Раді Вас бачити!

Повернення до школи виявилося дивно буденним. Ніхто не зустрічав нас оплесками, не ставив запитань про острів і не намагався пояснити, чому директор вирішив залишити нас там ще на п’ять днів. Академія просто продовжувала жити своїм життям: студенти поспішали на заняття, у коридорах пахло свіжою випічкою, біля автоматів із напоями знову утворилися черги, а викладачі поводилися так, ніби ми не повернулися з місця, де кілька днів тому могли втратити не лише бали, а й довіру одне до одного. Я йшла поруч із Юною, слухаючи, як вона обурюється через незручне сидіння в автобусі, але думками все ще залишалася біля маяка. Мені здавалося, що острів не відпустив нас. Він просто змінив форму й тепер ховався в коридорах школи, у поглядах однокласників і в кожному повідомленні, яке могло прийти на телефон.

— Ти мене взагалі слухаєш? — Юна раптом зупинилася посеред коридору.

Я кліпнула.

— Так.

— Тоді повтори, що я щойно сказала.

— Ти ненавидиш автобус.

— Це я казала ще вчора.

— Ти ненавидиш автобус сильніше, ніж учора.

Юна примружилася, а потім зітхнула.

— Майже. Я сказала, що сьогодні після уроків хочу купити собі щось смачне. І тобі теж.

— У мене є їжа.

— Міо, чай і два сухих печива — це не їжа.

— Це був сніданок.

— Саме тому я й хвилююся за тебе.

Вона взяла мене під руку й потягнула до класу. Я усміхнулася, але всередині все одно залишалося відчуття, ніби я забула щось важливе. Або, навпаки, хтось навмисно змусив мене забути.

У класі вже були майже всі. Харуто лежав головою на парті, накривши її підручником. Такумі намагався непомітно витягнути з його рюкзака пакетик чипсів. Кай стояв біля вікна й щось обговорював із Мей. Ріка переглядала фотографії на телефоні, а Шін сидів навушниками у вухах, хоча музика, здається, не грала. Рін була сама. Вона дивилася на дошку, де ще нічого не було написано, але її обличчя виглядало так, ніби вона вже знала, що там з’явиться.

Рей сидів на своєму місці.

Коли я зайшла, він підняв очі.

Цього було достатньо, щоб я відчула себе трохи спокійніше.

— Ти не спала, — сказав він замість привітання.

— А ти спав?

— Ні.

— Тоді ми обоє маємо жахливий вигляд.

— У тебе кращий.

— Ти зараз намагаєшся зробити мені комплімент?

— Ні. Просто констатую факт.

Я сіла поруч і поклала сумку біля стільця.

— Ти завжди такий романтичний?

— Лише вранці.

— А після обіду?

— Після обіду я стаю нестерпним.

— Тобто нічого не зміниться.

Рей ледь усміхнувся. Я хотіла ще щось сказати, але в клас зайшла Акіко Накамура.

Вона тримала в руках тонку папку й кілька планшетів. Її вираз обличчя був спокійним, проте надто серйозним для звичайного ранкового уроку. Вона поклала папку на стіл, подивилася на всіх і не стала чекати, поки розмови стихнуть самі.

— Сідайте. Сьогодні ми не починатимемо з навчальної програми.

— Це хороша новина? — тихо запитав Харуто.

— Для когось.

Харуто одразу випростався.

— Тоді це погана новина для мене.

Клас засміявся, але Накамура не усміхнулася. Вона взяла крейду й написала на дошці:

78 БАЛІВ

Під написом з’явилася друга цифра:

1000

У класі одразу почалися перешіптування.

— Це результат нашого тесту? — запитав Юто.

— Ні, — відповіла вчителька. — Сімдесят вісім — це кількість балів, яку отримав наш клас після випробування на острові.

— Усього сімдесят вісім? — обурився Кай. — Після всього, що ми зробили?

— Ви зробили рівно стільки, скільки оцінено системою.

— А що означає тисяча? — запитала Мей.

Накамура поклала на стіл планшет.

— Від сьогодні академія змінює систему використання балів. Раніше ви сприймали їх як умовну винагороду за завдання. Тепер вони матимуть практичну цінність.

Вона натиснула на екран, і на дошці з’явилася таблиця.

Кожен учень отримує 1000 особистих балів.

У класі запала тиша.

А потім Харуто підняв руку.

— Перепрошую. Це справжні гроші?

— Ні.

— Їх можна обміняти на гроші?

