Раді Вас бачити!

Першого жовтневого ранку академія здавалася зовсім іншою.

Можливо, справа була в погоді. За вікнами гуртожитку повільно опадало жовте листя, холодний вітер ганяв його подвір’ям, а небо затягнулося світло-сірими хмарами. Літо остаточно залишилося позаду. Навіть сонячне світло, яке пробивалося крізь вікно, було вже не таким теплим.

Міо стояла перед дзеркалом і поправляла комір сорочки.

Новий місяць.

Новий клас.

Нові правила.

Вона кілька секунд просто дивилася на власне відображення, намагаючись переконати себе, що цього разу все буде інакше.

Вона вже знала, чим закінчувався вересень.

Острів.

Бали.

Система.

Сейджі.

Накамура.

Спогади, яких не повинно було існувати.

І Рей.

Міо заплющила очі.

— Не думай про це з самого ранку, — тихо сказала вона сама собі.

— Пізно.

Міо різко повернула голову.

Рей стояв у дверях.

Вона навіть не почула, як він зайшов.

— Ти знову так робиш, — невдоволено сказала Міо.

— Що саме?

— З’являєшся нізвідки.

— Я постукав.

— Я не почула.

— Тоді проблема не в мені.

Міо примружилася.

— Дуже смішно.

Рей ледь усміхнувся й підійшов ближче.

На ньому вже була форма академії, але поверх сорочки він недбало накинув піджак. Волосся, як завжди, трохи розтріпане, ніби він навіть не намагався його вкладати.

— Готова?

— Майже.

— Ти хвилюєшся.

— Ні.

— Хвилюєшся.

— Рей.

— Міо.

Вона зітхнула.

— Добре. Трохи.

Рей зупинився навпроти неї.

— Через новий клас?

— Через те, що я вже знаю, як ця академія любить починати новий місяць.

— Зазвичай вона хоча б дає нам поснідати.

— Це не смішно.

— А я й не жартую.

Міо не витримала й усміхнулася.

Саме за це вона його й любила.

Навіть коли навколо все розвалювалося, Рей умів знайти одну фразу, яка змушувала її хоча б на секунду перестати боятися.

Він простягнув руку.

— Ходімо.

Міо подивилася на його долоню, а потім вклала свою.

— Разом?

— Цього разу — разом.

Вони вийшли з кімнати.

Коридори академії були незвично тихими.

Студенти поспішали до головного корпусу, переглядали повідомлення на телефонах, обговорювали результати вересневих випробувань і майбутній розподіл.

Хтось радів переходу.

Хтось боявся.

А хтось уже будував плани.

— Як думаєш, який у нас буде клас? — запитала Юна, коли вони зустрілися біля сходів.

— C, — спокійно відповів Рей.

— Я знаю, що C, — Юна закотила очі. — Я питаю, що там буде.

— Неприємності.

— Це не відповідь.

— Для цієї академії — цілком.

Харуто, який стояв поруч, голосно засміявся.

— Я теж думаю, що буде весело!

Кай подивився на нього.

— Ти єдина людина, яка називає цю академію веселою після того, що сталося на острові.

— Я оптиміст.

— Ти безнадійний.

— Це майже те саме.

Міо посміхнулася.

На мить усе здавалося нормальним.

Просто студенти.

Новий місяць.

Новий навчальний день.

Друзі.

Рей поруч.

Але коли вони зайшли до класу, усмішки зникли майже одразу.

На дошці не було розкладу.

Не було звичайних оголошень.

Замість цього на великому екрані висвітилася одна фраза:

«ВІТАЄМО В КЛАСІ C».

Під нею через кілька секунд з’явився другий рядок.

«Від сьогодні ваша боротьба відбуватиметься не лише всередині класу».

У кабінеті стало тихо.

— Ну от, — прошепотів Харуто. — А я тільки почав сподіватися на нормальний жовтень.

Двері відчинилися.

До класу зайшла Акіко Накамура.

Вона поклала папку на стіл і кілька секунд мовчки дивилася на учнів.

— Вітаю з початком нового місяця.

Ніхто не відповів.

— Я бачу, ви вже прочитали повідомлення.

Кай підняв руку.

— Що означає «боротьба не лише всередині класу»?

Накамура подивилася на нього.

— Те, що відтепер у вас є суперники.

Екран позаду неї змінився.

З’явилася нова інформація.

АКАДЕМІЯ — СИСТЕМА ТРЬОХ КЛАСІВ

КЛАС А

КЛАС B

КЛАС C

Усі троє класів отримають однакову навчальну програму.

