Раді Вас бачити!

Ранок після подій минулої ночі почався зовсім не так, як хотілося Міо. Вона майже не спала. Щоразу, коли заплющувала очі, перед нею знову з’являлася фотографія, яку тримав Акіра, а потім — обличчя Шіни біля вікна і його слова: «Ти був там у день, коли я зник». Найгіршим було навіть не це. Найгіршим було те, що Рей не заперечив. Він не сказав, що Шіна помиляється. Не сказав, що все це брехня. Просто дивився на нього так, ніби почув фразу, якої боявся багато років. Міо лежала на ліжку й дивилася в стелю, намагаючись переконати себе, що не потрібно робити висновки до того, як вона почує всю правду. Але її мозок уперто повертався до одного питання: що насправді сталося двадцять років тому?

— Якщо ти ще хвилину дивитимешся на стелю, вона, мабуть, сама почне тобі щось пояснювати.

Міо різко піднялася на ліктях.

Юна стояла біля дверей із чашкою чаю в руках і дивилася на неї так, ніби вже давно спостерігала за її безсонною боротьбою.

— Ти давно тут?

— Достатньо, щоб зрозуміти: ти не спала.

— Я спала.

— Очі заплющувала?

— Так.

— Це не те саме.

Міо сіла на край ліжка й провела руками по волоссю.

— Юно, я не знаю, що робити.

— Для початку випити чай.

— А потім?

— Потім можна драматично дивитися у вікно. Але бажано після сніданку.

Міо не втрималася й усміхнулася.

— Ти іноді нестерпна.

— Зате корисна.

Юна поставила чашку на стіл і сіла поруч.

— Це через Рея?

Міо замовкла.

— І через Шіну, — додала Юна. — І через повідомлення. І через те, що на цьому острові всі поводяться так, ніби вони персонажі якогось дуже дорогого психологічного трилера.

— Принаймні Харуто поводиться нормально.

— Харуто? Він учора намагався переконати мене, що три порції рису — це частина його стратегії виживання.

— Це йому властиво.

— От бачиш. Навіть ти вже його виправдовуєш.

Міо взяла чашку.

— Я просто не хочу знову втрачати людей.

Юна перестала жартувати.

— Ти не мусиш усе рятувати сама.

Міо подивилася на неї.

Ця проста фраза чомусь боляче зачепила.

— А якщо ніхто більше не врятує?

— Тоді будемо думати разом.

Міо опустила очі.

— Ти не знаєш, наскільки це складно.

— Ні. Але я знаю тебе достатньо, щоб розуміти: коли ти кажеш «я впораюся сама», це зазвичай означає «мені страшно, але я не хочу, щоб хтось це побачив».

Міо тихо засміялася.

— Мене вже всі читають.

— Не всі.

— Рей читає.

— Рей дивиться на тебе так, ніби читає навіть те, що ти ще не сказала.

Міо відчула, як щоки трохи нагрілися.

— Не починай.

— Я нічого не сказала.

— Ти саме це й сказала.

Юна усміхнулася.

— Добре. Не починаю.

У коридорі раптом пролунав дзвінок.

Не звичайний шкільний сигнал.

Глибокий, довгий звук, від якого в гуртожитку одразу стало тихо.

Юна підвела голову.

— Це що?

Міо вже знала.

— Збір.

— Звідки?

— Не знаю.

Дзвінок повторився.

За хвилину через гучномовці пролунав голос:

— Усім учням першого курсу негайно прибути до головного корпусу. Повторюю: усім учням першого курсу прибути до головного корпусу.

Юна піднялася.

— Ну що ж. Схоже, стеля сьогодні не встигне з нами поговорити.

Біля головного корпусу вже зібралися майже всі учні. Накамура Акіко стояла попереду груп, але цього разу на її обличчі не було звичної спокійної усмішки. Вона тримала планшет і постійно поглядала на годинник.

Рей стояв трохи далі.

Міо побачила його одразу.

Їхні погляди зустрілися.

Він нічого не сказав.

Вона теж.

Але в його очах було питання: «Ти в порядку?»

Міо ледь кивнула.

Рей відповів таким самим коротким рухом.

Юна нахилилася до неї.

— Ви двоє можете навіть мовчати так, що це виглядає як ціла розмова.

— Тихо.

— Я просто спостерігаю.

— Ти занадто багато спостерігаєш.

— Це зараз модно.

До них підійшов Харуто.

— У мене є теорія.

— Яка? — запитала Юна.

— Нас усіх хочуть відправити додому.

Мей, яка стояла поруч, навіть не підняла очей від записника.

— Це найменш правдоподібна твоя теорія.

— Чому?

— Тому що адміністрація не витратила б стільки грошей на цей острів, щоб просто сказати нам «до побачення».

— Логічно.

— На жаль, так.

Раптом усі розмови стихли.

До майданчика вийшов директор академії.

Міо бачила його раніше лише кілька разів, але сьогодні він виглядав інакше. Без звичного офіційного костюма з краваткою він здавався майже звичайною людиною, але його погляд залишався холодним і уважним.

