Раді Вас бачити!

На берег озера я виплила лише під вечір. Не хотілося бачити, як люди знайдуть Бажана, що говорити будуть, чи сильно сумуватимуть. Мене настільки захопив власний біль, що я лише зараз усвідомила — для його батьків і сестри смерть Бажана стане горем. Але він мене обманув і… схоже, був причетний до моєї смерті.

Я пригадала ту його розмову з Жаданою на берегу озера. Він говорив, що вона зробила правильно, отже, вони змовилися мене вбити. Тільки Бажан виявився справжнім боягузом і доручив брудну роботу дівчині.

Тепер в мене відкрилися очі на нього. Раніше я не бачила в Бажані недоліків — красивий, розумний, працьовитий — і вважала його найкращим хлопцем у світі. А він виявився хитрим, корисливим боягузом. Жаль, що мені довелося померти, щоб усвідомити, яку я помилку ледь не зробила, якби все ж вийшла за нього заміж. Серце все ще боліло від зради, думками я тягнулася до нього, згадуючи і ніжні слова, і гарячі дотики, і нашу першу й останню ніч. Але вже чітко знала: Бажан не зробив би мене щасливим. Він — не моя доля. І з часом моє кохання розчиниться, як цукор в гарячій воді, залишивши після себе лише неприємні, липкі спогади.

Підпливши до місця, де я залишила тіло Бажана, я на мить застигла від подиву. Він досі лежав тут. Ніхто не прийшов по нього, ніхто не забрав його тіло. Дивно. Адже його мусили шукати.

— Щось твій коханий нікому не потрібен, — почувся позаду голос Світани.

Я повернула голову. Вона стояла у воді по груди, вогняне волосся огортало її, ніби озеро раптом спалахнуло полум’ям. Такою самою була і моя Марися — маленький вогник. Мабуть, тому я відразу прив’язалася до Світани. Вона нагадувала мені про сестру.

— Не розумію, — я скривила носа — від Бажана почало вже смердіти смертю. — В нього є сім’я, друзі. Та навіть клята Жадана — вона б мала його шукати!

— Я думаю, вони бояться підходити до озера після твоєї смерті. Хоча на їх місці я б шукала його саме тут.

— Чому? — я напружилася. — Невже люди з села подумають, що його затягла нечиста сила на дно?

— Та ні. Я б на їх місці думала, що Бажан втопився з горя, не виніс розлуки з тобою.

Я гірко всміхнулася — частина правди в словах Світани була. Бажан загинув через кохання. Моє кохання його згубило.

— Може, він записку якусь залишив, що кудись поїхав, тому його не шукають? — припустила я.

— Зараз перевіримо.

Світана заплющила очі і мелодійно засвистіла — ніби спів птахів поєднався з шелестом вітру в кронах дерев і плачем сопілки.

— Іванко! — гукнула вона, розплющивши очі. — Ходи-но сюди!

В ту ж мить з-за дерев виступила фігура — струнка дівчина, з довгим каштановим волоссям, переплетеним з вербовими гілками і мохом, а її очі яскравого трав’янистого кольору аж сяяли, немов були з дорогоцінних каменів. Вдягнена вона була не менш дивовижно — її довгу сорочку з мішковини обплітали гілки, вона була вкрита мохом і крихітними квіточками незабудок. В руках дівчина тримала чудернацьку гілку верби, яка могла б здатися посохом, якби не була надто тонкою.

— Хтось зламав гілку і кинув далі посеред стежки, немов якийсь непотріб. Хіба так можна? — вона з сумом дивилася на гілку, зовсім не переймаючись, що в неї під ногами лежить мертвий хлопець. — Здається, ще на Івана Купала. Негідники! Не можна ламати дерева без потреби. Для вінків гілочки — добре, для кошиків — так, для сопілки — теж, але виламати і кинути — це вже занадто.

— Іванно! — знову гукнула її Світана, трохи сердитіше. — Та досить вже бурчати. Посади собі ту гілку коло води, буде нове деревце. В мене питання до тебе.

