Раді Вас бачити!

Я ніби заціпеніла. Сиділа тихесенько у воді й дивилася, як мій коханий палко і пристрасно цілує не просто мою колишню подругу, а мою вбивцю. Я не могла повірити своїм очам. І вухам, що почули жорстокі слова. Як вони могли? Чому? Я ж так мріяла про щастя, думала, Бажан дійсно мене кохає.

Я дивилася, як його руки так по-хазяйськи блукають тілом Жадани, торкаючись її там, де мене він торкатись не смів. Я завжди думала, що Бажан береже мене для першої шлюбної ночі, що він такий правильний, а він… схоже, він весь цей час розважався з моєю подругою. І коли ж це все почалося? Чи кохав мене Бажан взагалі? Хотілося просто зараз вийти з води і поставити їм кілька питань. Та тільки… тоді вони більше ні на крок не підійдуть до озера і я не зможу помститися.

Коли рука Бажана ковзнула Жадані під спідницю, а з її губ зірвався гучний, безсоромний стогін, я не витримала і тихо пірнула. Дивитись далі, як вони кохаються я не хотіла. До мене відразу ж підплила Світана.

— Поплили до нашого царства. Ці двоє нікуди від тебе не дінуться. Схоже, їм особливо приємно кохатися на місці, де вони згубили твою душу. Збоченці!

— До царства? — я не хотіла обговорювати Бажана і Жадану, тому зачепилася за це слово. Про яке ще царство Світана говорить?

— Ти ж не думаєш, що ми всі живемо в цьому озері? — Світана усміхнулася.

Насправді, я ще не встигла про це подумати, але зараз розуміла, що в озері багато русалок не поміститься. Адже тоді вдень люди б натикалися на них, коли плавали.

— На самому дні під пагорбом є прохід, що веде до підземних печер і озер. Там наші домівки. Пливемо швидше, тобі сподобається.

Я опускалася все глибше і глибше на дно, намагаючись не думати про те, як ще вчора боролася тут за життя. І програла. Діставшись розлому в скелі, я поплила слідом за Світаною і зовсім скоро опинилася в просторій печері, де дві дівчини і хлопець перебирали водорості, сидячи на берегу. Трохи далі за кам’яним столом сиділа стара жінка, чиє срібне волосся сягало нижче талії, й перебирала мушлі, а навпроти неї щось вирізав з дерева старий чоловік з довжелезною срібною бородою.

— Це наші головні, — прошепотіла мені Світана, вибираючись на берег. — Водяник і Водяниця. Зараз я тебе їм представлю.

Я йшла трохи позаду Світани, відчуваючи легке зніяковіння. Я почувалася чужою тут, ніби мене привели в гості та ще й без запрошення.

— Дідусю Власе, бабусю Василино, — Світана трохи схилила голову і я зробила те ж саме, — я привела до вас Зоряну. Вона новенька. Її вчора втопили.

— В Купальську ніч? — бабуся Василина відірвала погляд від мушель і подивилася на мене — в очах її я відчула тепло і турботу, і ніяковість відразу відступила. — Ой, лишенько! Не пощастило. Вода в Купальську ніч ніколи не відпускає тих, кого спіймала. Але доля дала тобі другий шанс — тепер ти з нами. Світаночко, — старенька повернулася до моєї нової подруги, — ти їй все розповіси і покажеш?

— Звичайно, бабусю Василино.

Дідусь Влас, що досі сидів мовчки, тепер теж заговорив:

— Бачу в душі твоїй біль сильний. І бажання помсти праведної. Будь розумною, Зоряно, не бери душ більше, ніж потрібно. Ти маєш право забрати лише тих, хто згубив тебе.

— Інших мені й не потрібно, — кивнула я, дивлячись в його мудрі очі дивного болотяного кольору.

Світана знову кивнула мені на озеро і ми поплили далі. Через якийсь час ми виплили до ще однієї печери — вона була величезна і мала купу розгалужень. Ми вийшли на берег і Світана привела мене до своєрідної кімнатки — тут була ніша в стіні, що нагадувала ліжко — на ній навіть лежав матрац і подушка з висушених водоростей і вирізані з каменю стіл і два стільці. Трохи далі я помітила ще одну нішу, вужчу, яку прикривала ширма з очерету, а в ній стояла невелика скриня.