— Ні.

— Тоді чому я вже відчуваю себе багатим?

— Тому що ти не дочекався пояснення правил.

— Це моя головна проблема.

Накамура продовжила:

— Особисті бали можна використовувати в межах академії. За них ви зможете купувати їжу, напої, необхідні речі, додаткові матеріали для навчання, доступ до певних послуг і деякі розваги. Усе матиме свою ціну.

— Тобто ми тепер живемо за власний рахунок? — запитала Юна.

— Частково.

— А якщо я витрачу все за один день?

— Тоді наступного дня у вас не буде чим оплачувати покупки.

— А якщо я позичу в когось?

— Це вже ваша особиста домовленість.

— А якщо ніхто не позичить?

— Тоді ви дізнаєтеся, наскільки важливо було думати наперед.

Харуто повільно повернувся до Такумі.

— Ти можеш позичити мені сто балів?

— Ми ще навіть не отримали їх.

— Я планую майбутнє.

— Ти плануєш чужі витрати.

— Це теж форма лідерства.

Рей нахилився до мене.

— Він витратить усе до вечора.

— Не сумніваюся.

— Я все чую, — заявив Харуто.

— Тоді зроби висновки, — сказала Мей.

Накамура постукала крейдою по столу.

— Є ще один важливий момент. Тисяча балів — це ваш початковий баланс. Не гарантія. Не стипендія. Не подарунок.

На дошці з’явився новий рядок:

БАЛИ МОЖНА ЗАРОБИТИ. БАЛИ МОЖНА ВТРАТИТИ.

Я відчула, як у класі змінився настрій.

Ще хвилину тому всі думали про їжу, покупки й можливість придбати щось зайве. Тепер кожен почав рахувати подумки. Скільки коштуватиме обід? Скільки залишиться після тижня? Що буде, якщо бали зникнуть через погану оцінку або неправильне рішення?

— А як їх заробляти? — запитав Юто.

— Через навчальні результати, участь у завданнях, допомогу академії, перемоги в командних випробуваннях і особисті досягнення.

— А втрачати? — запитала Рін.

Накамура подивилася на неї.

— Через порушення правил, провал завдань, конфлікти, які впливають на інших, і рішення, що завдають шкоди класу.

— Навіть якщо рішення було правильним, але комусь не сподобалося? — уточнила Рін.

— Це залежатиме від обставин.

— Тобто правила можна трактувати як завгодно.

— Ні. Просто не кожна ситуація має лише одну сторону.

Рін замовкла.

Я подивилася на Рея. Він уважно слухав, але його погляд ковзав не по дошці, а по обличчях однокласників. Він спостерігав, хто злякався, хто вже почав планувати, хто сприйняв усе як гру, а хто намагався приховати хвилювання.

— А сімдесят вісім балів класу для чого? — запитала Мей.

Накамура стерла частину напису й пояснила:

— Це спільний рейтинг класу. Він впливатиме на майбутні можливості, доступ до додаткових ресурсів, умови проживання та складність наступних випробувань.

— Тобто якщо один учень помилиться, постраждають усі? — запитав Шін.

— Саме так.

— Це несправедливо, — сказала Юна.

— Академія не обіцяла вам справедливості. Вона обіцяла умови, у яких ви зможете показати, ким є насправді.

Я відчула неприємний холод у грудях.

Ця фраза звучала майже так само, як слова директора на острові.

Люди — не фігури.

Але система все одно змушувала нас поводитися так, ніби ми ними були.

Накамура роздала планшети.

— Увійдіть у свої акаунти. Баланс уже активований.

Клас одразу ожив.

Хтось почав вводити пароль, хтось нахилився до сусіда, а Харуто так поспішав, що тричі помилився в коді.

— Мене система ненавидить, — прошепотів він.

— Система просто бачить, що ти неуважний, — сказала Мей.

— Це майже те саме.

Я ввела свої дані.

На екрані з’явився напис:

Акіхара Міо Особисті бали: 1000 Бали класу: 78

Я видихнула.

Звичайні цифри.

Нічого дивного.

Але коли я випадково глянула на екран Рея, то побачила, що він не поспішав закривати свій профіль.

У нього теж було:

Особисті бали: 1000

Проте під сумою стояв додатковий рядок.

Спеціальний статус: приховано.

Я нахилилася ближче.

— Що це?

Рей одразу заблокував планшет.

— Нічого.

— Там було написано «спеціальний статус».

— Ти неправильно побачила.

