Раді Вас бачити!

Голлі

Я не могла наважитися знову заговорити з Нейтом після того, що сталося в цоколі. Але думки про світлину 1999 року та його слова про матір не давали мені спокою. Можливо, мені справді потрібно зателефонувати своїй матері? Вона забрала мій телефон ще тоді, коли ми тільки їхали до цієї клятої школи. Проте тут має бути хоч якась можливість зв'язку.

Сідні поруч зі мною зосереджено виводила чергову формулу з хімії у своєму зошиті.

Я легенько штовхаю її лігтем у бік:

— Сід, а тут десь можна зателефонувати?

— Кому це ти зібралася дзвонити? — не відриваючись від конспекту, тихо запитує вона.

— Мамі. Мені терміново потрібно в неї дещо запитати.

— Не вийде, Голлі. На території «Айронкліффу» майже взагалі немає мобільного зв'язку, тут стоять глушилки.

— А якщо станеться щось екстрене? Ну, там... швидка чи щось таке?

— Тут є власні лікарі й якийсь один екстрений стаціонарний телефон у кабінеті дирекції, але він призначений виключно для служб, — дівчина нарешті піднімає на мене здивований погляд.

— Чорт... — тихо проціджую я.

— Міс Аллен та міс Дримот, я вам часом не заважаю? — суворий, сухий голос містера Ейнслі змушує нас обох здригнутися.

Я піднімаю погляд на вчителя хімії, який зупинився біля дошки з крейдою в руці:

— Вибачте, містере Ейнслі.

Вчитель невдоволено зітхає й продовжує монотонно пояснювати складну тему уроку.

Але я вже його не слухаю. Думки хаотично рояться в голові. Цікаво, Нейт зачинив архів після того, як я втекла? І головне... це ж точно він відніс мене до ліжка. Я переконана в цьому. Я відчувала його присутність у тій напівтемряві всім своїм нутром — цей специфічний запах тютюну та холодного шторму.

І навіть зараз, у цьому кабінеті хімії, я виразно відчуваю, як його важкий погляд буквально пропалює мені потилицю.

Я повільно, ніби випадково, трохи розвертаюся на стільці й кидаю швидкий погляд на задній ряд.

Нейт сидить там, відкинувшись на спинку стільця, і не зводить із мене своїх сірих, виклично-холодних очей. Наші погляди перетинаються всього на частку секунди, і в мене перехоплює подих. Я негайно відводжу очі назад до дошки, а серце починає шалено калатати об ребра.

Дзвоник гучним, дзвінким ехом розійшовся по всьому класу, відбиваючись від високих стель.

— Можете бути вільними, — мовив містер Ейнслі, повільно згортаючи свої записи й протираючи окуляри.

Ми із Сідні швидко склали зошити та ручки в сумки й одними з перших вийшли з кабінету в гамірний коридор. Не встигли ми зробити й десяти кроків, як нас наздогнав Девід:

— Привіт, Голлі! — його м'який, приязний голос змусив мене зупинитися.

Я легенько кивнула Сідні й показала їй пройти трохи вперед, щоб я могла спокійно поговорити з ним. Дівчина грайливо підморгнула, кинула мені повітряний поцілунок і слухняно зробила кілька кроків убік, але продовжувала хитро озиратися.

— Ти щось хотів? — запитала я, повертаючись до хлопця й перехоплюючи ремінець сумки.

— Просто хотів запитати, чим ти будеш займатися у вільний час? — Девід ніяково засунув руки в кишені темних штанів і посміхнувся.

— Зазвичай ми із Сідні ходимо до бібліотеки. Вона читає вульгарні романи, а я — Стівена Кінга.

— Я теж люблю Кінга, — він щиро подарував мені свою теплу посмішку, у якій не було й краплі тієї отруйної зверхності, яка зазвичай виходила від Блеквуда. — Тож... не хочеш прогулятися околицями школи?

— Якщо це буде не травмонебезпечно, то я тільки за, — посміхнулася я у відповідь, згадуючи свої минулі пригоди.

— Супер! Зустрінемося під час вільної години біля головного входу.

Я кивнула, і Девід, попрощавшись, пішов далі коридором. Я прискорила крок і наздогнала Сідні, яка вже чекала на мене, прихилившись до масивної кам'яної колони.

— І що ж хотів містер неперевершеність Де-е-евід? — вона навмисно розтягнула його ім'я співочим, драматичним голосом.

— Перестань, — я легенько штовхнула її в плече. — Ми лише погуляємо.

— Тобто я сьогодні буду одна в бібліотеці? — дівчина театрально приклала долоню до грудей, удаючи глибоку образу.

— Виходить, що так.

— Ти коза, Голлі!

— Це ще чому?! — здивувалася я, припіднімаючи брову.

— Бо залишаєш мене одну через хлопця!

— Це всього лише один раз, Сід.

— Усі ви так кажете! А потім — весілля, діти, сім'я, великий будинок за містом...

