Раді Вас бачити!

Свідомість поверталася до мене повільно і якимись ривками, ніби її на мить запалювали, а потім вона знову гасла. Приємна прохолода огортала тіло, а дихалося напрочуд легко. Пам’ять відразу підкинула спогад про те, як я тонула. Невже врятувалася? Невже мене хтось витяг?

Я повільно розплющила очі. Я дійсно лежала на берегу, точніше, на землі лежала моя голова, а тіло знаходилося у воді. Я глибоко, з насолодою вдихнула, усміхнулася з полегшенням і тільки тоді мій погляд зачепився за дівчину, що сиділа поруч. Неймовірно гарна, з довгим рудим волоссям, прикрашеним гілками верби, папороттю і незабудками, блакитними очима з сріблястими іскрами, вона була вдягнена у довгу вишиту сорочку, що обліплювала її струнке тіло й дивилася на мене з сумішшю суму і цікавості. Невже саме вона мене врятувала? Але хто ця дівчина? В нашому селі вона не жила.

Чи може… Мене раптом накрило усвідомленням: ніч Івана Купала, ліс, озеро… Мене витягла русалка?

— Хто ти? — тихо спитала я, відчуваючи, як тремтить мій голос.

— Світана, — коротко відповіла вона, продовжуючи уважно за мною спостерігати.

Ні, в нашому селі жодної Світани не жило. Вона точно не місцева.

— А я Зоряна. Це ти мене врятувала?

— Врятувала?.. — Світана сумно всміхнулася.

— Ну, витягла з озера.

Я не розуміла, чому вона так на мене дивиться. Зі мною щось не так? Світана з хвилину мовчала, дивлячись вбік, на місячну доріжку на озері.

— Ти ж знаєш ці правила, — вона заговорила, але голови не повернула. — Той, хто поринає з головою у водойму в Купальську ніч, нагору ніколи вже не вертається.

Я чудово знала ці застереження — ніколи не купайся після заходу сонця в Купальську ніч, інакше нечиста сила затягне тебе на дно. Але ж я не була на дні. Я лежала на берегу.

— Знаю. Але ж я не на дні.

— Але ж ти і не жива, — тихо сказала Світана, нарешті подивившись мені в очі.

Я застигла. Як це — не жива? Адже я дихала, відчувала своє тіло, моє серце билося. Як я можу бути мертвою?

— Ти тепер русалка, Зоряно, — з сумом в голосі сказала Світана, беручи мою руку в свою.

Я не могла повірити її словам. Як це — русалка? Чому? Я не відчувала жодних змін, окрім якоїсь дивної прохолоди всередині й неймовірної легкості.

— Знаю, прийняти це важко. Я теж довго не могла звикнути. Але життя русалки не таке вже й погане. Ти продовжуєш жити, але у іншій формі.

— Ні! Ні! — я висмикнула руку і підвелася. — Ніяка я не русалка!

— Спробуй пірнути і ти швидко зрозумієш, що під водою тобі не потрібно дихати, а ще ти почуєш голоси інших русалок, побачиш підводний світ. Спробуй піти до села — тебе магія туди не пустить. Спробуй прийти в село вдень — люди тебе не помітять, ти будеш невидимою для них. Ще можу показати твоє тіло — воно досі лежить на дні. Завтра, коли тебе прийдуть шукати, зможеш допомогти його витягти.

— Що?..

Ноги затряслися і я сіла на землю, не в силах більше стояти. Мене затрясло, сльози градом покотилися з очей. Так не мало статися. Я повинна була готуватись до весілля, моє життя тільки починалося і… так раптово закінчилось. Я навіть квітку не встигла зірвати, навіть не побачила, яка вона зблизька! І все через кляту Жадану — заздрісну, злу! Як вона могла мене штовхнути у воду? Після всіх тих років дружби? Після всіх тих потайки принесених пиріжків і шматків м’яса, які я навмисно не доїдала, щоб почастувати подружку, яка бідно жила? І така подяка? Через хлопця? Просто тому, що вона теж в нього закохалася, але він обрав мене? Несправедливо!

— Тихіше, Зоряно, тихіше, — Світана сіла біля мене і обійняла за плечі. — Нічого вже не зміниш.

— Я лишень хотіла трошки щастя… — схлипувала я, притулившись до Світани. — Хотіла побачити на власні очі квітку папороті, але побачила лише її сяйво.

— Ти зможеш побачити її ще не раз. Русалки відчувають, де вона росте. Але зривати їм квітку не можна.

Це не дуже мене втішило. Сльози продовжували текти по обличчю, спадали на груди, змішуючись з водою з озера.

— Мене вбила моя подруга… Я завжди була доброю з нею, а вона… захотіла мого нареченого. Невже заради якогось хлопця треба було відбирати моє життя? Та я б віддала їй його, якби знала, що вона на таке піде. Я хоч і кохаю Бажана, але ж життям своїм заради нього жертвувати не стала б…

— Ти зможеш помститися їй. Русалки вміють заманювати у воду.