— Я вмію читати.

— Це не завжди означає, що ти бачиш усе правильно.

Я подивилася на нього.

— Ти знову щось приховуєш?

Рей не відповів.

І саме в цей момент на екрані мого планшета з’явилося повідомлення.

Не від академії.

Без номера.

«Ти отримала 1000 балів».

Через секунду з’явився другий рядок:

«Але Рей отримав дещо значно цінніше».

Я підняла погляд.

Рей уже дивився на мене.

На його телефоні теж з’явилося повідомлення.

Він прочитав його, стиснув щелепу й повільно підняв очі на вчительку.

Акіко Накамура стояла біля дошки.

І дивилася просто на нас.

Наче знала, що саме ми щойно побачили.

На екрані Рея з’явився останній рядок:

«Не розповідай Міо про свій спеціальний статус».

А під ним:

«Інакше її 1000 балів зникнуть першими».

— Міо?

Голос Рея повернув мене до класу.

Я все ще дивилася на його планшет, хоча екран уже згас. Він тримав пристрій однією рукою, а другою непомітно прикривав його від чужих поглядів.

— Що? — запитала я.

— Ти збираєшся дивитися на мене до кінця уроку?

— Можливо.

— Тоді хоча б не так підозріло.

— Я не підозріло дивлюся.

— Ти дивишся так, ніби плануєш моє викрадення.

— Я просто хочу знати, що таке спеціальний статус.

— Це не викрадення.

— Поки що.

Харуто, який сидів попереду, різко повернувся.

— Якщо ви плануєте викрадення, я хочу бути відповідальним за переговори.

— Ти не будеш відповідальним навіть за власний рюкзак, — сказала Мей.

Харуто подивився вниз.

Його рюкзака біля стільця не було.

— Де він?

Такумі підняв руку.

— Я взяв.

— Навіщо?

— Хотів перевірити, чи справді він такий важкий через твої знання.

— Там їжа!

— Я саме це й підозрював.

Юна засміялася, а Накамура постукала пальцями по столу.

— Якщо ви закінчили з обміном особистими речами, повернімося до теми.

Такумі швидко поставив рюкзак назад.

— Ми просто проводили соціальний експеримент.

— Тоді наступного разу проводьте його без крадіжки, — сухо відповіла вчителька.

Клас стих, але ненадовго. Після оголошення про бали всі думали лише про одне: що саме можна купити за тисячу і як швидко ця сума може зникнути.

Накамура роздала нам невеликі буклети.

— Тут указано приблизні ціни в академії. Уважно ознайомтеся.

Харуто одразу перегорнув сторінку.

— Обід — сорок балів. Напій — десять. Пральня — двадцять. Додаткові навчальні матеріали — від тридцяти. Квиток у кіно…

Він підняв голову.

— У нас є кінотеатр?

— На території академії є зал для перегляду фільмів, — пояснила Накамура.

— Я вже люблю цю школу.

— Дочекайся останньої сторінки.

Харуто перегорнув буклет і завмер.

— Що?

— Що там? — запитала Юна.

Він повільно прочитав:

— «Штраф за порушення внутрішнього розпорядку — від ста балів».

У класі одразу стало тихо.

— Від ста? — перепитав Кай. — Тобто штраф може бути більшим?

— Так, — відповіла Накамура.

— А хто визначає суму?

— Адміністрація.

— За якими правилами?

— Залежно від тяжкості порушення.

Мей переглянула буклет.

— Тут немає повного переліку порушень.

— Його й не повинно бути.

— Чому?

— Тому що ви маєте навчитися оцінювати наслідки власних дій, навіть якщо не знаєте наперед усіх можливих покарань.

Я відчула, як у мене напружилися плечі.

Це вже не було схоже на просту систему балів. Академія давала нам свободу, але водночас залишала достатньо невизначеності, щоб ми постійно боялися зробити щось не так.

— Тобто ви даєте нам гроші й одночасно змушуєте боятися їх втратити? — запитала я.

Накамура подивилася на мене.

— Я даю вам можливість самостійно вирішувати, чого ви хочете більше: комфорту, безпеки чи свободи.

— А якщо я хочу все?

— Тоді вам доведеться навчитися платити за все.

Рей тихо сказав:

— Це не система винагороди.

— А що? — запитала я.

— Система залежності.

Він сказав це неголосно, але Накамура почула.

— Дуже точне спостереження, Куросаво.

Клас одразу повернувся до нього.