Але лише один клас зможе отримати головну винагороду наприкінці семестру.

У Міо по спині пробіг холодок.

— Яка винагорода? — запитала Юна.

Накамура не відповіла одразу.

— Право вибору.

— Вибору чого? — запитав Шіна.

— Свого майбутнього в академії.

Рей, який до цього мовчав, раптом підняв погляд.

— А якщо клас відмовиться грати?

Накамура подивилася прямо на нього.

— Тоді система сама зробить вибір за вас.

У класі стало ще тихіше.

Міо відчула, як Рей стиснув її руку під партою.

Вона повернула голову.

Він не дивився на неї.

Його погляд був прикутий до екрана.

І Міо зрозуміла: він теж відчув це.

Щось було не так.

Занадто знайоме.

Занадто схоже на вересень.

Накамура відкрила папку.

— Клас C отримав 932 бали за підсумками вересня. Це дозволило вам перейти на новий рівень.

На екрані з’явилися результати.

Клас C — 932 бали.

А нижче — два показники, яких раніше вони не бачили.

Клас B — 1180 балів.

Клас A — 1460 балів.

Харуто повільно підняв голову.

— Стривайте…

Він перерахував цифри ще раз.

— Тобто ми вже програємо?

— Це не програш, — сказала Накамура.

— А що тоді?

Вона усміхнулася.

— Початок.

Міо подивилася на екран.

Різниця була величезною.

Але найбільше її насторожувало інше.

Під цифрами класу C з’явився маленький напис.

«Статус: експериментальна група».

Міо завмерла.

Вона відчула, як Рей теж це побачив.

Їхні погляди зустрілися.

І цього разу жоден із них не пожартував.

Бо вони обоє зрозуміли одне й те саме.

Клас C не просто відставав від інших.

Їх сюди привели навмисно.

А через секунду екран погас.

На ньому з’явилося останнє повідомлення:

«Три класи.Три шляхи.Один жовтень.І лише один із вас знає, чим усе це вже закінчувалося».

Міо повільно підняла очі на Рея.

Він дивився на неї.

І вперше за довгий час у його погляді був не страх.

А впізнавання.

— Міо… — тихо сказав він.

— Що?

Рей нахилився ближче.

— Мені здається, я вже бачив цей клас.

Міо завмерла.

— Коли?

Він мовчав кілька секунд.

А потім прошепотів:

— У спогаді, якого в мене не повинно бути.

У класі ще довго ніхто не говорив.

Повідомлення на екрані зникло, але його останні слова продовжували звучати в голові Міо.

«Лише один із вас знає, чим усе це вже закінчувалося».

Вона повільно повернулася до Рея.

— Що ти мав на увазі?

Рей не відповів одразу.

Він дивився на вимкнений екран так, ніби намагався побачити крізь нього щось, що приховувалося за стіною.

— Я не знаю, — нарешті сказав він.

— Ти щойно сказав, що бачив цей клас у спогаді.

— Так.

— Тоді ти щось пам’ятаєш.

— Не зовсім.

Міо насупилася.

— Що означає «не зовсім»?

Рей провів долонею по волоссю.

— Я бачу коридор. Цей самий. Але він порожній. Немає учнів. Немає викладачів. Тільки ми.

— Ми?

Він кивнув.

— Ти, я і Шіна.

Шіна, який почув своє ім’я, одразу повернувся до них.

— Я теж?

— Так.

Шіна кілька секунд мовчав.

— Тоді це не може бути випадковістю.

— Саме це мене й лякає, — тихо відповів Рей.

Харуто, який до цього намагався не втручатися, підняв руку.

— Вибачте, що руйную вашу дуже серйозну розмову, але… можна я поставлю одне питання?

Усі подивилися на нього.

— Якщо наш клас експериментальний, то… хто з нас лабораторна мишка?

Юна штовхнула його ліктем.

— Харуто!

— Що? Я просто хочу знати, наскільки серйозно нам варто боятися.

Кай склав руки на грудях.

— Якщо чесно, я вже почав боятися.

— Нарешті, — пробурмотів Харуто. — А то я думав, що тільки я один нормальний.

Міо ледве стримала усмішку.

Навіть зараз.

Навіть після всього.

Вони все ще залишалися собою.

І, можливо, саме це було їхньою найбільшою перевагою.

Після занять учні не поспішали залишати аудиторію.

Усі обговорювали нову систему.