— Ой, — Іванна нарешті побачила тіло під ногами. — Труп. Це твій, Світано?

— Не мій. Її, — Світана кивнула в мій бік. — Наша новенька русалка, знайомся. Зоряна. Потонула на Івана Купала.

— Давно в нас ніхто на Івана Купала не тонув, — Іванна зітхнула й відійшла трохи подалі від Бажана, кривлячи носа — мабуть, і їй він теж смердів. Вона обійшла сій улюблений камінь і встромила поруч гілку верби, провела над нею рукою від якої потягнулося зеленувате сяйво, і випросталася. Ніяково усміхнувшись, вона подивилась на мене. — Я теж на Івана Купала померла. Тільки я з пагорба звалилася, коли квітку папороті шукала, й головою об камінь вдарилася. І мавкою стала. І народилася я теж на Івана Купала, тому мене й Іванною назвали.

Її історія мені здалася знайомою. Десь я вже чула про загиблу в лісі дівчину. Мама! Точно, це вона мені розповідала сумну історію про свою подругу, що загинула під час пошуків квітки. Тому й завжди наказувала бути обережною, далеко не ходити і дивитись під ноги.

— Ти ж померла 20 років тому? — уточнила я.

— Так, точніше 22, — кивнула Іванна.

— Ти була подружкою моєї матері, Устини? Це ж ти, так?

— Устина… — її губи розтягнулись в усмішці. — Так, я дружила з нею. І тебе в лісі я не раз помічала з нею. Точно! А я все думала, чому ти мені знайомою здаєшся.

Я вже хотіла розпитати в неї, чи мама знає, що Іванна отримала нове життя, але нас перебила Світана.

— Дівчатка, я розумію, що вам хочеться поговорити, але у вас ціла вічність для цього буде. У нас є важливіші питання.

— Закопувати ваш труп я не буду, — пирхнула Іванна, розглядаючи мертве тіло Бажана. — І перетворювати на дерево теж. Від нього злом тхне. Не бути йому дерев.

— Та не треба! — Світана повільно видихнула, вже помітно дратуючись. — Ти мені просто скажи: хтось сьогодні шукав хлопця в лісі?

— Шукали, — кивнула Іванна, задумливо перебираючи між пальців гілочки верби, що звисали над нею. — І до урвища ходили, і до боліт. Хтось казав про озеро, але люди забоялися сюди йти. Здається, ніхто з ним не думав, що він міг потонути.

Отже, озера дійсно боялися після моєї смерті. Тепер я розуміла, чому Бажана досі не знайшли.

— І що тепер робити? — я з огидою подивилася на колись кохане тіло. Зараз Бажан не викликав в мене жодних приємних емоцій. — Не може ж він тут лежати?

— Не може, — погодилася Світана. — Він і так все озеро вже засмердів. Доведеться вдень піти до села і нашепотіти, щоб біля озера шукали.

— Нашепотіти? — здивувалася я.

— Так. Коли нам треба передати людям щось важливе, ми йдемо вдень до натовпу, часто вдвох чи втрьох, і перешіптуємося, ніби розповідаємо щось по секрету. Часто саме так ми допомагаємо знайти мертвих.

В цьому був сенс. Ось тільки йти до села чомусь зовсім не хотілося. Надто боляче. Можливо, Світана впорається без мене? Я вже збиралася її попросити, коли Іванна раптом приклала палець до губ.

— Ховаймося, дівчата, хтось іде.

Вона вмить зникла за вербою, розчинившись у темряві лісу, ніби її тут і не було. Світана пірнула під воду, а я ж сховалася за каменем. Цікаво, кого в такий час до озера принесло? Невже Жадану? Якщо вона зараз прийде, то я легко з нею впораюсь.

Я затамувала подих, вдивляючись у темряву. Серце гупало як шалене. І ось поміж дерев майнув темний силует, який з кожним кроком наближався до озера. І коли сяйво місяця торкнулося його, я видихнула з полегшенням — Жадана! Ну що, йди до мене, моя дорогенька!