Він зупинився перед учнями.

— Вчорашнє випробування завершено.

Хтось полегшено видихнув.

Директор продовжив:

— Але воно не завершило того, заради чого ви прибули сюди.

У натовпі почався тихий гул.

— Через непередбачені обставини ваш термін перебування на острові продовжується ще на п’ять днів.

— Що?! — голос Харуто прозвучав так голосно, що кілька людей засміялися.

— П’ять днів? — перепитала Юна.

— Я залишив удома моральну готовність лише на три, — пробурмотів Харуто.

Мей подивилася на нього.

— Ти залишив удома навіть здоровий глузд.

— Він не помістився у валізу.

Міо не сміялася.

Вона дивилася на директора.

П’ять днів.

Саме п’ять.

Число чомусь одразу здалося їй знайомим. Наче вона вже чула його десь у майбутньому.

Директор продовжив:

— Від сьогодні розпочинається другий етап програми. Його назва — Human Resources.

На великому екрані позаду нього з’явилися два слова.

HUMAN RESOURCES

Міо відчула неприємний холод.

— Людські ресурси? — тихо перепитала Юна.

— Звучить так, ніби нас хочуть найняти на роботу, — сказав Харуто.

— Або звільнити, — додав Кай.

Директор почув їх, але навіть не посміхнувся.

— Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що це звичайне командне завдання.

Екран змінився.

З’явилися імена всіх учнів.

— Упродовж наступних п’яти днів ви будете оцінювати не знання одне одного, а здатність працювати з людьми.

— Що саме це означає? — запитала Мей.

— Уміння вести за собою. Уміння домовлятися. Уміння переконувати. Уміння розпізнавати брехню. Уміння помічати страх. І найважливіше — уміння приймати рішення, коли будь-який вибір завдає комусь болю.

Міо відчула, як Рей подивився на неї.

Вона зустріла його погляд.

Обом було зрозуміло: це випробування небезпечніше за попереднє.

— Кожен із вас отримає роль, — продовжив директор. — Лідер. Переговорник. Спостерігач. Аналітик. Посередник. Психологічний координатор. І той, хто приймає остаточне рішення.

Харуто підняв руку.

— А роль людини, яка просто хоче їсти, є?

— Ні.

— Тоді я протестую.

— Протест відхилено.

— Жорстока система.

Цього разу навіть директор ледь помітно усміхнувся.

Але вже за секунду його обличчя знову стало серйозним.

— Є ще одна умова.

Екран погас.

— Через п’ять днів один учасник вашої групи буде виключений із програми.

Навколо запала тиша.

Міо повільно стиснула пальці.

— Що означає «виключений»? — запитала вона.

— Він більше не братиме участі у випробуваннях.

— А якщо ми не погодимося? — запитав Кай.

— Тоді вибір зробимо ми.

Рей зробив крок уперед.

— За яким критерієм?

Директор подивився на нього.

— За вашим рівнем довіри одне до одного.

Рей нічого не відповів.

Міо відчула, як у грудях стало важко.

Знову довіра.

Знову вибір.

Знову правила, які змушували людей ставити одне одного проти одного.

Директор роздав кожному чорні конверти.

— Не відкривайте їх зараз.

Міо отримала свій.

На її конверті було написано:

Акіхара Міо.

А нижче:

«Ти вже знаєш, як це — втрачати. Подивимося, чи навчилася ти відпускати».

Міо зблідла.

Рей це помітив.

— Що там?

— Нічого.

Він подивився на конверт.

— Міо.

— Я сказала, нічого.

Рей не став тиснути.

Але його погляд став серйознішим.

Директор тим часом продовжував:

— Перше завдання почнеться сьогодні о шістнадцятій годині. До цього часу ви маєте сформувати команди.

Учні почали переглядатися.

— І ще одне, — додав директор.

Усі знову стихли.

— Не довіряйте людині лише тому, що вона каже вам правду.

Міо завмерла.

Рей теж.

Директор повільно перевів погляд на них.

— Іноді найнебезпечніша правда — та, яку вам дозволили почути.

Він розвернувся й пішов.

Натовп одразу вибухнув розмовами.

Хтось обурювався.

Хтось нервово сміявся.

Хтось уже намагався створити союз.

Міо залишалася нерухомою.

Рей підійшов до неї.

— Покажи конверт.

— Ні.

— Чому?

— Бо там щось особисте.

— Хтось знає про тебе більше, ніж повинен.

— Я знаю.

— І це тебе не лякає?

Міо подивилася йому прямо в очі.

— Лякає.

Він трохи нахилив голову.

— Тоді не залишайся з цим сама.

— Ти теж.

— Домовилися.

Міо простягнула йому руку.

Рей подивився на неї, а потім узяв її долоню.

Їхні пальці переплелися лише на кілька секунд.

Але цього вистачило, щоб Міо відчула: цього разу вони справді можуть пройти через усе разом.