Клас A.

Клас B.

Клас C.

Три групи, які тепер мали змагатися між собою.

Але ніхто не розумів, за якими правилами.

— Я знайшов дещо, — сказав Юто, дивлячись у телефон.

Рей одразу підійшов до нього.

— Що?

— У внутрішній мережі академії є сторінка з інформацією про класи.

Він показав екран.

— Але доступ закритий.

— Спробуй ще раз, — сказала Міо.

— Уже.

— І?

Юто похитав головою.

— Пише: «Доступ дозволено лише учасникам експерименту».

Міо завмерла.

— А ти учасник?

— Судячи з цього… так.

Рей забрав телефон.

Він кілька секунд дивився на екран.

Потім відкрив список доступних документів.

Там було лише три файли.

CLASS A.

CLASS B.

CLASS C.

Рей натиснув останній.

Екран завантажувався кілька секунд.

А потім з’явилася таблиця.

Міо підійшла ближче.

У першому рядку були імена учнів.

У другому — дата вступу.

У третьому — кількість отриманих балів.

А в четвертому…

«Кількість циклів».

Міо перестала дихати.

— Що це?

Ніхто не відповів.

Рей прокрутив список.

Біля більшості учнів стояв прочерк.

Біля Шіни — 1.

Біля Рея — 3.

Біля Рін…

Міо відчула, як її пальці похололи.

7.

А біля її імені…

нічого.

Просто порожнє поле.

Рей подивився на неї.

— Міо…

— Не кажи.

— Але—

— Не кажи, Рей.

Вона зробила крок назад.

Сім циклів.

Рін пережила сім циклів.

Рей — три.

Шіна — один.

А вона?

Чому навпроти її імені нічого не було?

— Може, система не знає, скільки циклів я пройшла, — тихо сказала Міо.

Рін, яка весь цей час стояла біля дверей, нарешті заговорила.

— Ні.

Усі повернулися до неї.

— Система знає.

Рей нахмурився.

— Тоді чому там порожньо?

Рін подивилася прямо на Міо.

— Тому що твої цикли не рахуються.

Міо відчула, як серце забилося швидше.

— Чому?

Рін мовчала.

— Рін.

— Тому що ти не проходила їх.

— Тоді що це було?

Рін опустила очі.

— Ти їх створювала.

У кімнаті запала тиша.

Харуто перестав навіть жартувати.

Юна повільно сіла на стілець.

— Це… як?

Рін підійшла до Міо.

— Ти думала, що повертаєшся в минуле, щоб змінити майбутнє.

— Так.

— Але кожного разу, коли ти робила інший вибір, академія створювала нову послідовність подій.

— Тобто…

— Ти не поверталася назад.

Рін подивилася їй просто в очі.

— Ти створювала нове «зараз».

Міо відчула запаморочення.

Рей одразу взяв її за руку.

— Сядь.

— Я нормально.

— Міо.

— Я сказала, що нормально.

Але голос зрадив її.

Рей нічого не відповів.

Просто залишився поруч.

Саме тоді двері аудиторії відчинилися.

На порозі стояв незнайомий хлопець.

Високий, спокійний, у формі класу A.

Темне волосся, холодний погляд і дивно знайома посмішка.

Він подивився на Рея.

Потім на Міо.

— Отже, це ви.

Рей одразу напружився.

— Ми знайомі?

Хлопець усміхнувся.

— Особисто — ні.

Він зробив крок усередину.

— Але я багато про вас чув.

— Хто ти? — запитала Міо.

Хлопець дістав із кишені картку.

На ній було написано:

КЛАС А — КУРІЯМА АРАТО.

Він поклав картку на стіл.

— Передайте своєму класу повідомлення.

Рей не зводив із нього очей.

— Яке?

Арaто усміхнувся.

— Не намагайтеся перемогти клас A.

— Чому? — запитала Міо.

Його погляд зупинився на ній.

— Тому що ви вже програвали нам.

Міо застигла.

— Коли?

Арато повернувся до дверей.

— У попередньому циклі.

Він зупинився на секунду.

І додав:

— І тоді Рей не зміг тебе врятувати.

Двері зачинилися.

Міо подивилася на Рея.

Він стояв абсолютно нерухомо.

А потім тихо сказав:

— Я його пам’ятаю.

— Звідки?

Рей повільно підняв очі.

— З того самого спогаду.

— Якого не повинно бути?

Він кивнув.

— Так.

І вперше за весь час Міо побачила в його очах справжній страх.

