?
— Очевидно, стався магічний збій. Він притягує й супроводжує душі, а не тіла.
— Або, — поважно підняла палець я, — це тому, що я просто справжнісінька душа компанії!
Альфредо видав такий гучний клацаючий смішок, що в нього ледь не з’їхав бант просто на шию й не повис там веселеньким нашийником.
Блек скосив на скелета очі, але не засміявся. Хоча я ставлю свій айфон — кутик його рота ледь помітно сіпнувся.
І я це помітила! Мої очі тріумфально блиснули. Ну, якщо в нього є почуття гумору, то ще не все втрачено для цього лідера неформалів. Може, ще вдасться додати в його готичний стиль трохи рожевого емо-відтінку.
Здається, я навіть почала уявляти його в рожевій сорочці з фарбованим чубом, що спокусливо спадає на ліве око. Мишки-пишки, він це помітив. І його очі вже почали метати крижані іскри.
— Це не привід залишати вас тут.
— Зате привід визнати, що проблема виникла з вашої вини.
— З моєї?
— Ваш магічний каменюка поцупив мене з рідного світу!
— Артефакт не «поцупив» вас.
— А як це ще називається? Міжсвітове викрадення? Кіднепінг із метою викупу? Ну то повертайте мене назад!
— Не драматизуйте.
— Я блогерка. Це моя професія. Без драми немає охоплень і репостів!
Блек прикрив очі. Як людина, яку життя б’є вже давно й із фантазією.
— Я абсолютно вас не розумію. Які ще пости вам потрібні й чому там когось мають хапати? І що це у вас за професія?
І тут Альфредо раптом обережно кашлянув.
— Взагалі-то, майстре…
— Я не дозволяв.
— Але…
— Ні, Альфредо.
Скелет винувато опустив голову.
— Трупів учора справді не привозили.
Запала пауза. Я переможно схрестила руки.
— АГА.
— Вона з’явилася просто на ритуальному столі роду Блеків, — приречено закінчив Альфредо.
Тепер уже мовчав Блек. А потім його погляд повільно ковзнув кімнатою. І тільки зараз я зрозуміла, що за ранок і ніч, поки я спала, тут багато чого змінилося.
Тканини були акуратно складені, свічки розставлені симетрично, стрічки розподілені за кольорами. Навіть коробки з ґудзиками стояли рівними рядами! А урни на полицях…
Я зам’ялася. Ну так. Я ж учора ще показала Альфредо статтю про феншуй — і про кольори, і про композицію… Просто неможливо жити, коли одна урна стоїть криво, друга взагалі перекриває світло, а третя візуально ламає композицію.
— Ви чіпали поховальні посудини? — дуже тихо запитав Блек.
— Я їх не чіпала.
— Маріє, — уперше вимовив він моє ім’я так, ніби це діагноз, — ви переставили прах моїх предків.
— За феншуєм.
— За чим?
— За теорією!
Я схопилася з місця.
— Дивіться. Ось тут узагалі не працювала композиція. Ця урна перетягувала весь акцент на себе. А тепер ваш погляд природно йде по діагоналі, і ми можемо охопити повну композицію, затримуючи увагу саме на об’єктах, що мають центральне значення.
Альфредо захоплено прошепотів:
— Я ж казав, що вона геній…
— А ось тут, — продовжувала я, уже входячи в раж, — занадто тиснула темна пляма. Альфредо чудово додав свічки саме так та ще підняв тканину — і стало затишніше.
— ЗАТИШНІШЕ?! — уперше за весь час підвищив голос чоловік.
Я тицьнула пальцем у куток.
— Та у вас тут було відчуття, ніби депресія перемогла інтер’єр.
— Це кладовище!
— І що? Люди помирають — це не привід жити без оптимізму!
Альфредо поруч мало не світився від щастя.
Некромант повільно перевів погляд на свого помічника. Той миттєво випростався. Але було вже запізно щось ховати. На столі лежали нові ескізи. Склеп приємно пах лимонними тістечками й м’ятою, а навколо була така композиція, що хоч зараз роби фото для пабліка «Ваш останній спочинок» без жодних додаткових зусиль.
Блек подивився на мене. Потім на Альфредо. Потім знову на мене.
— Геть звідси негайно!