Та раптом її телефон завібрував.

Нове повідомлення.

«Ти помиляєшся, Міо».

Вона відкрила його.

Другий рядок:

«Ці п’ять днів створені не для того, щоб перевірити Рея».

Третій з’явився через секунду.

«Вони створені, щоб перевірити тебе».

Міо підняла очі на Рея.

— Що сталося? — запитав він.

Вона не встигла відповісти.

На екрані з’явилося останнє повідомлення:

«А завтра ти дізнаєшся, хто з твоїх друзів уже працює на директора».

Після зборів ніхто не поспішав розходитися. Навіть ті, хто зазвичай не міг провести й п’яти хвилин без жартів, тепер мовчали. Слова директора зависли над нами важче, ніж ранковий туман над островом. П’ять днів. Один учасник буде виключений. А головним критерієм стане довіра.

Я дивилася на людей навколо й раптом відчула дивну річ: раніше я боялася майбутнього, бо знала, що воно забере в мене. Тепер я боялася сьогодення, тому що не знала, хто саме здатен забрати його в мене.

— Ну що, — Харуто потер долоні й спробував усміхнутися. — Якщо вони хочуть перевірити наші лідерські здібності, я офіційно висуваю свою кандидатуру на посаду людини, яка нічого не робить, але красиво виглядає.

Юна пирхнула.

— Ти навіть красиво виглядати не вмієш.

— Жорстоко.

— Зате чесно, — спокійно додав Юто.

Харуто схопився за груди.

— Ось так і руйнуються дружні стосунки.

Я мимоволі усміхнулася. На секунду все стало схожим на звичайний день у школі. Наче не було острова, дивних повідомлень, людей із майбутнього і директора, який щойно оголосив нам гру, де людські слабкості перетворювалися на правила.

А потім поруч пролунав голос Рея:

— Не жартуйте над цим.

Усі подивилися на нього.

Рей стояв трохи осторонь, засунувши руки в кишені. Його обличчя було спокійним, але я вже навчилася помічати те, що ховалося за цим спокоєм.

Напружені плечі.

Погляд, який надто довго затримувався на директорському корпусі.

І те, як він несвідомо стискав пальці.

— Чому? — запитала Мей.

— Тому що вони не сказали, що саме означає «довіра».

— А хіба це не очевидно? — здивувався Такумі.

Рей перевів погляд на нього.

— Ні.

— І що тут складного?

— Якщо ти довіряєш людині, яка тебе зраджує, це довіра чи помилка?

Такумі замовк.

Харуто повільно підняв руку.

— Я передумав. Хочу назад звичайний тест з математики.

— Пізно, — сказала Юна.

— Я знаю.

Я подивилася на Рея.

Він дивився на мене.

Усього кілька секунд.

Але мені вистачило.

Він щось знав.

І я була майже впевнена, що цього разу він не розповість мені все.

Через годину нас розподілили на групи.

Кожен отримав картку з роллю.

Лідер.

Переговорник.

Спостерігач.

Аналітик.

Посередник.

Психологічний координатор.

Фінальний приймач рішення.

Я отримала картку з написом:

ПСИХОЛОГІЧНИЙ КООРДИНАТОР.

Я кілька секунд просто дивилася на неї.

— Це жарт? — прошепотіла я.

— Ні, — відповів Рей.

Я повернулася до нього.

— А ти хто?

Він показав свою картку.

ФІНАЛЬНИЙ ПРИЙМАЧ РІШЕННЯ.

Я усміхнулася.

— Звісно.

— Що?

— Тобі справді пасує.

— А тобі — ні.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я саме так і зрозуміла.

Він ледь усміхнувся.

Це була наша маленька звична гра. Підколоти одне одного, зробити вигляд, що нічого серйозного не відбувається.

Але цього разу за нашими жартами стояло надто багато страху.

Раптом до нас підійшов Кай.

— Нам потрібно визначитися з лідером.

— Ти хочеш ним бути? — запитала Мей.

— Я можу.

— Я теж можу, — одразу сказала Ая.

— І я, — додала Іто Мей.

За кілька секунд почалася суперечка.

Я мовчала.

Спостерігала.

Хто перебиває.

Хто говорить голосніше.

Хто намагається переконати інших.

А хто взагалі не вступає в розмову.

І тоді я помітила одну річ.

Рін.

Вона стояла позаду всіх.

Не сперечалася.

Не висувала кандидатуру.

Не дивилася на картки.

Вона дивилася на мене.

Я зробила крок у її бік.

— Ти вже знаєш, хто стане лідером?

Рін ледь нахилила голову.

— Знаю.

— Хто?

Вона посміхнулася.

— Той, кого оберуть не тому, що він найкращий.

— А чому?

— Тому що його найпростіше контролювати.

У мене похололи руки.

— Рін…

— Не зараз.

Вона пройшла повз мене, ніби нічого не сталося.

Я озирнулася на Рея.

Він теж дивився на Рін.

І цього разу його обличчя змінилося.