— Ти надто квапиш події! — відповіла я, щиро сміючись із її безглуздих фантазій.

Проте, розвертаючись разом із Сідні в бік сходів, я раптово спіткнулася поглядом об Нейта. Він виходив із класу хімії слідом за нами, тримаючи руки в кишенях. Його сірі очі важким, пекучим вантажем впилися в моє обличчя, змушуючи посмішку миттєво згаснути на моїх губах.

______________

Після уроків я швидко переодяглась й вийшла на свіже повітря. Територія довкола школи була вкрита вогким осіннім туманом. Я зупинилася на кам'яному ґанку в очікуванні Девіда, спершись на високу колону, і повільно оглядалася по сторонах, шукаючи його серед інших учнів.

Раптом чиїсь важкі руки несподівано й міцно обвили мою тонку талію ззаду.

Я дригнулася всім тілом, а всередині все стиснулося від раптового спалаху нудоти й страху. Я ненавиджу, коли хтось торкається мене без мого дозволу. Це миттєво повертає мене в ті жахливі спогади з минулого.

Різко вирвавшись, я зробила крок уперед і швидко розвернулася, готові вліпити ляпаса або закричати.

Але переді мною стояв Девід. На його обличчі грала безтурботна, широка посмішка — він очевидно гадав, що це був милий, романтичний жест.

— Йдемо? — легковажно запитав він, нічого не помітивши.

— Так... — стримано відповіла я, намагаючись вирівняти прискорене дихання.

Девід розвернувся й пішов убік стежки, що вела до старого лісу, який оточував «Айронкліфф». Я пішла слідом за ним, засунувши руки глибоко в кишені й натягнувши капюшон.

Проте мене ні на секунду не покидало липке, тривожне відчуття, ніби за мною хтось стежить. Це було відчуття пекучого погляду між лопатками. Я кілька разів різко оберталася, розглядаючи похмурі вікна академії та густі кущі біля алеї, але так нікого й не побачила. Напевно, просто параноя після розмови з Нейтом.

Прискоривши крок, я наздогнала Девіда, щоб не плестися позаду.

— Знаєш, — почав Девід, показуючи рукою на столітні дерева, — цей ліс насправді набагато старіший за саму академію. У ньому ростуть рідкісні види моху, які майже не зустрічаються в інших частинах штату.

— Справді? — мляво відгукнулася я, натягуючи ввічливу посмішку.

— Ага, і вологість тут унікальна через близькість до океану. Мені містер Ейнслі розповідав, що ґрунт через це має особливу кислотність. Завдяки цьому тут навіть восени цвітуть деякі види диких трав.

— Ого, як цікаво... — кивнула я, хоча всередині від цих фактів солодко зводило щелепи від нудьги.

Він щиро намагався бути цікавим і підтримувати розмову, але мені було невимовно нудно. Його правильні, вигладжені фрази та спокійний голос не викликали жодних емоцій.

Я кивала через кожні пару хвилин, удаючи, що уважно слухаю, але мої думки все одно вперто поверталися до підвального архіву, темних очей Блеквуда та його отруйного голосу, від якого по шкірі завжди бігли мурашки. 

Ми з Девідом нарешті доходимо до самого краю лісу, і переді мною відкривається насправді неймовірний вид. Густі столітні дерева раптово закінчуються, поступаючись місцем величній, похмурій кам'яній скелі. Вона прямовисно обривається вниз, де простягається безкрайній, темний океан. Важкі свинцеві хвилі з гучним гуркотом розбиваються об гострі чорні валуни біля підніжжя, здіймаючи в повітря мільйони солоних бризок і білу піну. Холодний, шквалистий вітер дме прямо в обличчя, тріпаючи волосся, а запах вологої солі та озону миттєво заповнює легені.

Я була в повному захваті від цієї дикої, первісної краси. Серце завмерло від величі цього місця.

Аж поки Девід знову не підійшов ззаду й не обвив мою тонку талію своїми руками, притискаючись надто близько.

Я миттєво затамувала подих, і все тіло напружилося, мов натягнута струна. М'язи закам'яніли від спалаху липкого лихоманкового страху.

— Твоє тіло так реагує на мене... — тихо й упевнено шепоче Девід мені прямо в потилицю.

Я різко роблю крок уперед, аби він нарешті перестав торкатися мене. Але хлопець, замість того щоб зупинитися, робить крок слідом за мною.

І в цю секунду я усвідомлюю, що знаходжуся в жахливому, смертельно небезпечному положенні.

Під моїми черевиками більше немає землі. Лише крутий обрив, із якого в безодню обсипається дрібне каміння. Ще один крок назад чи вбік — і я просто впаду вниз на гострі скелі.

— Не чіпай мене, — проціджую я крізь зуби, намагаючись, щоб мій голос не дрижав.

Але м'яка й щира посмішка Девіда, яка ще декілька хвилин тому здавалася абсолютно безпечною, тепер більше не здається милою. Вона лякає мене до нудоти.

