Спочатку:
На сторінку книги
Багряне заграва вечірнього сонця фарбувала засніжені верхівки Сірих Скель у колір запеченої крові. На вершині Древнього Кургану — там, де сто чотири роки тому засновники поселення встромили свій перший пагорбовий хрест — гудів холодний, рвучкий вітер.
Том піднімався крутим схилом повільно й упевнено. На ньому не було ані важкої броні, ані залізного шолома — лише міцний шкіряний жилет, підперезаний широким ременем. У його руках спокійно спочивали дві плотницькі сокири з мореного дуба, леза яких блідо поблискували на сталевому холоді.
На самій верхівці кургану, біля напівпохиленого святого каменю, стояла Вероніка. Вона була зв'язана важкими мотузками, її святковий вінок затоптано в сніг, а вуста затулено ганчір'ям. Проте в її очах, коли вона побачила нареченого, розгорілося не прохання про пощаду, а тривога й безмежна віра.
Поруч із нею, спираючись на свій дворучний меч, стояв Брок. Поруч чатували троє його останніх найманців із оголеними клинками.
— Прийшов-таки, тесло... — знущально хрипнув Брок, ступаючи крок уперед. Шрам на його обличчі побагровів від морозу. — Без ватаги. Без своєї старої відьми. Один.
— Випусти Вероніку, Броку, — промовив Том, зупиняючись за десять кроків від тирана. Його голос лунав рівно, без найменшого дрижання. — Твій виклик був мені. Вона тут ні до чого.
— Вона — моя гарантія того, що ти не витекчеш як боягуз, — розродився зловісним сміхом Брок і дав знак найманцям. — Відійдіть до підніжжя! Якщо хтось із селища наблизиться — ріжте дівчину. А з цим «майстром» я розібруся сам. За всі мої приниження!
Найманці відтягнули Вероніку вбік, і на вершині кургану утворилося коло смерті.
Брок не чекав. З диким криком він кинувся вперед, змахуючи своїм важким мечем. Загартована криця свиснула в повітрі, розтинаючи важке гірське повітря. Це був розрахований на миттєву смерть сильний, руйнівний удар — так воювало його Право Меча.
Том не став блокувати розмах лоб у лоб. Він відновив у пам'яті кожен рух, загартований роками щоденної, важкої праці з дубовими колодами. Рухи теслі були швидшими й точнішими. Юнак крутнувся вбік, і важке лезо Брокового меча лише зорвало сніг біля його чобіт.
— Ти вмієш лише руйнувати, Броку! — вигукнув Том, зробивши стрімкий випад лівою сокирою й розсікаючи тирану шкіряний наруч. — Ти не збудував жодного дома, але хочеш володіти всією землею!
— Земля належить сильному! — заричав Брок, розвертаючись і завдаючи серію коротких, лютих ударів.
Сталь обпалювала сталь. Дзвін від зіткнення меча та плотницьких сокир розносився над долиною, наче передзвін тривожного дзвону. Брок переважав у вазі й чистій силовій потузі, заштовхуючи Тома до самого краю кургану. Один із сильних бічних ударів меча зачепив плече юнака — біла сорочка миттєво взялася червоною плямою.
Вероніка забилася в мотузках, глухо кричачи крізь пов'язку.
— Твоє дерево тріщить, хлопче! — вишкірився Брок, насідаючи всією вагою й притискаючи лезо свого меча до обуха сокири Тома. — Сталь завжди перемагає дуб!
Том відчував, як терпнуть руки під крижаним тиском ворога, але в його пам'яті постало обличчя Маеви, мовчазні сльози голодних дітей і сяючий дубовий хрест церкви, зведеної вночі. Це була не просто сутичка двох чоловіків — це був двобій двох правд.
— Дуб ломається, якщо він сухий, — тихо мовив Том, дивлячись прямо в оженілі очі тирана. — Але живий дуб пускає коріння в рідну землю. А ти на цій землі — чужинець!
Використавши вагу самого Брока, Том різко подався назад і підсік обухом правої сокири коліно тирана. Брок втратив рівновагу й з важким гуркотом вальнувся у сніг.
Поки тиран розвертався, намагаючись підвестися на одне коліно, Том блискавичним рухом лівої сокири вибив меч із його руки. Важка сталь вислизнула, пролетіла через увесь курган і глибоко встромилася в замерзлу землю за спиною Вероніки.
Наступного моменту Том уже стояв над поваленим Броком. Права сокира юного майстра завмерла в якихось двох сантиметрах від горла тирана.
На кургані запанувала дзвінка, оглушлива тиша. Чути було лише важке дихання двох суперників і свист вечірнього вітру.
Брок занімів. Його очі розширилися від дикого страху перед невідворотною смертю. Він чекав удару. Він знав, що на місці Тома він без вагань простромив би горло ворогу.
— Ну ж бо... — прохрипів Брок, згасаючим голосом намагаючись зберегти рештки гордості. — Рубай... Поживися моєю кров'ю, якщо маєш «право»!
Том дивився на чоловіка, який приніс стільки горя його народу, і його рука зі сокирою на мить напружилася. Але потім юнак повільно, з глибоким видихом, опустив зброю.
— Ні, — мовив Том, ступаючи крок назад. — Якщо я вб'ю тебе так, як це зробив би ти — твій меч переможе. Але наш дім стоїть на Законі, а не на вбивстві.
Том розвернувся й пішов до Вероніки. Перелякані найманці Брока, бачачи поразку свого ватажка та опустивши зброю, кинулися втікати в глиб лісу.
Юнак за лічені секунди розрізав мотузки нареченої. Вероніка зірвала пов'язку й кинулася йому на шию, гірко плачучи й тулячись до його закривавленого плеча.
— Все скінчено, Вероніко... — шепотів Том, гладячи її темно-русяву косу. — Все скінчено.
Позаду них Брок повільно підвівся зі снігу. Без меча, без слави, без найманців і без золота, він стояв на кургані — зламаний і безсилий перед силою праці та людської гідності.