— Ви погоджуєтеся? — запитав Кай.

— Я погоджуюся, що люди швидко стають залежними від того, що спочатку вважають подарунком.

— Ти говориш так, ніби вже проходив це, — сказала Мей.

Рей не відповів.

Я помітила, як його пальці стиснули край планшета.

Після уроку всі рушили до магазину академії.

Харуто заявив, що це має бути «історичний момент першої покупки», і вимагав, щоб ми всі йшли разом. Насправді він просто боявся витратити свої бали без свідків.

— Я хочу купити щось важливе, — сказав він.

— Наприклад? — запитала Юна.

— Шоколад.

— Це не важливе.

— Для мого емоційного стану — дуже.

У магазині Харуто взяв кошик і почав складати туди все, що потрапляло під руку: печиво, локшину, соки, батончики, газовану воду й навіть набір кольорових ручок.

— Навіщо тобі ручки? — здивувалася Ріка.

— Для майбутнього.

— Ти ж не пишеш.

— Саме тому мені й потрібні ручки.

Мей забрала в нього кошик.

— Ти витратив би половину балів за п’ять хвилин.

— Неправда.

Вона швидко порахувала.

— Триста сорок.

Харуто забрав кошик назад.

— Добре. Тоді за десять хвилин.

Юна потягнула мене до полиці з чаєм.

— Обери щось.

— Я не хочу витрачати бали.

— Це не злочин.

— Після острова я вже не впевнена.

Рей стояв неподалік, розглядаючи ціни. Він нічого не клав у кошик.

— Ти взагалі щось купиш? — запитала я.

— Можливо.

— Що саме?

— Те, що мені потрібно.

— І що тобі потрібно?

Він подивився на мене.

— Ти вже поруч.

Я завмерла.

— Це була спроба пожартувати?

— Ні.

— Тоді вона небезпечніша за всі завдання директора.

Рей ледь усміхнувся.

Я хотіла відповісти, але в цей момент на його планшеті знову з’явилося повідомлення.

Він швидко прочитав його.

Цього разу я встигла побачити.

«Спеціальний статус активовано».

Нижче:

«Куросава Рей отримує право переказувати особисті бали інших учнів».

Я відчула, як усередині все похололо.

— Ти можеш переказувати чужі бали?

Рей заблокував екран.

— Лише за певних умов.

— Яких?

— Я ще не знаю.

— Але ти вже отримав це право.

— Схоже на те.

— І ти збирався мені не сказати?

— Я збирався спочатку зрозуміти, що саме це означає.

— А якщо ти помилишся?

— Тоді я не скористаюся ним.

— А якщо директор змусить?

Рей нахилився ближче.

— Він може змусити мене отримати право. Але не може змусити мене використати його так, як хоче.

Я подивилася на нього.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Тоді чому говориш так спокійно?

— Бо якщо я почну панікувати, Харуто вирішить, що настав кінець світу.

— Я вже так вирішив! — крикнув Харуто з іншого кінця магазину.

Він стояв біля каси, а перед ним лежала гора продуктів.

— Мені не вистачає двох балів!

— Ти ще нічого не купив, — сказала Мей.

— Саме тому це трагедія.

Касирка подивилася на нього без жодних емоцій.

— Відкладіть одну шоколадку.

Харуто притиснув її до грудей.

— Вона вже стала частиною моєї родини.

Юна забрала шоколадку й поклала назад.

— Тепер родина розпалася.

Навколо почулися сміх і перешіптування. Навіть кілька студентів з інших класів почали дивитися в наш бік. На секунду все знову стало нормальним.

Але я не могла забути повідомлення Рея.

Він отримав право керувати чужими балами.

І це право дали йому не випадково.

Коли ми поверталися до класу, біля сходів мене наздогнала Рін.

— Ти вже знаєш? — запитала вона.

— Про спеціальний статус Рея?

Вона кивнула.

— Так.

— Що він означає?

— Не все так просто.

— Рін, я втомилася від відповідей, які нічого не пояснюють.

Вона подивилася на мене серйозно.

— Тоді слухай уважно. У попередньому циклі Human Resources спеціальний статус отримав не Рей.

— А хто?

— Ти.

Я зупинилася.

— Я?

— Так.

— І що я могла робити?

— Переказувати бали, змінювати склад груп, блокувати доступ до певних ресурсів.

— Чому я цього не пам’ятаю?

— Бо ти використала статус лише один раз.

— Для чого?

Рін опустила погляд.