Лише на мить.

Але я побачила.

Він її боявся.

Увечері ми зібралися в одному з будинків для обговорення першого завдання.

На столі лежала карта острова.

Правила.

Картки.

Часові рамки.

І один аркуш із написом:

«Люди — найцінніший ресурс».

— Я ненавиджу це формулювання, — сказала Юна.

— Чому? — запитав Юто.

— Тому що ми не ресурси.

Я подивилася на неї.

— Саме це вони й хочуть, щоб ми забули.

Рей сидів навпроти.

— Завдання просте.

— Просте? — перепитав Харуто. — Ти зараз серйозно?

— Так.

— Тоді поясни мені, генію.

Рей взяв аркуш.

— Ми маємо сформувати систему, у якій кожен учасник отримує завдання відповідно до своїх сильних сторін.

— І все? — запитав Кай.

— Ні.

Рей поклав аркуш на стіл.

— Одночасно вони будуть створювати ситуації, у яких ці сильні сторони стануть слабкістю.

Тиша.

— Наприклад? — запитала я.

— Людина, яка добре переконує, може почати маніпулювати. Людина, яка добре слухає, може приховувати власну думку. Лідер може стати залежним від чужої думки. А той, хто завжди хоче всіх врятувати…

Рей подивився прямо на мене.

— …може зробити помилку, намагаючись врятувати всіх.

Я нічого не відповіла.

Бо знала, що він говорить про мене.

Пізніше, коли всі розійшлися, я залишилася в кімнаті сама.

На столі лежав мій чорний конверт.

Я довго не хотіла його відкривати.

А потім усе-таки зробила це.

Всередині була маленька записка.

«Ти не врятуєш усіх».

Я завмерла.

Нижче було написано:

«Обери, ким пожертвувати».

У мене затремтіли пальці.

— Ні…

Я зім’яла папір.

— Ні.

Двері тихо відчинилися.

Я різко обернулася.

Рей.

Він подивився на мене, потім на папір у моїй руці.

— Знову повідомлення?

Я мовчала.

Він підійшов ближче.

— Міо.

— Вони хочуть, щоб я обрала.

— Кого?

Я подивилася йому в очі.

— Не знаю.

Рей забрав записку з моєї руки, прочитав її й кілька секунд мовчав.

Потім розірвав навпіл.

— Що ти робиш?

— Відмовляюся грати за їхніми правилами.

Я подивилася на нього.

— А якщо правила змушують?

— Тоді правила неправильні.

У мене стиснулося горло.

— А якщо через це постраждає хтось із нас?

Рей зробив крок ближче.

— Тоді ми шукатимемо третій варіант.

— А якщо його немає?

Він подивився на мене так, що я перестала дихати.

— Тоді ми його створимо.

Я хотіла щось сказати.

Але не встигла.

На телефоні Рея пролунав сигнал.

Він дістав його з кишені.

Подивився на екран.

І вперше за весь час я побачила на його обличчі не холодність.

А справжній страх.

— Що там? — прошепотіла я.

Рей мовчки повернув телефон до мене.

На екрані було лише одне повідомлення:

«Міо думає, що Рей її захистить».

Через секунду прийшло друге.

«Але вона ще не знає, що завтра він отримає наказ зрадити її».

Я підняла погляд на Рея.

— Це неправда?

Він не відповів.

І саме його мовчання налякало мене найбільше.

Я не одразу відповіла Рею.

Його телефон лежав між нами на столі, а на екрані все ще світилися слова: «Вона ще не знає, що завтра він отримає наказ зрадити її».

Мені хотілося сказати, що це чергова маніпуляція. Що вони просто намагаються посварити нас. Що директору потрібно, аби ми почали сумніватися одне в одному. Але проблема була в іншому — я вже навчилася розрізняти брехню, якою нас лякали, і правду, яку від нас навмисно приховували.

— Ти знав? — нарешті запитала я.

Рей не відвів погляду.

— Ні.

— Тоді чому ти так подивився на телефон?

— Бо я знав, що це станеться.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

Я стиснула руки.

— Рей, я втомилася від цього. Від повідомлень. Від загадок. Від людей, які знають більше за нас. Від того, що кожного разу, коли я думаю, що нарешті можу тобі довіряти, з'являється ще одна річ, яку ти приховав.

Він мовчав.

— Я не прошу тебе вирішувати все за мене, — продовжила я тихіше. — Я просто хочу знати правду.

Рей опустив погляд.

— Я боюся сказати її.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.

— Чому?

— Бо знаю тебе.

— І?

— Якщо я скажу, ти знову спробуєш урятувати всіх.

Я гірко усміхнулася.

— А якщо я не спробую?

Рей подивився мені прямо в очі.

— Тоді це будеш уже не ти.

Я хотіла відповісти, але двері раптом відчинилися.

— Ви серйозно знову тут удвох? — почувся голос Харуто. — Я вже починаю підозрювати, що у вас окремий серіал.