Жадана йшла швидко, постійно озираючись, ніби боялася, що за нею хтось спостерігає. За кілька кроків від місця, де лежав Бажан, вона раптом завмерла й притиснула долоні до рота, стримуючи крик. Вона побачила тіло, але ще мабуть не зрозуміла, чиє воно. Обережно, ніби підкрадалася, вона Жадана підійшла до тіла.

— Ні! — прокричала вона крізь долоні, що майже не заглушили її крик. — Бажане, ні!

Жадана впала на коліна біля його тіла й почала трясти його.

— Бажане, отямся! Будь ласочка, тільки не вмирай! Ні-ні-ні! Ти не можеш вмерти!

Ось тільки він вже вмер і навіть неприємно пахнув. Невже ця дурна не розуміє, що він вже не оживе?

— Я ж квітку папороті знайшла… Ми мали бути щасливими… Чому ж ти помер? Повернися до мене… Любий мій, ти не можеш мене покинути… Як же мені без тебе жити?..

Схоже, не допомогла Жадані квітка папороті. Я і сама не розуміла чому. Може, тому що вона отримала її, вбивши мене? А що як квітка її прокляла? Я таких легенд не чула, але ми, люди, могли і не знати всього.

— Бажане, повернися… — ридала над тілом Жадана.

Я тільки диву давалася, що вона так побивається. Невже дійсно його так щиро кохала? Навіть я попри весь біль так не страждала. Чи русалки просто інакше переживають втрату?

Жадана плакала і плакала, продовжуючи трясти холодне тіло Бажана, і мені вже це набридло. Треба допомогти бідолашній — відправити її швидше в пекло, в компанію до її коханого Бажана. Хай разом страждають за те, що занапастили моє життя.

— Привіт, подружко люба, — я повільно вийшла з води і зупинилася біля ошелешеної Жадани. — Не чекала знову мене побачити?

Кілька секунд Жадана дивилася на мене з витріщеними очима і тільки рота відкривала і закривала, не знаходячи слів від шоку.

— Зоряно?.. — нарешті видавила вона. — Але ж ти…

— Померла? — я хижо всміхнулася, зовсім як вона, коли скинула мене у воду. — Що, думала, якщо вбити мене, то я навіки щезну? А ось і ні! Не пощастило тобі. Я стала русалкою.

— Це ти… ти його вбила?.. — її губи тремтіли, а по щоках котилися рясні сльози. Жадана зараз зовсім не була схожа на ту підступну дівчину, що штовхнула мене з пагорба.

— Яка ти здогадлива!

— Але ж… ти ж… — Жадана перевела погляд з мене на Бажана. — Ти ж його… кохала… Навіщо?

— Я думала, він стане водяним і ми будемо з ним жити вічно. Не став. Що ж, значить, не судилося. Та й мабуть так і правильно: адже Бажан хотів моєї смерті.

— Ти чудовисько! — Жадана заридала ще сильніше, витираючи сльози долонями, але вони вперто продовжували текти.

Я дивилася на неї і не могла повірити, що вона все це каже. Така жалюгідна! І як я могла дружити з нею всі ці роки і не бачити її гнилого нутра?

— Я? Це ти мене вбила. За що? Лише тому, що хотіла собі Бажана? Навіщо він взагалі тоді заручився зі мною, якщо кохав тебе? Чи ти його потім вже спокусила?

Жадана відповіла не одразу. Ще кілька разів схлипнула, торкнулася грудей Бажана, ніби думаючи, що серце його може забитися від одного її бажання, і тільки тоді відповіла.