Оце вже хоч трохи повернуло віру у справедливість. Я схлипнула востаннє і витерла сльози. Подивилася на Світану і спробувала усміхнутись.

— А довго ти вже русалка?

— Більше п’ятдесяти років.

— Ти місцева? З нашого села?

— Так. Мені ледь тринадцять виповнилося, коли мати вирішила вийти заміж вдруге — закохалася в чоловіка з іншого села. Його сини постійно наді мною знущалися, але матері було байдуже — вона боялася втратити чоловіка. Я була їй непотрібна. Збираючи якось в лісі ягоди, я вирішила трохи освіжитися. Пірнула, а коли виринула, то помітила на берегу зведених братів. Вони слідкували за мною. І теж полізли в воду. Я спробувала відплисти, але вони спіймали мене, занурили під воду і тримали, поки я не задихнулася. Так я і стала русалкою. А потім помстилася всім — і «братам», і байдужій матері, і її чоловіку, який і наказав своїм синам розібратись зі мною. Я була для нього тягарем — чужою, непотрібною дитиною. А стала прокляттям — тією, хто забрав всі їхні життя за зруйноване моє.

— І теж можу так зробити?..

Я ніколи не була жорстокою, кровожерливою, але я була справедливою — і тепер відчувала, як всередині мене пробуджується бажання знищити ту, хто зруйнувала моє життя.

— Так. За нашими законами той, хто винен у смерті русалки має померти теж. Якщо вона цього хоче. Ти хочеш?

— Більше за життя! — хижо всміхнулася я, зовсім, як Жадана, коли штовхала мене у воду.

Ніч промайнула непомітно. Я все ж занурилася під воду, з подивом відзначаючи, що можу не дихати взагалі. Я бачила те, чого люди не бачать — кожну водорість, кожен камінчик на дні, кожну мушлю і шишку. А під ранок вмостилася на камені і почала чекати. Скоро повинні були прийти люди, шукати мене на дні озера.

Коли над деревами зажеврів світанок і перші промені сонця торкнулися води, мене знову почало трясти. Я боялася побачити своє тіло, боялася побачити когось з рідних — їх біль і відчай. Тато точно буде тут. А мама з Марисею і Захарчиком… ні, якби я не хотіла їх побачити, але Марисі точно не місце тут. Вона не витримає це. Бідолашна моя сестричка… Я ж обіцяла їй повернутися… Я обіцяла разом з нею знайти квітку папороті за кілька років. Тепер я вже ніколи не зможу з нею прогулятись — ні ягід поїсти, ні пиріжків напекти, ні вінків сплести. Сльози проти волі бризнули з очей.

— Тримайся, Зорянко, — Світана підпилила до мене і сіла поруч. — Ти маєш це пережити.

За півгодини біля озера з’явилися люди — серед них дійсно був мій батько, але з рідних більше нікого. Бажан йшов з ним поруч, такий сумний, що мені хотілося підбігти до нього і обійняти. Але він би все одно мене не побачив зараз. А позаду батька йшла… Жадана. Вона постійно схлипувала раз-у-раз притискаючи до обличчя хустинку і від цієї лицемірної вистави мене переповнила лють. Та як вона сміє ревти?! Це вона мене скинула, вона!

Я пірнула і підплила ближче. Я хотіла послухати їх. І… почула на свою голову.

— Я стояла тут, — Жадана вказала тремтячим пальчиком на місце в метрі від себе, де вона точно не була тієї ночі. — І побачила, як Зоряна зірвалася з того пагорбу. Я спробувала підійти ближче, під самим урвищем, сподіваючись, що вона вирине і я зможу якось їй допомогти. Але вона навіть ні разу не піднялася над поверхнею. Мабуть, у водоростях заплуталася, чи нечиста сила на дно потягла. В Купальську ніч не можна у воду…

— То все байки! — гримнув мій батько — він був темнішим за хмару і немов постарів на кілька років за цю ніч. — Ти могла б пірнути за нею, спробувати допомогти.

— Але ж я не вмію плавати! — Жадана затулила обличчя долонями й затряслася у риданнях. — Тоді б і я потонула.

— Вона дійсно не плаває, — підтвердив Бажан. Його голос звучав важко, втомлено, ніби він всю ніч не спав. Можливо, так і було.

— Де саме Зоряна впала? — батько відсмикнув руки Жадани, змушуючи її подивитись його в очі.

— Он там, — тицьнула пальцем ця нахабна тварюка, яку я колись називала подругою. — Здається.

— Починаємо пошуки.

Чоловіки зайшли у воду, а я відчула, як мене під водою торкається рука Світани. Я пірнула, бо тільки під водою ми могли говорити так, щоб не чули люди.