За ним стояли Юна, Юто, Кай, Мей, Ая, Ріка, Шін, Нана й Такумі.

— Що ви всі тут робите? — запитала я.

— Засідання, — сказала Мей.

— О другій ночі?

— Саме тому воно важливе.

Харуто поставив на стіл пакет із печивом.

— А це стратегічний запас.

Нана подивилася на нього.

— Ти з'їв половину.

— Я тестував якість.

— І як?

— Висока.

Юна засміялася.

Навіть Рей ледь усміхнувся.

І на кілька секунд напруга зникла.

А потім Мей поклала перед нами аркуш.

— Досить.

Усі стихли.

— Ми весь день говоримо про довіру, але навіть не знаємо, хто кому довіряє. Якщо Human Resources справді побудований на людях, нам потрібно зрозуміти одне одного.

— Звучить небезпечно, — пробурмотів Такумі.

— Саме тому й працюватиме, — відповіла Мей.

Вона написала на дошці:

«КОЖЕН МАЄ СКАЗАТИ ОДНУ ПРАВДУ».

— Одну? — перепитав Харуто.

— Одну.

— А якщо я скажу, що люблю безкоштовну їжу?

— Це не секрет.

— Для мене — дуже особисте.

Юна кинула в нього ручку.

— Замовкни.

Першим заговорив Юто.

— Я боюся підвести людей.

Всі подивилися на нього.

Він знизав плечима.

— Ви думали, що я завжди спокійний. Насправді я просто не хочу, щоб хтось розчарувався в мені.

Кай після короткої паузи сказав:

— Я ненавиджу програвати.

— Це ми знали, — усміхнувся Харуто.

Кай посміхнувся.

— Але ви не знаєте чому. Коли я програю, мені здається, що я стаю нікому не потрібним.

У кімнаті стало тихіше.

Мей довго дивилася на свою картку.

— Я боюся бути звичайною.

— Ти? — здивувалася Ая.

— Так. Усе життя я намагалася бути першою. Найкращою. Розумнішою. Іноді я навіть не знаю, чи мені це справді потрібно, чи я просто боюся, що без цього мене ніхто не помітить.

Ріка тихо сказала:

— Я боюся говорити першою.

Шін повернув голову до неї.

— Чому?

— Бо коли говориш, люди можуть використати твої слова проти тебе.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

Це звучало занадто знайомо.

Шін сказав:

— Я більше довіряю музиці, ніж людям.

Харуто засміявся.

— Оце зараз було сумно.

— Я знаю.

— Але красиво.

Ая склала руки на грудях.

— Я боюся, що люди бачать у мені лише красиву дівчину, яка завжди знає, що робити.

— А ти не знаєш? — запитала Юна.

Ая вперше за вечір усміхнулася невпевнено.

— Майже ніколи.

Нана сказала:

— Я боюся прив'язуватися.

Такумі подивився на неї.

— А я боюся, що всі думають, ніби я дурний.

— Ми не всі так думаємо, — відповіла Мей.

— Дякую.

— Я сказала «не всі».

— Забираю слова назад.

Усі засміялися.

Навіть я.

Але потім настала черга Юни.

Вона опустила очі.

— Я боюся втратити людей, яких люблю.

Її голос став тихішим.

— Тому іноді я занадто сильно намагаюся їх утримати.

Я подивилася на неї.

Юна зустріла мій погляд.

Ми обидві зрозуміли, про що вона говорить.

Потім усі подивилися на Рея.

Він мовчав.

— Твоя черга, — сказала Мей.

— Я боюся зробити неправильний вибір.

— І все? — запитав Кай.

Рей трохи подумав.

— Ні.

Він подивився на мене.

— Я боюся втратити людину через рішення, яке прийняв сам.

У кімнаті запала тиша.

Моє серце стиснулося.

Я знала, що він говорить про мене.

Коли настала моя черга, я довго мовчала.

Я могла сказати щось просте.

Що боюся темряви.

Самотності.

Провалу.

Але цього разу я вирішила не ховатися.

— Я боюся вдруге не врятувати людину, яку вже втратила.

Ніхто не засміявся.

Рей дивився на мене.

Шіна в кімнаті не було.

Я навіть не знала, де він.

Але саме в цей момент двері відчинилися.

Шіна.

Він стояв у проході, блідий і розгублений.

— Міо…

Я підвелася.

— Що сталося?

Він дивився на Рея.

— Я згадав ще дещо.

Рей теж встав.

— Що?

Шіна ковтнув.

— Того дня… двадцять років тому…

У мене завмерло серце.

— Я не був сам.

Рей зблід.

— Хто був із тобою?

Шіна подивився прямо на нього.

— Ти.

Тиша стала абсолютною.

— Ти був там, Рею.

Рей нічого не сказав.

— І ти намагався мене врятувати.

Я відчула, як усе всередині мене стискається.

— Але потім… — Шіна заплющив очі. — Я побачив ще одну людину.

— Кого? — прошепотіла я.

Він відкрив очі.