Не за себе.

За неї.

До вечора ніхто так і не зміг нормально пояснити, хто такий Куріяма Арато і звідки він знає про попередній цикл.

Міо сиділа на краю ліжка у своїй кімнаті й дивилася у вікно. Надворі вже темніло. Жовте листя кружляло між будинками академії, а вдалині вмикалися перші ліхтарі.

На столі лежав телефон.

На екрані — повідомлення від Рея.

«Я внизу».

Міо прочитала його ще раз.

Потім піднялася.

Вона знала, що не повинна зараз залишатися сама.

За кілька хвилин вона вже спускалася сходами.

Рей чекав біля входу до гуртожитку.

— Ти довго, — сказав він.

— Я думала.

— Про Арато?

— Про все.

Рей кілька секунд мовчав.

— Я теж.

Вони повільно пішли алеєю.

— Ти справді його пам’ятаєш? — запитала Міо.

— Не його самого.

— А що?

— Кімнату.

— Яку?

— Стару аудиторію. Темну. Там не було вікон. Ти стояла навпроти мене. Арато був поруч.

Міо здригнулася.

— І що сталося?

Рей зупинився.

— Ти померла.

Вона завмерла.

Навколо них шумів вітер.

— Як?

— Я не знаю.

— Рей…

— Я пам’ятаю тільки момент перед цим.

Він стиснув щелепу.

— Я тримав тебе за руку. Ти сказала мені: «Не намагайся мене врятувати».

Міо відчула, як до очей підступили сльози.

— Я так сказала?

— Так.

— Чому?

— Не знаю.

Вона подивилася на нього.

— А потім?

— Потім я прокинувся.

— Де?

Рей відповів не одразу.

— У класі C.

Міо зблідла.

— Тобто…

— Так.

Він подивився їй в очі.

— Можливо, ми вже були тут.

Міо мовчала.

Рей зробив крок ближче.

— Але цього разу я не дозволю їм повторити це.

— Ти не можеш контролювати все.

— Знаю.

— Тоді не обіцяй мені неможливого.

— Добре.

Він узяв її за руку.

— Тоді обіцяю інше.

— Що?

— Якщо система змусить нас вибирати, я більше не буду робити вибір сам.

Міо дивилася на нього кілька секунд.

— Разом?

— Разом.

Вона усміхнулася.

— Тоді домовились.

Рей нахилився і легко поцілував її.

Цього разу без поспіху.

Без страху.

Просто як нагадування, що вони все ще тут.

Разом.

Але їхній момент перервав телефон Міо.

Нове повідомлення.

Вона відкрила його.

Її усмішка зникла.

«Перше правило жовтня: не довіряйте учням класу A».

Ще одне повідомлення.

«Друге правило: не шукайте інформацію про попередні цикли».

І третє.

«Третє правило: якщо Рей згадає все — Міо помре».

Міо підняла очі.

Рей уже читав повідомлення через її плече.

— Вони знову це роблять, — тихо сказала вона.

— Так.

— Лякають мене тобою.

— Ні.

Рей забрав телефон із її руки.

— Цього разу вони лякають мене тобою.

Міо нахмурилася.

— Що?

Він показав на четвертий рядок, який щойно з’явився.

«І останнє правило:не дозволяйте Міо згадати, ким вона була в класі A».

Міо застигла.

— Я… була в класі A?

Рей не відповів.

Десь у темряві академії пролунав один короткий удар.

Тук.

Другий.

Тук.

Третій.

Тук.

Три удари.

Міо повільно повернула голову в бік старого корпусу.

У вікні на верхньому поверсі стояв силует.

Він підняв руку.

І на склі з’явилися слова:

«Ти нарешті повернулася, Міо».

Рей міцніше стиснув її руку.

А Міо вперше подумала:

А що, якщо вона була не жертвою цього експерименту?

Що, якщо колись вона сама була його частиною?

Міо ще кілька секунд не могла відірвати погляду від напису на вікні.

«Ти нарешті повернулася, Міо».

Слова поступово розпливалися перед очима, але не через відстань. Їй здавалося, що вона вже десь це бачила.

Не цей напис.

Сам момент.

Темний коридор.

Холодне світло.

Чиїсь кроки за спиною.

І власний голос, який говорив:

«Якщо я знову повернуся, не дай мені згадати».

— Міо.

Голос Рея повернув її до реальності.

— Я тут.

Вона повернулася до нього.

— Рей… я щось згадала.

— Що саме?

— Не знаю.