— Тут ти будеш тепер жити. Моє житло відразу зліва. Якщо знадоблюся — клич. Відпочинь трохи, поспи, а зранку я тобі все розповім. Ширмою можеш затулити вхід до кімнати.

Світана вже збиралася піти, коли я дещо згадала.

— А русалки їдять? — з моменту смерті я нічого не їла і зараз голоду теж не відчувала.

— Їдять, але менше ніж люди, — Світана зупинилася біля арки, що слугувала тут дверима й подивилася на мене. — Наш організм потребує їжі раз на два-три дні, в невеликій кількості — водорості різні, риба, мідії. Це наш зв’язок з магією водної стихії. Якщо не відчуваєш голоду поки що — не переймайся. Деякі «новонароджені» русалки іноді до тижня не потребують в їжі — стрес від зміни стану.

— Тобто я більше ніколи не зможу поїсти улюблених диких черешень? — важко зітхнувши, я опустилася на ліжко.

— Зможеш, — Світана усміхнулася. — Русалки можуть їсти і звичайну людську їжу — заради смаку, а не через потребу. Я от дуже полюбляю суниці, квашені яблука, а ще грибочки з цибулькою смажити. Раз на місяць обов’язково влаштовую собі невеличке свято і їм улюблену їжу.

Слова Світани хоч трохи підняли мені настрій. Не все так погано в житті русалки. Думаю, з часом я звикну. Хоч і сумувати за своїм людським життям все одно буду.

Світана побажала мені гарного сну і пішла до себе. Деякий час я сиділа на ліжку не рухаючись — навіть дихати здавалось чимось складним. Я все ще не могла усвідомити до кінця, що моє людське життя обірвалося — адже я не була мертва. Проте я вже була не тією Зоряною, що вчора. Та була не тільки жива, а й добра, закохана, дуже наївна, а ця нова — стала злою, досвідченою і планувала вбивство колись кращої подруги.

Побачивши, як кілька дівчат пройшло повз мою кімнату, кинувши зацікавлений погляд в мій бік, я все ж підвелася і затулила ширмою вхід. Хотілося усамітнення. Повільно пройшлася кімнатою, розглядаючи все, що тут було — замість свічок світло давали природні кристали в стінах. Вони сяяли слабко, але я не відчувала дискомфорту — така напівтемрява здавалась мені приємною, хоча раніше я ніколи її не любила. Мабуть, у русалок інший зір.

В кімнаті майже не було речей, тільки кілька плетених кошиків, в яких лежали сушені водорості і мушлі від равликів і річкових мідій. Я відламала шматочок водорості і понюхала — раніше я не дуже любила цей запах, а зараз він навпаки мені здався приємним. Я обережно куснула водорість, розжувала і з подивом виявила, що і на смак вона теж приємна. Хто б міг подумати, що колись я буду їсти водорості! Дожилася!

Взявши з іншого кошика мушлю від равлика, яка нагадувала мені про Марисю, я вмостилася на ліжку. Думки знову повернулися до Бажана. І як би я не хотіла його ненавидіти за зраду, але серцю не накажеш — воно вперто не бажало вірити і рвалося до нього. А тіло… зрадливе… воно бажало його дотиків, обіймів, поцілунків, таких, від яких шкіру вкривали сироти, а з губ зривався б стогін. Я ненавиділа себе за ці думки, ці бажання, але не могла припинити уявляти, як Бажан торкався б мене. Я і раніше уявляла це — нашу першу шлюбну ніч. А тепер в мене і її ніколи не буде. Чи буде?..

А що як заманити Бажана до озера і віддатись йому? Я більше не живу за людською мораллю, та й деякі дівчата, такі, як Жадана, зовсім про неї не думають. То чого я маю думати? Раптом Бажан забуде про неї, побачивши, що я досі жива, хоч і в іншій подобі. Люди завжди розповідали про зв’язки чоловіків і русалок. То чому я так не можу? Бажан може знову стати моїм.