— Людину, яку я раніше не пам'ятав.

І саме в цей момент світло згасло.

Разом із темрявою пролунав звук.

Тук.

Пауза.

Тук.

Ще одна.

Тук.

Третій удар.

Хтось закричав.

Харуто схопив Юну за руку.

— Я офіційно ненавиджу цей острів!

Рей одразу взяв мене за руку.

— Не відходь.

Телефон на столі засвітився.

Одне повідомлення.

«Тепер ви майже готові».

Друге з'явилося через кілька секунд.

«Але довіра — це не тоді, коли ви знаєте правду».

Я дивилася на екран.

З'явився третій рядок.

«Довіра — це коли ви залишаєтесь поруч, навіть знаючи, що правда може вас зруйнувати».

А потім останній.

«Завтра один із вас отримає наказ зрадити інших».

Я міцніше стиснула руку Рея.

Він подивився на мене.

І вперше я не запитала, чи зможу йому довіряти.

Я просто сказала:

— Що б вони не придумали… не залишай мене одну.

Рей стиснув мою руку у відповідь.

— Не залишу.

А за вікном, далеко біля маяка, знову спалахнуло світло.

Три рази.

І цього разу воно було не сигналом.

Воно було попередженням.

Гра Human Resources тільки починалася.

Для цього етапу логіка назви Human Resources добре працює як психологічна метафора: командна робота, розподіл ролей, переговори, лідерство й спільне прийняття рішень є типовими складовими роботи з людськими ресурсами.

Після третього удару маяка ніхто не поспішав говорити. Ми все ще стояли в темній кімнаті, а рука Рея залишалася в моїй. Я відчувала тепло його долоні й дивне заспокоєння від того, що хоча б одна річ на цьому острові була справжньою. Не повідомлення. Не загадка. Не чиїсь маніпуляції. Просто він. Я повернула голову й зустріла його погляд. У темряві я майже не бачила його обличчя, але чула тихе дихання. — Ти справді не залишиш мене? — запитала я майже пошепки. — Я вже відповів. — А якщо вони змушуватимуть тебе? — Тоді нехай спробують. У його голосі не було звичної холодності. Лише спокійна впевненість. Я зробила крок ближче. — Рей… — Міо, — перебив він мене тихо. — Не думай зараз про завтра. Хоча б одну ніч.

Він підняв руку й обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Цей простий жест змусив мене забути про весь світ навколо. Я усміхнулася. — Ти знаєш, що це несправедливо? — Що саме? — Коли ти поводишся так, ніби тобі зовсім не страшно. — Мені страшно. — Ти не виглядаєш. — Бо якщо я покажу страх, ти почнеш боятися ще більше. Я опустила очі. — А якщо я вже боюся? — Тоді можеш боятися поруч зі мною.

Я підняла погляд. Між нами залишилося кілька сантиметрів. Цього разу ніхто не жартував, ніхто не відкривав двері, ніхто не кликав нас. Рей нахилився ближче й поцілував мене. Поцілунок був коротким, теплим і дуже обережним, ніби він давав мені можливість у будь-яку секунду відступити. Але я не відступила. Навпаки, сама потягнулася до нього. Другий поцілунок був трохи довшим. У ньому не було поспіху — тільки те відчуття, яке я так довго боялася дозволити собі: я не одна.

— Міо… — прошепотів він, коли ми відсторонилися. — Що? — Якщо завтра все піде не так… — Не кажи. — Я повинен сказати. — Ні. Я не хочу ще одну страшну фразу перед сном. Рей усміхнувся. — Добре. Тоді скажу інше. Я залишуся.

Я притулилася чолом до його плеча. На кілька секунд дозволила собі просто стояти так, не думаючи про майбутнє. Але саме тоді за дверима почувся звук кроків.

Ми різко відсторонилися.

Двері відчинилися.

Це була Рін.

Вона подивилася спочатку на мене, потім на Рея.

— Я завадила?

Харуто, який стояв за нею, одразу прошепотів:

— Так.

— Харуто, — одночасно сказали ми з Реєм.

— Мовчу.

Рін не посміхнулася.

— Нам потрібно поговорити.

Її голос був настільки серйозним, що навіть Харуто перестав жартувати.

— Про що? — запитав Рей.

Рін поклала на стіл фотографію.

Я підійшла ближче.

На ній були ми.

Я.

Рей.

Шіна.

Кай.

Мей.

Юна.

Харуто.

Але фотографія була зроблена завтра.

У правому нижньому кутку стояла дата.

8 вересня 2006 року.

Я відчула, як у мене похололи пальці.

— Це неможливо.

— Я теж так думала, — відповіла Рін.

Рей узяв фотографію.

— Де це?

— У головному корпусі.

— Коли ти її знайшла?

— Десять хвилин тому.

Він перевернув фотографію.

На звороті було написано:

«П’ятий день. Один із них уже зробив вибір».

Я подивилася на Ріна.

— Один із нас працює на директора?

— Ні, — сказала вона.