— Щоб урятувати Рея.

У мене перехопило дихання.

— Що я зробила?

— Ти переказала йому всі свої бали.

— Усі?

— Ти залишилася з нулем.

— І що сталося потім?

Рін мовчала.

— Скажи.

— Після цього директор запропонував тобі угоду.

Я відчула, як у голові почали виникати уривки чужих спогадів: білий коридор, холодне світло, Рей біля дверей, чийсь голос, що вимагав підпису.

— Яку угоду?

Рін подивилася на мене.

— Ти мала віддати один спогад, щоб повернути йому все.

— Який?

— Про нього.

Світ навколо ніби став тихішим.

Я подивилася на Рея, який стояв у кінці коридору й розмовляв із Юто. Він ще не знав, що я почула.

Або, можливо, знав.

— Чому ти розповідаєш мені це зараз?

Рін нахилилася ближче.

— Бо цього разу все змінилося.

— Як?

— Минулого разу спеціальний статус був у тебе. Тепер він у Рея.

— І що це означає?

Рін глянула на нього.

— Цього разу саме він може втратити тебе, щоб урятувати.

Я не встигла нічого сказати.

Усередині класу пролунав сигнал.

На всіх планшетах одночасно з’явилося нове повідомлення:

«Перший день системи балів завершено».

«Завтра кожен учень отримає можливість заробити додаткові 200 балів».

Після короткої паузи з’явився останній рядок:

«Але для цього вам доведеться назвати людину, яка найбільше загрожує вашому класу».

Я повільно повернула голову до Рея.

Він уже дивився на мене.

І цього разу на його екрані було інше повідомлення:

«Ви можете назвати лише одне ім’я».

«Подумай добре, Куросаво».

«Міо не повинна залишитися без балів вдруге».

Повідомлення з’явилося на екранах усіх планшетів одночасно.

«Завтра кожен учень отримає можливість заробити додаткові 200 балів».

У класі почалися перешіптування.

Хтось уже радів.

Хтось нервово сміявся.

А хтось одразу почав дивитися на однокласників так, ніби намагався визначити, кого можна використати для перемоги.

Я не могла відірвати погляду від останнього рядка:

«Вам доведеться назвати людину, яка найбільше загрожує вашому класу».

— Це вже не смішно, — сказала Юна.

— А до цього було смішно? — запитав Шін.

— Ні, але тепер стало ще гірше.

Харуто підняв руку.

— А якщо ми назвемо директора?

— Тоді отримаєш мінус двісті, — відповіла Мей.

— Ти навіть не знаєш правил.

— Зате знаю академію.

Кай схрестив руки на грудях.

— Це перевірка на логіку. Людина, яка найбільше загрожує класу, не обов’язково є зрадником.

— А хто тоді? — запитала Ая.

— Той, хто може зруйнувати нашу стратегію.

— Тобто найсильніший? — уточнив Юто.

— Або найнепередбачуваніший.

Погляд Кая ковзнув по класу й зупинився на Реї.

Я це помітила.

Рей теж.

— Ти хочеш назвати його? — запитала я.

Кай не відвів погляду.

— Я ще не вирішив.

— Але вже думаєш про це.

— У цій грі всі думають про це.

— Ми не граємо, — тихо сказала я.

Кай усміхнувся.

— Саме так говорять люди, які програють.

Рей підняв голову.

— А ти вже почав перемагати?

— Я хоча б не роблю вигляд, що стою над грою.

— Ти не стоїш над грою, — спокійно відповів Рей. — Ти просто перший, хто почав бігти за правилами, яких ще ніхто не пояснив.

У класі стало тихо.

Кай стиснув щелепу.

— Побачимо, хто матиме рацію.

Він розвернувся й вийшов.

Харуто проводив його поглядом.

— Я не зрозумів, вони зараз посварилися чи просто обмінялися інтелектуальними ударами?

— Для них це одне й те саме, — сказала Мей.

Після уроків ми зібралися в кімнаті гуртожитку. На столі лежали аркуші з іменами всіх учнів класу. Мей наполягла, що ми повинні обговорити завдання разом, перш ніж кожен почне діяти самостійно.

— Нам потрібно визначити критерії, — сказала вона. — Не можна просто назвати людину через особисту неприязнь.

— Тоді Харуто в безпеці, — пробурмотіла Юна.

— Дякую за підтримку, — відповів він.

Мей написала на дошці:

ХТО МОЖЕ ЗАШКОДИТИ КЛАСУ?