— Вже час, — сказала вона, вказуючи на те місце, де мало б бути моє тіло. — Нам треба допомогти їм.

І хай як мені не хотілося бачити власне тіло, але я поплила за Світаною до дна, туди, де обірвалося моє старе життя і почалося нове. Помітивши тіло, я на мить зупинилася і здригнулася. Воно здавалося чужим — роздутим, неприродного кольору, все оповите водоростями. Але я пересилила себе і разом зі Світаною звільнила його від водоростей і потягла туди, де пірнали чоловіки.

Коли моє тіло витягли на берег, біля озера запанувала тиша. Ніхто не говорив, ніхто навіть дихнути не смів, навіть клята Жадана припинила награно схлипувати. Батько повільно підійшов і рухнув коло мене на коліна. З його грудей вирвалися ридання.

— Зорянко, як же так?.. — прошепотів він.

Мені хотілося підійти до нього, обійняти, втішити — я ніколи не бачила раніше, щоб батько плакав — але Світана похитала головою, одними очима кажучи «не можна».

Я вже хотіла пірнути, щоб не бачити той біль в очах батька, бо нічим йому зарадити не могла, коли тишу лісу розрізав відчайдушний крик.

— Зоряно!!!

З-за дерева вибігла Марися і стрімголов понеслася до мене. Її спробували схопити чоловіки, щоб маленька не бачила мертвої, але Марися була швидшою. Вона підбігла до батька, схопилася за мою руку, почала її трясти і закричала на весь ліс:

— Зорянко, прокинься! Зорянко, ти ж обіцяла!

Я не могла це чути, пірнула під воду, що вмить змила сльози з мого обличчя, але не змогла змити біль з душі. Побачивши мушлю равлика на дні, які так любила Марися, я взяла її, винирнула й поклала поруч з ногою сестрички, ледь помітно її торкнувшись. Марися здригнулася, на мить припинила плакати і повернула голову до мене.

В ту ж мить Світана схопила мене за ноги і потягла назад до озера, але я встигла тихенько шепнути:

— Я тут… Я все ще з вами.

Тепер і тато здригнувся. Він подивився на моє тіло, тоді перевів погляд на воду і лише потім глянув на Марисю.

— Ти теж чув, таточку?.. — прошепотіла Марися, ковтаючи сльози. — Її голос…

— Так, — так само тихо відповів батько. — Ходімо. Час повертатися.

Вони пішли, забравши з собою моє тіло, разом з мріями про щасливе майбутнє. Його в мене більше не було. Нехай я продовжила жити в новій подобі, але для них я назавжди померла.

— Так не можна робити, — насварила мене Світана, коли на галявині залишились ми одні.

— Я знаю. Але я мала втішити сестру.

— Ти можеш зустрітися з нею вночі, якщо вона прийде до озера. Тільки вона має зберігати таємницю. Не можна, щоб ми стали реальністю. Ми маємо залишатися легендами, казками, в які хоч і вірять, але не до кінця. Інакше наш час скінчиться, магія нас знищить. Тільки ті, хто вміють зберігати таємниці, можуть спілкуватися з русалками. Або ж ті, хто не знають, що перед ними русалка.

Я кивнула. Я все це розуміла. Я з дитинства захоплювалася легендами про містичних істот, навіть, мріяла з ними зустрітися. Хто ж знав, що однієї нещасливої ночі я сама стану такою істотою?

— Мені так жаль мою сестричку… — схлипнула я, знову згадавши сльози на очах Марисі.

— Можеш залишити їй подарунок, — запропонувала Світана. — Букетик, шишку чи мушлі — щось таке, що нагадає їй про тебе. Вдень ти можеш приходити до села, заходити у свій дім, але так, щоб ніхто на тебе не наштовхнувся. Вдень ти невидима, як і все, що ти береш в руки, але тіло в тебе все одно є. І ні, — Світана похитала головою, очевидно, зрозумівши мої думки, — обіймати нікого не можна. Ти тільки ще більше налякаєш рідних.

Я важко зітхнула. Мені не хотілося повертатися до села, але я мала втішити Марисю, а ще побачити матусю і брата. Я зібрала кілька мушель, знайшла гарненьку шишку, зірвала гілочку папороті і жменю дикої черешні, загорнула все в лист лопуха і попрямувала до села.

На подвір’ї, де ще вчора ми з Марисею плели вінки, зібралися люди. Хтось плакав, хтось тихо розмовляв. Обережно протиснувшись між ними, щоб нікого не зачепити, я прослизнула в дім. Матуся сиділа на кухні, важко опустивши голову на руки. Очі її опухли від сліз, але вона більше не плакала, ніби сльози вже закінчилися і залишився лише біль. Поруч сидів батько з наполовину випитою пляшкою горілки. В кутку, на стільці примостився Захар. Він був незвично тихим і майже не рухався. Я не впізнавала завжди веселого і балакучого братика. Горе його змінило.