— Тоді що це означає?

Рін перевела погляд на Рея.

— Хтось із вас думає, що працює на директора.

Я завмерла.

— Це різні речі.

— Дуже.

Рей насупився.

— Пояснюй.

Рін сіла.

— У майбутньому я бачила цей тест. Але він проходив інакше. Людей змусили повірити, що серед них є зрадник. Через це вони почали підозрювати одне одного. Команда розвалилася сама.

— І що сталося? — запитала я.

Рін подивилася на мене.

— Ти залишилася одна.

Я мовчала.

— А Рей?

Рін не відповіла одразу.

Це мовчання сказало більше за будь-які слова.

— Він зник.

Рей стиснув фотографію.

— Знову маяк?

— Так.

Я відчула, як у грудях стало важко.

— Ні.

Рін подивилася на мене.

— Саме тому я тут.

Наступного ранку все змінилося.

Директор оголосив нове правило: кожна команда повинна була самостійно визначити, кому вона довіряє найбільше, а кому — найменше.

На дошці з'явилися імена.

Рей — 6 голосів довіри.

Міо — 5.

Кай — 4.

Мей — 4.

Рін — 2.

Шіна — 1.

Але під Шіною було ще одне число.

—1.

Він подивився на дошку.

— Хто поставив мені мінус?

Ніхто не відповів.

Директор усміхнувся.

— Ось і перша проблема.

Я подивилася на Рея.

Він дивився не на дошку.

Він дивився на мене.

Потім його телефон завібрував.

Рей прочитав повідомлення.

Його обличчя стало серйозним.

— Що там? — запитала я.

Він показав мені екран.

«О 23:00 прийди до маяка сам».

Нижче:

«Якщо відмовишся — Міо дізнається правду про аварію».

Я перестала дихати.

— Я піду з тобою.

— Ні.

— Рей…

— Ні, Міо.

— Ти сам казав, що ми шукаємо третій варіант.

— І знайдемо.

Він поклав телефон у кишеню.

— Але цього разу ти залишишся тут.

Я похитала головою.

— Я тобі не довіряю настільки, щоб дозволити тобі піти самому.

Він усміхнувся.

— А я тобі довіряю настільки, щоб знати, що ти все одно підеш за мною.

— Тоді навіщо сперечаєшся?

— Бо я хлопець.

— Дуже переконливий аргумент.

Рей тихо засміявся.

Але за кілька секунд його усмішка зникла.

— Міо, якщо вони справді знають про аварію…

— То я хочу знати правду.

— Навіть якщо вона змінить усе?

Я подивилася йому прямо в очі.

— Я вже повернулася на двадцять років назад. Думаю, моє життя давно перестало бути нормальним.

Рей простягнув руку.

Я взяла її.

— Тоді сьогодні о 23:00, — сказала я.

— Разом.

— Разом.

Але ми ще не знали, що хтось стояв за дверима й чув кожне слово.

І через кілька хвилин цей хтось надіслав директору одне повідомлення:

«Вони йдуть до маяка разом».

Відповідь прийшла майже одразу:

«Добре. Тоді запускаємо другий сценарій».

А нижче було ім’я людини, яку вони збиралися використати проти нас.

Шіна.

О 22:47 я вже стояла біля дверей гуртожитку, дивлячись на темну дорогу, яка вела до маяка. Рей був поруч. Після всього, що сталося за останні дні, я вже не могла змусити себе залишитися в кімнаті й чекати. Якщо це була пастка — ми зустрінемо її разом. Якщо вони хотіли розділити нас — цього разу не вийде. Я глибоко вдихнула й подивилася на нього.

— Готовий?

— Ні.

Я здивовано підняла брови.

— Ти вперше це визнав.

— Не звикай.

Я тихо засміялася.

Рей простягнув руку.

— Ходімо.

Ми рушили до маяка.

Але не встигли пройти й половини дороги, як попереду з'явився Шіна.

Він стояв посеред стежки.

— Не йдіть далі.

Рей зупинився.

— Чому?

Шіна подивився на мене.

— Бо вони чекали саме цього.

— Хто?

— Директор.

Він зробив крок ближче.

— Я знаю, що вони хочуть зробити.

— Тоді кажи, — попросив Рей.

Шіна опустив очі.

— Вони хочуть змусити тебе вибрати.

— Між ким?

— Між минулим і майбутнім.

Я відчула знайоме поколювання в пальцях.

— Що це означає?

Шіна подивився на Рея.

— Вони скажуть тобі, що якщо ти підеш за Міо, вона втратить спогади про тебе.

Я завмерла.

Рей нічого не відповів.

— А якщо він залишиться? — запитала я.

Шіна ковтнув.

— Тоді ти забудеш усе, що сталося на цьому острові.

Ми мовчали.

А потім із темряви почувся голос.

— Нарешті.

Директор.

Позаду нього стояли двоє співробітників академії.

— Ви пройшли майже весь тест, — сказав він. — Але залишилася остання перевірка.