— Не спокушала я його. Ми давно кохали одне одного. Вже три роки. Та тільки він не міг на мені оженитися — я ж сирота, нічого в мене немає. А його батько вліз в борги. Сім’я приховувала проблеми, але вони вже лізли через край. Єдиним виходом не осоромити сім’ю, врятувати її від ганьби, був шлюб з підходящою дівчиною. В тебе сім’я заможна, ось він і вибрав тебе. Я його відмовляла, бо ж не могла стерпіти думки, що він саме з тобою буде. Я не хотіла тебе з ним ділити. І не хотіла, щоб тебе Бажан обманював. Ти не думай, що я зла чи ненавиджу тебе. Ні, це не так, Зорянко, зовсім ні. Я просто хотіла щастя. З ним щастя… — Жадана знову схлипнула, провела пальцями по холодній щоці Бажана. — Говорила йому почекати, що я квітку знайду і життя наше налагодиться. Він сказав, що це літо останнє. Я мала або знайти квітку і вбити тебе, або залишитись його таємною коханкою. Мене Бажан змусив тебе вбити. Він сказав, що так простіше буде, що тоді не доведеться нічого пояснювати тобі. Я не хотіла. Але й без нього бути теж не хотіла, як і його коханкою. Це ж сором який! Мені довелося обирати: ти чи він. Вибач, що обрала кохання.

Жадана замовчала. Я теж не поспішала говорити. Її слова змусили мене задуматись. Вона не була злою, вона була закоханою і дурною. Бажан був злом. І боягузом! Підступним змієм! І як вона тільки могла його кохати, знаючи справжнє нутро?

Жадана зробила свій вибір. Вона думала, що кохання зробить її щасливою. Але щастя не можна збудувати на чужому горі. Її вибір був неправильний, він привів до лиха і мене, і Бажана, і її саму. Своїм рішенням Жадана загубила три життя. І пробачення їй немає. На неї чекає помста.

— Підійди до мене, Жадано, — спокійно сказала я. — Я хочу подивитися в твої очі. Хочу бачити, чи ти справді щира, чи просто намагаєшся виправдатись.

Жадана вкотре втерла сльози і повільно підвелася. Вона підійшла до мене, навіть не підозрюючи про підступ. Яка ж вона все-таки дурненька!

— Ходімо поплаваємо? Вода сьогодні просто чудова, — я різко схопила Жадану за руки і потягла до води. — Я навчу тебе плавати.

— Ні! — Жадана почала вириватись, але я тримала її міцно. — Не вбивай мене, ні! Пробач, Зоряно!

До Жадани нарешті дійшло, що я збиралася з нею зробити. Вона відчайдушно намагалася вивільнитися з моєї хватки, але марно. Русалки ніколи не відпускають свою жертву.

— Ти занапастила моє життя, вбила мене через хлопця і тепер благаєш помилувати? — мені навіть смішно стало від її слів.

— Але ж ти не зовсім померла… Не губи мене, прошу… Я зроблю все, що забажаєш, тільки відпусти…

— Не відпущу, — я затягла її на глибину, де Жадана ледь діставала дна. Вона вже не могла тут відбиватися, але все ще скиглила і благала, думаючи, що зможе мене вмовити.

— Але ж я… — почала вона, та я не дала їй договорити.

Чхати я хотіла на її виправдання. Вона нічим не могла собі допомогти. Вона вбила мене і за це поплатиться своїм життям. Одним різким рухом я затягла її під воду і міцно тримала, чекаючи, доки її час спливе. Коли ж тіло Жадани припинило сіпатися, я спокійно витягла її на берег і поклала поруч з Бажаном. Хай в смерті будуть разом. Вони дійсно чудова пара. І як тільки раніше я цього не помічала? Обидва злі і підступні.

Я вмостилася на камені і деякий час просто дивилася в небо — зорі тихо сяяли, ніби їх не хвилювали людські смерті, а сріблясте сяйво місяця заспокійливо торкалося поверхні озера. Я відчувала себе дивно порожньою — мені не принесла радості і полегшення смерть Жадани. Я знала, що вона заслужила на такий кінець, але я досі пам’ятала, як пригощала її пиріжками, як разом ми збирали гриби та ягоди, як мріяли про щасливе життя, в якому ми залишимось подругами до самої старості. Ми з нею дружили з самого раннього дитинства, але вона обрала не мене, а хлопця, який задурив їй голову. І це боліло сильніше, ніж те, що вона мене вбила.