З цією думкою я і заснула глибоким сном без сновидінь. Прокинулася я від якогось шурхоту і тихих дитячих голосів.

— Вона новенька. Мама її вчора привела, — говорила дівчинка.

— В неї таке гарне волосся, майже сріблясте, — казала інша.

Я розплющила очі. В моїй кімнаті на підлозі сиділо троє дівчаток 8-10 років і двоє хлопчиків такого ж віку. Ширма валялася поруч з ними. Якщо від поглядів вона захищала, то від проникнення — ні.

— Ви потерчата? — спитала я, пригадавши історії про нечистих дітей.

— Які ще потерчата? — обурилися дівчата. — Ми русальчата!

— А ми… — загиготіло двійко хлопчаків, — водянчата!

Я витріщила на них очі — які ще русальчата і водянчата? Вперше про таких чула. Але спитати я нічого не встигла — в кімнату зайшла Світана.

— Ви навіщо Зоряну розбудили? — посварила вона дітей пальцем. — Ану геть звідси, а то батькові розповім — отримаєте в нього прочухана!

Діточки відразу ж чкурнули геть, тільки я їх і бачила.

— Неслухи… — Світана з теплою усмішкою провела дітей поглядом і сіла біля мене. — Ти виспалась чи ні?

— Та наче, — я підвелася й сіла на ліжку. — А чому вони назвали себе русальчатами і водянчатами? Я ніколи про них не чула.

— Бо вони діти русалок і водяних. Про них не розповідають живим.

— Як це — діти? — не зрозуміла я.

— Звичайно. Ми ж насправді не мертві. Ми стали іншим видом, але ми живі. І дітей можемо народжувати так само, як і люди.

Це вселило в мене надію, що моє життя може ще бути щасливими, але один нюанс затьмарював радість.

— Але навіщо? Вони ж навіки будуть такими.

— Не навіки. І це прекрасно, — на обличчі Світани розквітла мрійлива усмішка. — Якщо в русалку чи водяного закохається людина — щиро, по-справжньому, то ми знову можемо стати людьми.

Я з недовірою подивилася на Світану. Вона точно мені не бреше?

— Я ніколи не чула жодних історій про це.

— А їх і не розповідають, як і про наших дітей. Але вони трапляються. Нечасто, але буває. Втім ми можемо чекати вічність — адже русалки перестають старіти в 25 років.

— А Водяник і Водяниця? — згадала я стареньких.

— Вони — інший вид. Вони є втіленням стихії, народжені з нею, вони не помирали, як ми.

— А водяні — це чоловіки-русалки?

— Так. Ходімо, я тобі все тут покажу. І познайомлю. До речі, руденькі з дітей — то мої. Наші з Горисвітом. Він вже був водяним, коли я стала русалкою. Дуже романтична історія, так? — Світана захихотіла. — Навіть імена трохи схожі.

В голову відразу полізли Бажан з Жаданою, чиї імена так гарно пасували одне до одного. І настрій знову пропав. Але засмучувати Світану мені не хотілося.

— А дітей твоїх як звати?

— Старших — вони двійнята — Сонцеслава і Гремислав, а молодшеньку — Синезора.

Світана показала мені все — і я не припиняла дивуватись. Підводні печери, озера, річки й тунелі, кімнати з книгами, які можна було огортати магією і переносити крізь воду, як і інші речі, що могли намокнути і зіпсуватися. Тут вирувало життя, не гірше ніж у нашому селі. Я так захопилася, розглядаючи все навколо, що навіть встигла забути про свій біль і про Бажана до якого вперто линуло серце. Тільки надвечір, повернувшись у свою кімнату, я знову згадала про нього. Хотілося виплисти на поверхню озера і перевірити, чи не прийшов він знову, але існувала ймовірність побачити, як він цілує Жадану. І я залишилась тут. Не сьогодні. Не зараз. Мені треба розібратись в собі.

Історія про кохання, що повертає до життя, мене надихнуло. Можливо, Бажан зможе забути Жадану і знову покохає мене? Тільки б спіймати його наодинці! Поговорю з ним, звернусь до його совісті — раптом вона прокинеться? Адже він теж був причетний до моєї загибелі, хоч і не напряму.