— Ви використовували нас, — сказала я.

— Звичайно.

— І називаєте це навчанням?

— Я називаю це можливістю побачити справжніх людей.

Рей зробив крок уперед.

— Тоді скажіть правду. Хто зрадник?

Директор усміхнувся.

— Ніхто.

Ми всі завмерли.

— Що?

— Саме цього ви не зрозуміли.

Він подивився на кожного з нас.

— Ви весь час шукали людину, яка працює проти вас. Але справжній тест полягав у тому, чи почнете ви бачити ворога у власних друзях.

Мей опустила погляд.

Кай стиснув кулаки.

Юна видихнула.

Харуто тихо сказав:

— Тобто ми п'ять днів сходили з розуму просто так?

— Не просто так.

Директор перевів погляд на мене.

— Міо, ти отримувала повідомлення, бо саме ти була найуразливішою до страху втрати.

Я нічого не сказала.

— Рей отримував накази, бо ми хотіли перевірити, чи зрадить він людину, яка йому довіряє.

Рей усміхнувся без радості.

— І ви програли.

Директор подивився на нього.

— Ні. Ви виграли.

Я здивовано подивилася на Рея.

— Що?

Директор простягнув нам останній конверт.

На ньому було написано:

«ТЕСТ ЗАВЕРШЕНО».

Я відкрила його.

Всередині була одна фраза:

«Ви пройшли перше випробування. Але тепер починається справжня гра».

Я підняла очі.

— Що означає «перше»?

Директор лише усміхнувся.

— Дізнаєтесь у школі.

Наступного ранку ми залишили Хошино.

Пором повільно віддалявся від острова. Я стояла біля поручнів і дивилася на маяк, який поступово ставав маленькою темною плямою на горизонті.

Рей підійшов до мене.

— Ти прощаєшся?

— Ні.

— А виглядаєш так.

— Я просто думаю.

— Небезпечне заняття.

Я штовхнула його плечем.

— Дуже смішно.

Він усміхнувся.

— Ти шкодуєш, що повернулася?

Я замислилася.

Перед очима промайнули всі останні дні: аварія, минуле, батьки, Шіна, Рін, повідомлення, маяк, страх.

А потім я подивилася на нього.

— Ні.

— Чому?

Я взяла його за руку.

— Бо цього разу я не хочу просто змінити майбутнє.

— А що хочеш?

— Прожити це життя правильно.

Рей кілька секунд мовчав.

Потім стиснув мою руку.

— Тоді почнемо зі школи.

— Зі школи?

— Так.

— Після всього цього?

— Саме після всього цього.

Я засміялася.

— Знаєш, ти дивна людина.

— А ти повернулася на двадцять років у минуле.

— Справедливо.

Коли автобус привіз нас назад до академії, все здавалося майже звичайним.

Студенти виходили з автобуса, тягнули валізи, сперечалися, хто забув зарядку, хто з'їв останні снеки.

Харуто кричав, що більше ніколи не хоче бачити море.

Юна сміялася.

Кай уже обговорював результати тесту.

Мей сперечалася з ним.

Ая фотографувала всіх.

Навіть Ріка нарешті виглядала спокійнішою.

Я подивилася на них і раптом зрозуміла:

ми повернулися.

Але ми вже не були тими самими людьми, які сіли на пором п'ять днів тому.

Біля входу до академії на нас чекала Акіко Накамура.

Вона посміхнулася.

— Рада бачити вас живими.

Харуто підняв руку.

— А я не дуже радий бачити школу.

— Через п'ять хвилин передумаєш.

— Чому?

— Бо я оголошу результати тесту.

Харуто зблід.

— Забираю свої слова назад.

Усі засміялися.

Я подивилася на Рея.

Він дивився на мене.

Ми обоє знали: це не кінець.

Навіть близько.

Увечері, коли я повернулася до кімнати, на столі лежав новий конверт.

Без імені.

Без печатки.

Я відкрила його.

Всередині була фотографія.

Я.

Рей.

Шіна.

Рін.

І ще одна людина, якої не мало бути на знімку.

На звороті було написано:

«Ви повернулися до школи».

Нижче:

«Тепер спробуйте повернутися до свого життя».

Я перевернула фотографію ще раз.

На задньому плані стояв чоловік.

Я його не знала.

Але Рей, який саме зайшов до кімнати, побачив фото й завмер.

— Ти його знаєш?

Він довго мовчав.

— Так.

— Хто це?

Рей подивився на мене.

— Мій брат.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Але ти казав, що він…

— Зник двадцять років тому.

Ми обоє подивилися на фотографію.

А потім телефон Рея завібрував.

Одне повідомлення.

«Перше випробування завершено».

Друге:

«Тепер починається справжня гра».

І третє:

«Наступного разу Міо дізнається, чому вона насправді повернулася».

Я підняла очі на Рея.

Він дивився на мене.

І вперше за весь час у його очах був не страх за себе.

А страх за мене.

Кінець першого випробування.