Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Глава 7. Далекі береги
Минуло кілька днів на борту «Серця моря». Віккі лежала у своїй каюті, розбита зрадою лорда Віктора, яку вона бачила на власні очі. Образ сестри Грейс і його обійми не виходили з пам’яті, і серце дівчини було сповнене болю.
Мікаель, не знаючи всієї її історії, щодня приносив їй їжу. Вона відмовлялася, але він говорив тихо й мудро:
— Життя продовжується, Віккі. Треба дивитися вперед, як на далекі береги.
Його слова звучали просто, але в них було щось глибоке. Віккі, дивлячись на молодого пірата, відчула в ньому силу й розум, яких не бачила раніше. Вона вирішила поїсти — не для себе, а щоб не засмучувати його. Його усмішка була для неї несподівано приємною, і навіть попри те, що він пірат, у ньому було щось світле, чого вона ніколи не відчувала.
Щоб розважити її, Мікаель приніс зеленого папугу Яго. Птах одразу почав балакати, і Віккі засміялася вперше за довгий час. Вона почала вчити його французьких слів, і Яго весело повторював за нею, викликаючи сміх у всієї команди.
Ще кілька днів минуло, і Віккі вийшла на палубу. Команда зустріла її привітно: навіть суворий Кракен, хоч і порушили його правило, визнав, що син, можливо, вчинив правильно, не кинувши таку леді в море. Пірати поводилися з нею галантно, і Віккі поступово звикала до їхньої грубості, бруду й простоти. Особливо вона звикала до Мікаеля — у ньому було щось особливе, що притягувало її.
Одного ранку Кракен оголосив:
— Ми наближаємося до берега. Там, у печерах Нової Гвінеї, за чутками, заховані скарби.
Віккі зацікавилася, і Мікаель із радістю взяв її з собою, щоб розвіяти її смуток. Вони висадилися на берег. Пірати бігли вперед, а Віккі зняла взуття й босоніж ступила на гарячий пісок. Вона засміялася, відчуваючи тепло землі.
— Тобі подобається тут? — усміхнувся Мікаель.
— Дуже… — відповіла Віккі, дивлячись на джунглі, повні мавп і пташиного співу. — Давайте шукати скарби!
Мікаель узяв її за руку, і вони рушили слідом за командою. Він дивився на Віккі й думав: «У цій дівчині є щось таке… чого я ніколи не відчував. Я не хочу з нею розлучатися».