А якщо не зможе покохати як людина — тоді затягну його під воду. Стане водяним і буде тільки моїм. Забуде про цю кляту Жадану!

Наступного ранку мені прийшла в голову ідея. Що як віднести анонімну записку Бажану про зустріч біля озера? Вдень я ж можу невидимою пробратися в село і підкласти йому її. Так і зроблю. Я попросила у Світани клаптик паперу і чорнила, написала коротке: «Бажане! Треба зустрітися біля озера після заходу сонця. Приходь один. Нічого не кажи Жадані». Світана навчила, як захистити папірець магією і я поплила до озера. Винирнувши, знайомою стежкою пішла до села. Ледь не звернула до власної хати, але заборонила собі туди йти — надто боляче бачити рідні обличчя для яких я тепер навіки мертва. Тихенько пробралася в домівку Бажана, поклала папірець на тумбочці біля його ліжка і повернулася до озера.

Ввечері я вибралася на берег ще до заходу сонця. Коли ж воно почало опускатися за обрій, забарвлюючи небо в тривожний червоний колір, я сховалася за каменем. За півгодини Бажан підійшов до озера. Зупинився. Довго дивився на воду, ніби намагався когось знайти, а потім озирнувся навкруги. Я усміхнулася і мелодійним співучим голосом покликала:

— Бажане! Підійди ближче до води.

Бажан здригнувся й різко розвернувся. Зробив кілька кроків до берегу і знову зупинився.

— Хто це?.. Де ти?

— Невже ти так швидко забув мій голос, любий? — проспівала я, все ще ховаючись за каменем. — А я за тобою так сумувала.

Бажан зблід так, ніби борошном вимазався. Він гарячково озирався, шукаючи ту, хто говорила. І мабуть дуже боявся побачити саме мене.

— Зоряно?.. — навіть голос його тремтів від страху.

І тут я не витримала — підвелася з-за каменю і зробила крок до нього. Бажан закляк на місці. Він дивився на мене широко розплющеними очима і хапав повітря ротом, ніби риба, яку викинули на сушу.

— Так, любий, я повернулась до тебе. Ми можемо знову бути разом. Ти радий?

— Д-д-дуже… — Бажан аж заїкатися почав від страху. — Але як? Ти ж… п-п-померла…

— Я стала русалкою, — я підійшла до Бажана впритул і торкнулася його руки. — Але твоє кохання може знову перетворити мене на людину. Ти ж мене досі кохаєш? Ти обіцяв кохати мене до самої смерті і навіть після неї.

Бажан мовчав. Дивився на мене і мовчав. Його рука, яку я тримала в своїй, тряслася так, ніби його помістили в крижану воду. Я розуміла його стан, але я хотіла отримати якнайшвидше — його, кохання, своє життя. Я потягнулася до його шиї, обвила її руками і, піднявшись навшпиньки, обережно поцілувала в губи. Бажан відповів не відразу, кілька довгих митей він стояв, немов дерево, а потім його руки нарешті торкнулися моєї талії, притискаючи до себе впритул. Але в ту ж мить я відступила — сорочка на мені була мокрою, а в нього була суха одежа. Я стягнула сорочку, жбурнула її на берег, вперше показуючи себе чоловіку. Сорому, як не дивно, не було, хоча раніше я червоніла лише від однієї думки, що чоловік може побачити мої оголені груди та інші інтимні місця. А зараз стояла перед ним, така рішуча і безстрашна, і зовсім не соромилася.

Бажан повільно ковзнув поглядом вниз, по всім моїм принадам. Важко видихнув і різко стягнув з себе штани і сорочку. Тепер вже мій погляд ковзнув вниз — а Жадана не збрехала! Там дійсно було на що подивитись. Якусь мить я вагалася — мене мучили сумніви, чи буде мені приємно з таким великим. Але я хотіла пізнати чоловіка прямо зараз.