Вона приклала пальці до скроні.

— Наче це вже було. Але я не можу зрозуміти коли.

Рей подивився на старий корпус.

— Тоді ми підемо туди.

— Зараз?

— Зараз.

— А якщо це пастка?

— Тоді хоча б знатимемо, хто її поставив.

Вони рушили до старого корпусу.

Але щойно Рей торкнувся дверної ручки, двері самі відчинилися.

Усередині було темно.

Міо зробила крок.

І в ту ж секунду світло спалахнуло.

На стіні висів великий екран.

На ньому з’явилася фотографія.

Міо.

Рей.

Шіна.

Рін.

А поруч — Арато.

Під фотографією стояла дата.

1 жовтня.

Міо нахмурилася.

— Це сьогодні.

Рей підійшов ближче.

— Неможливо.

— Чому?

— Бо фотографія зроблена до того, як ми сюди прийшли.

На екрані з’явився новий напис.

«Вітаємо учасників третього циклу».

Міо застигла.

— Третього?

Рей мовчав.

Потім з’явився список.

Куросава Рей — цикл №3.

Шіна — цикл №1.

Рін — цикл №7.

А нижче:

Акіхара Міо — статус: ОСНОВА.

Міо відчула, як у неї похололи руки.

— Що означає «основа»?

Ніхто не відповів.

Раптом за їхніми спинами пролунали кроки.

Рей миттєво повернувся.

У дверях стояла Рін.

— Я знала, що ви прийдете сюди.

Міо подивилася на неї.

— Ти знала?

— Так.

— Тоді поясни мені.

Рін мовчала.

— Хто я?

Цього разу Рін не відвела погляду.

— Ти була першою.

Міо завмерла.

— Першою ким?

— Першою людиною, яка погодилася пройти експеримент.

Рей зробив крок вперед.

— Це неправда.

— Ти не пам’ятаєш.

— Тоді скажи, що саме вона зробила.

Рін подивилася на Міо.

— Вона сама попросила створити перший цикл.

Міо відчула, ніби земля пішла з-під ніг.

— Навіщо?

Рін тихо відповіла:

— Щоб врятувати людину, яку вона любила.

Рей зблід.

— Кого?

Рін перевела погляд на нього.

— Тебе.

Тиша.

Міо не могла повірити.

— Але… я ж повернулася, щоб врятувати Рея.

— Ні.

Рін похитала головою.

— Ти повернулася не для того, щоб його врятувати.

Вона зробила паузу.

— Ти створила перший цикл саме для того, щоб він ніколи не помер.

Рей дивився на Міо.

В його очах було стільки болю, що вона не витримала.

— Чому я цього не пам’ятаю?

Рін відповіла:

— Бо саме ти попросила стерти собі пам’ять.

— Чому?

— Тому що зрозуміла одну річ.

Рін подивилася на екран.

Там знову з’явилася фотографія Міо.

А під нею — новий напис:

«Якщо Міо згадає все, експеримент завершиться».

Міо прошепотіла:

— А що станеться після завершення?

Екран мигнув.

І з’явився останній рядок:

«Усі цикли будуть об’єднані».

Рей різко взяв Міо за руку.

— Нам треба йти.

— Куди?

— Подалі звідси.

— Рей…

— Зараз.

Вони вже майже вийшли, коли екран раптом змінився.

Замість фотографії з’явилося відео.

На ньому була Міо.

Але не та Міо, яку вони знали.

Вона сиділа в цьому самому приміщенні.

Перед нею стояла Накамура.

І Міо з відео сказала:

— Якщо я забуду все, поверніть мене сюди.

Накамура запитала:

— А якщо він знову помре?

Міо на відео усміхнулася крізь сльози.

— Тоді я почну спочатку.

Екран погас.

Міо стояла нерухомо.

Рей підійшов до неї.

— Ти не повинна була знати це так.

Вона повільно підняла очі.

— Рей…

— Що?

— Я думаю, що знаю, чому повернулася.

— Чому?

Міо подивилася на нього.

— Бо одного разу я вже втратила тебе.

Вона стиснула його руку.

— І цього разу я не збираюся дозволити системі вирішити, кому з нас жити.

Десь у старому корпусі знову пролунали три удари.

Тук.

Тук.

Тук.

А потім на всіх телефонах одночасно з’явилося нове повідомлення:

«Клас C активовано».«Перше випробування трьох класів розпочнеться завтра о 08:00».«І цього разу Міо не зможе змінити правила».