Раді Вас бачити!

Глава 9. Печери Нової Гвінеї

Минуло чотири дні, відколи Грейс і Чарльз вирушили в море. Їхній корабель тримався осторонь, уважно стежачи за судном лорда Віктора. На його борту перебував високопоставлений адмірал Адамо, давній знайомий Віктора. Адмірал ще не знав, що титул Віктора висить на волосині й що він прагне одружитися з Віккі лише заради багатства її родини.

Грейс стояла на палубі, вдивляючись у далечінь. Її серце стискалося від тривоги: вона знала, що сестра може бути в небезпеці. Вона поклялася — знайти Віккі й попередити її про справжні наміри Віктора.

Чарльз, тримаючи руку на кермі, спостерігав за кожним рухом корабля суперника. Він розумів: попереду їх чекає не лише зустріч із піратами, а й небезпечна гра проти людини, яка готова пожертвувати будь-ким заради власної вигоди.

— Ми повинні бути обережними, — сказав він тихо. — Віктор хитрий. Але ми знаємо правду, і це наша перевага.

Грейс кивнула, її очі палали рішучістю.

— Я не дозволю йому зруйнувати життя моєї сестри. Ми знайдемо Віккі, навіть якщо доведеться кинути виклик самому морю.

Їхній корабель ковзав хвилями, мов тінь, не видаючи себе. Попереду, на горизонті, червоні паруси «Серця моря» майоріли, і Грейс відчувала: доля вже готує нову зустріч.

Команда «Серця моря» увійшла в глибокі джунглі, де повітря було густе від вологи й пахло квітами та гнилим листям. Мавпи кричали з верхівок дерев, а екзотичні птахи розліталися з-під ніг піратів.

Кракен ішов попереду, тримаючи карту, яку йому колись передав старий моряк. На ній було позначено печеру, де, за легендою, сховали скарби іспанських конкістадорів.

Віккі йшла поруч із Мікаелем, відчуваючи його руку у своїй. Її серце билося швидше — не лише від страху перед невідомим, а й від дивного тепла, яке він дарував.

— Тримайся ближче до мене, — сказав він тихо. — Джунглі не завжди доброзичливі.

Вони дійшли до входу в печеру. Усередині було темно й прохолодно, стіни сяяли від вологи, а краплі води падали з кам’яних склепінь. Пірати запалили смолоскипи, і їхні тіні танцювали на стінах.

Фрек, товстун, бурчав:

— Якщо тут немає золота, я перший піду звідси!

Але саме в ту мить із глибини печери почувся дивний звук — ніби камінь зрушив із місця. Команда насторожилася.

— Обережно! — вигукнув Кракен.

Раптом під ногами піратів відкрився прихований провал. Кілька каменів з гуркотом полетіли вниз. Віккі злякано відступила, але нога її ковзнула. Вона закричала, і в ту ж мить Мікаель схопив її за руку, притягнувши до себе.

— Я ж казав, тримайся ближче, — прошепотів він, обіймаючи її, поки вона ще тремтіла від страху.

Їхні очі зустрілися у світлі смолоскипа. Віккі відчула, що цей чоловік — її захист, її опора.

Дорога до печери була нелегкою. Команда «Серця моря» мусила долати перешкоди: вузькі стежки, зарості ліан, глибокі яри. Віккі, ще не звикла до таких пригод, боялася оступитися, але Мікаель завжди був поруч. Він підтримував її за руку, допомагав перелазити через ліани, і кожен його дотик дарував їй відчуття безпеки.

Та раптом із трави виповзла велика змія. Вона кинулася на Мікаеля й встигла вкусити його за руку. Він зойкнув від болю й похитнувся.

— Мікаель! — закричала Віккі, кидаючись до нього.

Команда завмерла, але саме тоді папуга Яго, сидячи на плечі Кабанчика, закричав:

— Трава! Трава! Ліки!

Він показав дзьобом на кущі неподалік. Віккі, не вагаючись, зірвала листя й почала швидко терти його, прикладаючи до рани Мікаеля. Її руки тремтіли, але вона діяла рішуче.

— Тримайся, — шепотіла вона. — Я не дозволю тобі померти.

Яд поступово втрачав силу, біль відступав. Мікаель дивився на Віккі, і в його очах з’являлося щось нове — ніжність, яку він ніколи не відчував раніше.

Вони зустрілися поглядами. Її очі світилися від сліз і рішучості, його — від вдячності й зароджуваного кохання. І в ту мить їхні губи торкнулися одне одного. Це був їхній перший поцілунок — ніжний, але сповнений сили.

Капітан Кракен, який стояв неподалік, бачив усе. Він мовчки схрестив руки на грудях. У його суворому серці з’явилася повага до Віккі. Він зрозумів: між нею та його сином народилося справжнє почуття, і жодна сила не зможе його зруйнувати.

Далі вони рушили обережніше. У глибині печери знайшли стару скриню, оббиту залізом. Кракен ударив по замку шаблею, і він розсипався. Усередині блиснули золоті монети й коштовності.

— Ось воно… — прошепотів капітан. — Скарби, про які ми мріяли.

Команда закричала від радості, але Віккі дивилася не на золото. Вона дивилася на Мікаеля, який тримав її руку, і думала: «Може, справжній скарб — це не золото, а те, що я знайшла в його очах».