Але де ж Марися?

Я вийшла з кухні, насилу поборовши бажання обійняти батьків, і тихенько попрямувала до нашої кімнати. Обережно прочинивши двері, я помітила, що Марися спить. Так навіть краще. Уві сні вона може відпочити від болю, можливо, навіть побачить мене.

Я сіла на край її ліжка і поклала поруч подарунок. Обережно торкнулася її плеча.

— Пробач, Марисю, що не стримала обіцянку, — прошепотіла. — Я не хотіла. Так вже вийшло. Я люблю тебе, маленька.

Марися раптом здригнулася і різко розплющила очі, ніби почула мене.

— Зоряно?

Вона простягнула руки в мій бік, ніби могла бачити мою присутність, але я різко відскочила.

— Ти ж тут, так? — губи сестрички затремтіли, на очах виступили сльози. — Ти тепер привид?

Я не привид, маленька, я тепер русалка. Але поки що я тобі цього не розповім.

— Я не хочу, щоб ти була привидом… — Марися розплакалася. — Повернися до мене!

На її плач відчинилися двері і зайшла мама. Вона одразу присіла коло Марисі і міцно її обійняла. Як же і мені хотілося зараз відчути мамині обійми!

— Що трапилось, сонечко? Тобі поганий сон наснився?

— Ні… — ревіла сестричка. — Зоряна тут, вона привид. Але я не хочу, щоб вона була привидом. Я хочу, щоб вона була справжньою.

— Ми всі хочемо, маленька моя, але на жаль її більше з нами немає. Ой, — мама раптом помітила мій подарунок. — А що це в тебе? Ти в лісі назбирала?

Марися витріщила очі й обережно торкнулася пальчиком мушлі, ніби перевіряючи чи вона реальна.

— Ні. Я не знаю, цього тут не було, коли я заснула. Мабуть… — її губи ледь здригнулися в усмішці. — Мабуть, то Зоряна мені подарунок принесла.

— Мабуть, — мама не стала сперечатися, вона погладила Марисю по волоссю й пригорнула до себе.

Я більше не могла на це дивитись. Обережно прочинила двері й вислизнула з дому. Я не пам’ятала, як дійшла до озера і як настав вечір. Коли сонце зайшло, я винирнула на поверхню й примостилася за каменем, на якому ми так часто любили сидіти з Жаданою. Я думала про своє життя, про мрії, про Бажана з яким так і не встигла побратися. Аж раптом почула голоси. Хтось йшов до озера. Я зачаїлася. Опустилася так низько, щоб мене не помітили, але щоб бачити, хто сюди прийшов.

І яким же був мій подив, коли я побачила Жадану і… Бажана! Вони йшли, тримаючись за руки, ніби закохані, і щось весело обговорювали. Мене почало дрібно трясти. Як вони могли йти разом, як могли усміхатися, якщо зранку бачили моє мертве тіло? Нехай Жадана, вона мене вбила, тож її сміх був мені зрозумілим, але Бажан! Він мав зараз плакати, тужити за мною, а він йшов за руку з іншою і усміхався. І не просто з іншою — з моєю вбивцею!

Вони опустилися на той самий камінь, за яким я ховалася. Я ледь стримувалася, щоб не вийти з води і не налякати їх, але ще більше я хотіла послухати про що вони будуть говорити.

— Мені було так страшно, — прошепотіла Жадана, тулячись до Бажана — мого Бажана! — Думала, не зможу цього зробити.

— Ти все зробила правильно, мила моя. Не переймайся. Тепер ми заживемо щасливо — ти знайшла квітку папороті, Зоряна більше не стоїть між нами.

Правильно? Мила моя? Не переймайся?

Ці слова били молотом по моїй голові. Невже… невже Бажан ніколи мене не кохав? Невже… він хотів бути з нею? Але чому тоді заручився зі мною? Я не розуміла.

— Треба тільки почекати трохи, коли траур за Зоряною пройде. Або ж переїхати, — Жадана все планувала майбутнє — тоді як моє так легко відняла! Яка ж вона підла!!! Хотілося схопити її за ці довгі чорні коси, що нагадували змій, і затягти під воду просто зараз. Але я трималася. Не зараз. Трохи згодом.

— Почекаємо, коли квітка дарує тобі багатство і тоді вирішимо, що далі робити.

Бажан раптом торкнувся долонями обличчя Жадани, підняв до себе і… поцілував. Її руки обвилися навколо його шиї, а я відчувала, як навколо моєї стискається невидимий зашморг. Я не могла ні вдихнути, ні видихнути. Він мене зрадив! Він хотів бути з нею! Він ніколи не був моїм…