Спочатку:
На сторінку книги
Після вигнання Брока Новий Дім нарешті вдихнув на повні груди. Осіннє сонце, хоч і холодне, яскраво освітлювало селище, де вирувала мирна праця. Спільними зусиллями люди розбирали старі завали, ділили залишки зерна та готувалися до зими. Головне — до людей повернулася надія, а разом із нею і радість.
Настала субота — день, якого так довго чекало все поселення. У новозведеній дерев'яній церкві на пагорбі мала відбутися перша священна подія від часів Великого Изгнання: вінчання Тома та Вероніки.
З самого ранку дівчата допомагали нареченій вдягатися. Вероніка сяяла блідою, але витонченою красою. На ній була білосніжна сорочка, гаптована червоними та чорними нитками, і барвистий вінок із сушених польових квітів та соснових гілочок.
— Ти найкрасивіша наречена, яку бачила ця земля за сто років, — посміхалася Маева, заплітаючи дівчині косу та скріплюючи її шовковою стрічкою. — Це весілля — не просто ваша любов. Це знак того, що наше життя продовжується.
Том у світлиці біля майстерні поправляв святочний жупан. Його друзі-теслі жартували, перевіряючи, чи добре причесане його каштанове волосся, але юнак був занурений у власні думки. Він дивився крізь вікно на дубові куполи церкви й відчував, як серце наповнюється спокоєм. Дім збудовано, ворога вигнано, а попереду чекало щасливе майбутнє.
Майдан біля церкви прикрасили ялиновими гілками та вишитими рушниками. Сходилися всі мешканці: від сивих старійшин до найменших дітлахів.
— Де ж Вероніка? — прошепотів Том до Маеви, коли музика вже почала грати, а дівчини все ще не було біля входу.
Маева стурбовано озирнулася:
— Вона повинна була вийти з хати кілька хвилин тому разом із подругами. Я пошлю дівок перевірити.
У цей момент з боку крайніх хат біля лісової смуги пролунав пронизливий жіночий крик. Музика миттєво вщухла. Люди на майдані переглянулися в тривожному очікуванні.
Том, забувши про святковий стрій, кинувся вперед, перестрибуючи через сходинки. За ним побігли Гірч та кілька молодих хлопців.
Біля зрубу Вероніки панував безлад. Двері були вибиті з петлями, на підлозі лежав перевернутий ослінчик, а поруч у бруду розсипалося намисто з червоного коралу. На ґанку, важко дихаючи та тримаючись за закривавлену голову, сиділа одна з подруг нареченої.
— Що сталося?! — вигукнув Том, опускаючись поруч із нею на коліна.
— Це... це Брок! — зглатуючи сльози, випалила дівчина. — Він був не один! З ним десяток озлоблених головорізів... Вони пробралися з ярку через таємний вилаз. Вони схопили Вероніку! Вона опиралася, але вони затулили їй рот і волоком утягли в хащі!
Тома наче вдарило громом. Кров застукотіла в скронях, а перед очима все потемніло.
— Дивіться! — вигукнув Гірч, вказуючи на масивні дубові двері церкви.
До глибокого дереворізу прямо в центрі святих дверей був прикутий гострий кинджал Брока. Під ним на шматку брудного пергаменту, заплямованому вугіллям, був виведений неохайний напис:
> «Тесло! Ти думав, що забрав у мене все? Твоє “Право Дерева” — це ніщо без мого дозволу. Якщо хочеш бачити свою дівку живою — приходь сам. Без зброї та без війська. Чекаю на Древньому Кургані до заходу сонця. Якщо з тобою піде хоч один воїн — вона помре. Твій Брок».
>
Люди на майдані загули від обурення й гніву.
— Ми зберемо всіх чоловіків! — гаряче мовив Гірч, стискаючи свій молот. — Ми прочешемо ліс і переріжемо цих вигнанців!
— Ні! — зупинила його Маева, підходячи до Тома й кладучи руку йому на плече. — Брок здебільшого божевільний і розлючений. Якщо він побачить загін, він виконає погрозу. Він хоче не просто вбити, він хоче зламати Тома й повернути собі право володарювати через страх.
Том підвів очі. У його карих очах більше не було юнацької м'якості — там загартувалася сталь, твердіша за меч тирана.
Він повільно підійшов до дверей церкви, висмикнув кинджал Брока й кинув його під ноги. Потім юний майстер розвернувся, ступив до своєї майстерні й витягнув звідти те, чим працював щодня — дві важкі, ідеально збалансовані плотницькі сокири з гартованим лезом та міцними топорищами з мореного дуба.
— Це мій бій, Маево, — тихо, але непохитно промовив Том. — Брок кинув виклик не просто мені. Він кинув виклик усьому, що ми збудували. Я поверну Вероніку й поставлю крапку на цьому «Праві Меча».
Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи верхівки Сірих Скель у криваво-червоний колір, когда Том наодинці рушив у глиб прадавнього лісу — на Древній Курган.