Відкинувши сумніви, я підійшла до Бажана і опустилася перед ним на коліна. Провела кінчиками пальців по шраму на животі і обережно торкнулася його напруженого органа. Колись, ще на початку наших стосунків, він казав, що можна поцілунками там зробити приємне чоловікові. Тоді я не наважалась, вважаючи це чимось огидним і аморальним. Мабуть, тому він і пішов до Жадани. Можливо, його в ній приваблювало лише тіло. Я не припиняла вірити, що серце і душа Бажана належить мені.

Я торкнулася його губами й Бажан одразу ж глухо застогнав. Він поклав мені руку на голову, направляючи його глибше мені в рота. Це відчувалося так дивно, але мені подобалося. Кілька хвилин погравшись з ним, я встала і поманила Бажана до води. Він зайшов слідом за мною, підхопив мене на руки и притиснув спиною до каменю. Його губи вп’ялися в мої жадібним, пристрасним поцілунком, якого раніше він собі не дозволяв. Він підняв мене за стегна і я охопила його талію ногами, а тоді… він повільно увійшов в мене. Біль і насолода змішалися в єдине ціле, змушуючи мене здригнутися всім тілом і міцніше схопити Бажана за плечі. З губ зірвався стогін — гучний, протяжний, безсоромний. Я більше нічого не боялася, я була з коханим — нарешті моїм. Він рухався повільно, осипаючи моє тіло поцілунками, наші дихання переплелися, як і наші тіла — в єдине ціле. А коли нарешті мене накрила гаряча хвиля задоволення, я скрикнула так, що навіть ліс відгукнувся тихим шелестом гілок і криком сови, що звучав в один голос з моїм. Втомлена, я поклала голову на плече Бажана, обіймаючи його.

— Ти кохаєш мене? — тихо спитала.

— Звісно, кохаю, — відповів він. — Я такий радий, що ти знову зі мною. Я не знав, як і жити далі без тебе.

Здоровий глузд підказував спитати, чому ж він тоді цілував Жадану і хотів з нею втекти. Але серце не хотіло нічого чути про цю зрадницю. Мабуть, він просто шукав втіхи в її обіймах та й все. Бажан її не кохав. Бажан кохає тільки мене.

— От і чудово. Зранку я знову стану людиною і ми зможемо бути разом. Тільки доведеться кудись переїхати, інакше люди почнуть ставити питання.

— Переїдемо.

Бажан виніс мене на берег. Ми довго говорили — він розповідав, як дізнався про мою загибель, як сумував і йому вірила, адже Бажан говорив так щиро, що не вірити здавалось неможливим. В якийсь момент він заснув, поклавши голову на мої коліна. Я милувалася ним, гладила його щоки, плечі, руки, перебирала пальцями волосся. Коли почало сірішати і сонце ось-ось мало б з’явитися над верхівками дерев, я розбудила Бажана.

— Дивись, я не зникну з променями сонця. Завдяки твоєму коханню я стану людиною.

Світана так і сказала мені: якщо Бажан мене дійсно кохає, то магія спрацює відразу. Я дивилася на небо і усміхалася — сьогодні я поверну собі не тільки життя, а й мого Бажана. Та тільки коли сонце з’явилося над обрієм, Бажан раптом з силою стиснув мою руку в своїй і хрипко запитав:

— Де ти, Зоряно? Я тебе не бачу.

Ні… Я ледь не застогнала вголос. Невже він мене не кохав?

— Я тут… — прошепотіла, ледь не зриваючись на сльози — такою обманутою я себе ніколи не почувала. — Ти що?.. Ти мене не кохаєш?..

Бажан різко висмикнув свою руку і підвівся. Знайшов свій одяг, вдягнувся і тільки тоді заговорив. І ніжності в його голосі більше не відчувалося:

— Мені було приємно з тобою. Але я ніколи не кохав тебе, Зоряно. Ти хороша, але моє серце належить іншій. Вибач. Якщо хочеш — я прийду до тебе наступної ночі.

Ні! Так не повинно було статися! Бажан мав перетворити мене на людину своїм коханням, а не розбити мені серце остаточно. Я вже хотіла пірнути в озеро і уплисти кудись дуже далеко, коли згадала про запасний план. Витерши долонею сльози, хоч Бажан їх і не бачив, я кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися і прибрати образу з голосу і заговорила:

— Що ж… Я буду рада бачити тебе знову. Ти знаєш, де мене знайти. Підійди ближче, я хочу тебе поцілувати на прощання.