І раптом тишу ночі порушив сплеск води. Я озирнулася, очікуючи побачити Світану, але… побачила Жадану з таким розгубленим виразом обличчя, що мені на мить її стало жаль. Тільки на мить. Бо в наступну я зрозуміла весь жах ситуації: Жадана теж стала русалкою!

— Зоряно… — тихо покликала вона, підпливаючи до каменю, під яким лежало її тіло поруч з Бажаном. Ну хоч плавати навчилася!

— Та за що мені це все?! — вигукнула я і з розгону пірнула в озеро.

Я не хотіла бачити Жадану. Не хотіла, щоб вона після смерті приєдналася до підводного царства. Я хотіла забути про неї, а тепер вона всеньку вічність проведе зі мною! Моя помста обернулася проти мене! Несправедливо!

Я плила вниз, тікаючи від реальності, але вона мене вперто наздоганяла криками Жадани «почекай!» і «Зоряно, зупинися!». Я не зупинилася. Я плила до бабусі Василини і дідуся Власа. Можливо, вони мені пояснять, чому Жадана обернулася на русалку. Я мала просто помститися, щоб відчути себе вільною, щоб відплатити своїм кривдникам тією ж монетою. Натомість отримала відкат за свою помсту. Так не повинно було статися!

Я так поспішала, що не помітила, як Жадана проникла до підводного царства разом зі мною. Усвідомила я це лише тоді, коли вибралася на берег підводної печери і почула її здивований голос:

— Нічого собі! Не знала, що під землею така краса існує.

Я кинула в неї сердитий погляд і підійшла до дідуся Власа.

— Чому моя вбивця теж перетворилася на русалку?

Дідусь Влас подивився на мене, потім на Жадану, що боязко стояла на самому берегу, не наважуючись підійти ближче, а потім поманив Жадану пальцем.

— Підійди до мене, дитинко.

Жадана слухняно підійшла до старого, хоч я і бачила, що вона аж трясеться від страху. Дідусь Влас подивився їй в очі, а тоді торкнувся живота.

— Все просто, Зоряно, — він перевів погляд на мене. — Ти вбила невинну істоту, тому магія виправила твій вчинок. Тебе не покарали тільки тому, що ти не знала. Якби знала і все одно вбила — магія б знищила і тебе.

— Чому це вона невинна? — я сердито склала руки на грудях, не розуміючи, чому дідусь Влас вважає Жадану невинною. — Жадана мене штовхнула у воду. Я загинула через неї.

— Так-то воно так, Зорянко… — дідусь Влас втомлено усміхнувся й подивився на мене як на нерозумну дитину. — Жадана винна в твоїй смерті, але ж разом з нею ти вбила її ще ненароджене дитя.

— Що?! — мені дуже хотілося, щоб я почула неправильно. Жадана не могла бути вагітною! Чи все ж могла? Вона ж казала, що вони з Бажаном… Тьху! Не думала я, що вона така легковажна. Я б ніколи так не вчинила. А тоді, на озері, я ж вже не була людиною. Мене вже не стосувалася людська мораль.

— Жадана носить дитя, — спокійно повторив дідусь Влас.

Я різко повернулася до Жадани.

— Це правда?!

— Так… — Жадана опустила очі долу. — Я намагалася тобі сказати, але якраз в цей момент ти почала мене топити…

— Трясця твоїй матері! — вилаялася я, не знаючи, на кого більше сердитися — на Жадану, що не сказала одразу, чи на себе, що згубила невинне дитя.

— Моя матінка давно на тому світі, — тихо нагадала Жадана.

— Та знаю я! — розізлилася ще більше. Хотілося добряче стукнути Жадану об стіну, але це б не змінило того факту, що вона русалка і що я вбила дитину. — Бісова повія! І чим ти тільки думала?!