— Твоє тіло хоче мене, Голлі, я ж бачу, — наполегливо каже він, роблячи ще один маленький крок і скорочуючи відстань до міліметра. — Я ж бачу, як прискорено ти дихаєш і як тремтиш.

— Це не від цього! — майже викрикую я, з острахом дивлячись на край прірви за своєю спиною.

— Ти можеш брехати собі, але не своєму тілу, — Девід повільно нахиляється до мого обличчя, і в його очах спалахує дивна, запекла упертість. — Знаєш, біологія не бреше. Мозок може вигадувати заперечення через страх чи сором, але прискорений пульс, розширені зіниці й поверхневе дихання — це пряма фізіологічна реакція на збудження. Твоя нервова система вже зробила вибір за тебе.

Він із силою тягне мене до себе в обійми. Його залізна рука міцно тримає мене за талію, позбавляючи найменшої можливості вирватися, а інша повільно піднімається вгору до мого обличчя, торкаючись щоки.

— Ти така цікава, Голлі, — шепоче він, нахиляючись усе ближче.

Мене прямо зараз знудить від цієї гидливості й липкого страху. Девід заплющує очі й впевнено тягнеться за поцілунком.

Я з жахом розумію: ми на краю прірви в глухому лісі, і мені абсолютно ніхто не допоможе. Від безпорадності я сильно жмурю очі, до болю в повіках, сподіваючись, що це просто черговий кошмар і я зараз прокинуся.

І раптом... я відчуваю, як його руки нарешті випускають мене й перестають торкатися мого тіла.

Я різко відкриваю очі й бачу, як Нейт з розгону повалив Девіда на землю.

— Ти придурок! — ричить Нейт, замахуючись і піднімаючи кулак для нищівного удару в обличчя Девіда.

— Не треба! — кричу я, кидаючись уперед і схоплюючи його за руку, щоб зупинити.

Нейт повільно повертає голова до мене. Його погляд палає такою люттю, якої я ще ніколи в ньому не бачила. Він важко дихає, але все ж опускає кулак і повільно підводиться з хлопця.

Девід, скориставшись моментом, що є духу підхоплюється з землі, відскакуючи вбік.

— Вона моя! Затям собі це на лобі, Девід! — карбує Нейт голосом, від якого ліс довкола здається ще холоднішим.

Девід перелякано розвертається й ледь не наосліп біжить геть крізь дерева.

Нейт залишається стояти до мене спиною. Я важко й рвано дихаю, намагаючись опанувати себе. Мене до глибини душі обурює його зухвала клеймова фраза про те, що я нібито «його». Але водночас я щиро й безмежно вдячна йому за те, що він з'явився саме в цю секунду й врятував мене.

— Дякую, — тихіше кажу я, хоча відчуваю, як мій голос усе ще зрадницьки тремтить.

— Він тобі щось зробив? — питає Нейт, не повертаючись.

— Ні, — чесно відповідаю я.

Нарешті він повільно розвертається до мене. Його сірі, мов штормове небо, очі ловлять мій погляд, і в цій важкій тиші між нами більше не залишається жодного куточка для нашої колишньої ненависті.

Чомусь мені здається, що Нейт — єдиний, від кого я дійсно хочу відчувати дотики. Попри весь його біль, попри отруту та темряву між нами, поруч із ним я не відчуваю тієї липкої гидливості. Чому мене так нестримно тягне до людини, яка знищує мене?

Він робить крок ближе, розриваючи дистанцію між нами.

— Навіщо ти пішла з ним? — його голос звучить низько, майже загрозливо.

— Я не думала, що він здатен на таке, — тихо відповідаю я, обіймаючи себе за плечі від холодного вітру.

— Не завжди мила посмішка показує гарну людину, Голлі.

Я гірко всміхаюся й піднімаю на нього втомлений погляд:

— Повір, я знаю про це краще за тебе.

На його обличчі з'являється тінь знайомої, хижої посмішки. Напруга між нами спадає, поступаючись місцем нашій звичній, небезпечній грі.

— Ти будеш мені винна, Аллен, — карбує він, припіднімаючи підборіддя.

— Ні, — твердо відрізаю я, збираючи всі залишки сили. — І більше ніколи не називай мене своєю.

Нейт раптом сміється. Його сміх такий оксамитовий, такий дзвінкий і живий серед цього похмурого лісу, що в мене на секунду перехоплює подих.

— Ти моя пташко, — каже він, зупиняючи на мені свій важкий, палаючий погляд. — Як би ти не пручалася, ти все одно в моїй клітці.

Він повільно розвертається й, засунувши руки в кишені куртки, розважливо йде стежкою назад до академії.

— Пішов ти, кажан! — викрикую я йому вспину.

Але Нейт навіть не обертається — лише знову тихо сміється, розчиняючись у густому тумані між столітніми соснами. А я залишаюся стояти на краї прірви, намагаючись втихомирити серце, яке шалено калатає зовсім не від страху.