— Я ж не бачу тебе… — розгубився Бажан.

— Йди на голос. Йди до мене.

Бажан, ніби зачарований, зробив кілька кроків вперед і коли ноги його вступили у воду озера, я взяла його за обидві руки і мелодійно наспівуючи почала повільно заводити на глибину. Бажан навіть не пручався. Моя магія діяла, підкоряла його моїй владі. Дійшовши до глибини, я притягнула Бажана до себе, торкнулася його губ своїми, зливаючись у палкому поцілунку, і опустила його під воду. Кілька митей Бажан продовжував мене цілувати, навіть не відчувши жодних змін, а потім почав вириватися. Та тільки русалки були сильнішими за людей. Я тримала його під водою, не дозволяючи вдихнути повітря. Мені було боляче дивитись, як Бажан б’ється в агонії, як бореться за життя, але я втішала себе, що зовсім скоро він стане таким самим, як і я. І тоді ми будемо разом навіки. І жодна Жадана нас не розлучить.

І ось він востаннє смикнувся і затих. Я тримала його за руки і чекала, коли ж поруч з’явиться новий Бажан — в подобі водяного. Спливали хвилини — перша, друга, десята, але переді мною було лише мертве тіло мого коханого. Чому ж він не обертається на водяного? Адже я, здається, швидко перетворилася на русалку. Чи ні? Я не пам’ятала. А спитати у Світани не подумала.

— Він не стане водяним.

Ніби відчувши, що вона мені потрібна, Світана виплила поруч зі мною.

— Але чому? — я повернулась до неї, все ще не відпускаючи руки Бажана. — Що я не так зробила?

— Річ не в тобі, Зоряно. Русалками і водяними обертаються не всі. Тільки ті, хто тоне в Купальську ніч, чия жага до життя надто велика, щоб померти і кого магія вирішує прийняти. Його не прийняла.

— Ні… — мої губи задрижали. Я не могла повірити, що нічого не вийшло. — Він мав бути моїм. Ти впевнена, Світано?

— Так, — Світана торкнулася мого плеча. — І ти теж це знаєш. Просто відчуй. Ми, русалки, завжди відчуваємо, коли до нас приєднується нова душа.

Я заплющила очі й прислухалася. Бажана поруч не було. Тільки мертва тиша, що огорнула весь ліс разом із його смертю. Я різко розплющила очі і подивилася на тіло переді мною.

— Ні! — я відштовхнула його від себе, ніби обпеклася. Ніби тільки зараз зрозуміла, що я зробила. — Що я наробила?..

Я затулила обличчя долонями і розплакалася. Світана обережно взяла мої руки і відвела їх від очей.

— Не плач через цього зрадника. Він кохав іншу, бажав твоєї смерті, та ще й не своїми руками, а руками тієї, кого кохав. Він заслужив на цю смерть. Тобі такий не потрібен. Ти ще знайдеш своє щастя, Зоряно. Серед людей чи водяних — але обов’язково знайдеш. Не лий сльози через того, хто тебе не вартий. Поплили додому.

Я кинула останній погляд на Бажана і вперше усвідомила — він дійсно мене не кохав. Але й покинути його посеред озера я не могла. Витягла на берег і поклала так, щоб його відразу знайшли, і тільки тоді поплила назад в наше підводне царство. Світана запропонувала посидіти зі мною, але я хотіла побути одна.

Я довго сиділа на ліжку, дивлячись в одну точку. Біль обпікав груди, рвав моє серце на частини. Та тільки боліло мені не від смерті Бажана. Боліла мені думка, що Бажан ніколи не був і не буде моїм. Я злилася на саму себе за те, що довірилася такому негіднику — віддала йому серце, душу і тіло, а він покористувався мною і кинув, як якийсь непотріб. Будь ти проклятий, Бажане! Нехай твоя душа ніколи не знайде спокою! А я… я зумію жити далі. Особливо після того, як знищу ту, що зруйнувала моє життя.