— Я його кохала… — схлипнула Жадана. Ну знову сльози! Та що ж її так прорвало?! Ой, точно, то ж вагітність винна. — Я думала, що так Бажан точно буде зі мною.

— Ні з ким Бажан тепер не буде! Ні тобі, ні мені! А все через те, що ти вибрала якогось дурного хлопця, що підбурив тебе на вбивство, а не подругу, яка все життя тебе підтримувала! Невдячна!

— Вибач… — Жадана торкнулася моєї руки, але я різко відскочила від неї, ніби ошпарена.

— Не чіпай мене!

— Заспокойся, любонько, — до мене підійшла бабуся Василина, яка весь цей час мовчки спостерігала за трагедією, що розгорталася на її очах. — Ти нічого не зміниш своїми криками.

Бабуся Василина спробувала мене обійняти, але я відсторонилася. Не потрібно мене втішати! Я не хотіла ніяких обіймів!

— Як мені заспокоїтись, коли я щойно дізналася, що вбила дитину? Як мені тепер з цим жити?

— Ти не зовсім її вбила, — бабуся Василина все ж торкнулася мого плеча, стиснувши його на знак підтримки. — Дитя Жадани народиться, але буде таким, як ми — належатиме водній стихії. Так потрібно для рівноваги. Не кори себе. Ти мала повне право на помсту. Хто ж знав, що все піде не за планом? Життя таке непередбачуване, як і смерть. Змирися з цим, моя дівчинко.

Я повільно видихнула. Подивилася на бабусю Василину, на дідуся Власа, в чиїх очах я не бачила осуду, лише підтримку. Зиркнула краєм ока на Жадану, що тримала руки на животі, ніби хотіла цим жестом захистити дитину від мого погляду. На язику вертілися сотні слів, але говорити не хотілося. Я розвернулася і пірнула в озеро.

Я знову поплила нагору, до лісу. Виплила трохи далі від тіл, не хотілося на них дивитися. Вмостила на берегу, опустивши ноги в воду, і деякий час взагалі ні про що не думала. Порожнеча в душі розросталася. Я помстилася за свою смерть, Бажан і Жадана поплатилися за те, що відняли моє життя, та тільки помста ця не принесла мені щастя. Почуття до Бажана досі не зникли, нехай навіть я знала всю правду про нього. Вони зникнуть, я знала, але для цього потрібен час. А поки що біль нарешті накрив мене своєю колючою ковдрою.

Я тихо заплакала, притуливши долоню до губ. Що ж я накоїла? Ким я стала? Я ж ніколи не була злою, а тут холоднокровно вбила двох людей. Підлих людей, винних в моєму вбивстві, але ж і я тепер стала як вони. І чим я тоді краща за Бажана і Жадану? Нічим. І це розривало мою душу на частини. 

Я не хотіла бути як вони. Але я стала. І цього не зміниш.

Я щиро вірила, що помста принесе полегшення, адже я бачила, як легко дихається Світані — а вона помстилася всім, хто її згубив, навіть власній матері. Тільки я була іншою. Замість полегшення я отримала лише більшу важкість у грудях — і нести її мені тепер усе моє вічне життя. Помста отруює. Помста — не порятунок. Жаль, що я зрозуміла це надто пізно. І тепер вже нічого не виправити — тільки жити далі з цією важкістю.

Я підняла погляд до неба — місяць з зірками так само байдуже дивились на мене, як і годину тому. Я починала нову сторінку — ні, навіть книгу — свого життя і ніхто не міг мене підтримати й простягти руку. Скільки б людей — чи то вже русалок і водяних — не було поруч зі мною, я все одно буду самотня. Мій біль завжди буде зі мною. Як і моя помста, наслідки якої бачитиму щодня.

Бажан зробив свій вибір. Зробила його і Жадана. Вони поплатилися за неправильні рішення. Я теж тепер буду розплачуватись. Бо я нічим не краща за них.