Під цим з’явилися три пункти:

той, хто приховує інформацію;

той, хто діє лише заради себе;

той, хто легко піддається маніпуляціям.

— Перший пункт стосується майже всіх, — сказала Нана.

— Особливо Рея, — додав Харуто.

— Харуто, — попередила Юна.

— Що? Це не образа. Це спостереження.

Рей сидів біля вікна й дивився на аркуш.

— Якщо ви хочете назвати мене, називайте.

Я повернулася до нього.

— Не говори так.

— Чому?

— Бо ти робиш це занадто легко.

— Міо, якщо система дозволяє отримати двісті балів за одне ім’я, хтось усе одно назве мене.

— А якщо це зроблю я?

Рей подивився на мене.

— Ти не зробиш.

— Не вирішуй за мене.

— Я знаю тебе.

— Ти вже говорив це.

Він замовк.

Між нами зависла напруга, яку помітили всі.

Юна повільно відклала ручку.

— Можливо, вам варто поговорити не перед усіма.

— Ми говоримо нормально, — сказала я.

— Ви говорите так, ніби кожне слово може вибухнути, — відповіла вона.

Харуто підняв руку.

— Можна я запропоную перерву на печиво?

— Ні, — одночасно сказали Мей і Нана.

— У цьому класі придушують ініціативу.

Увечері я знайшла Рея на даху гуртожитку.

Він стояв біля огорожі й дивився на освітлені вікна академії. Після повернення з острова школа здавалася іншою. Вона була знайомою, але тепер кожне вікно нагадувало око, яке спостерігає за нами.

— Ти знав, що я прийду? — запитала я.

— Так.

— Це починає дратувати.

— Ти голосно ходиш.

— Я не голосно ходжу.

— Ти грюкаєш дверима.

— Це була емоційна реакція.

— На двері?

Я стала поруч.

— Ти не можеш постійно жартувати, коли все стає серйозним.

— Я не жартую постійно.

— Тоді скажи мені правду.

Рей повернувся до мене.

— Яку саме?

— Про свій спеціальний статус.

Він кілька секунд мовчав.

— Я можу переказувати бали інших учнів.

— За їхньою згодою?

— Не завжди.

— Тобто ти можеш забрати в людини бали?

— Так.

— І директор може змусити тебе це зробити?

— Може запропонувати умови.

— Це не те саме?

— Ні. Пропозиція залишає можливість відмовитися.

— А якщо за відмову постраждаю я?

Рей відвів погляд.

Цього разу він не намагався заперечити.

Я відчула, як у грудях з’явилася порожнеча.

— Отже, вони справді можуть забрати мої бали.

— Можуть.

— І ти збирався мовчати?

— Я хотів знайти спосіб, щоб цього не сталося.

— Сам?

— Так.

— Чому?

— Бо ти завжди намагаєшся взяти на себе більше, ніж можеш витримати.

— А ти завжди вирішуєш, що мені можна знати.

Рей подивився на мене.

— Я не хочу, щоб ти знову втратила все через мене.

Я зробила крок ближче.

— Я втрачала не через тебе.

— Ти ще не знаєш усієї правди.

— Тоді розкажи.

Він стиснув руки.

— У минулому циклі ти віддала мені свої бали.

— Рін сказала.

— Вона не сказала всього.

— Що ще?

— Ти зробила це не лише для того, щоб урятувати мене. Ти думала, що якщо я залишуся без балів, директор виключить мене з програми.

— І він погодився?

— Ні.

— Що він зробив?

Рей подивився на мене так, ніби боявся не самої правди, а моєї реакції.

— Він запропонував мені вибір.

— Який?

— Зберегти свої бали або повернути твої.

— І ти…

— Я обрав тебе.

Я завмерла.

— Ти втратив усе?

— Ні. Я втратив дещо інше.

— Що?

Рей наблизився.

— Право пам’ятати тебе.

Мені здалося, що повітря навколо стало холодним.

— Ти забув мене?

— На певний час.

— Але потім згадав.

— Не повністю. Спочатку я пам’ятав лише твоє ім’я. Потім голос. Потім те, як ти сміялася. А вже потім зрозумів, що сумую за людиною, яку не міг згадати.

Я відчула, як очі наповнилися сльозами.

— Чому ти мені цього не сказав?

— Бо боявся, що ти вирішиш знову пожертвувати собою.

— А ти вирішив, що маєш право пожертвувати собою замість мене?

— Так.

— Рей…

Я вдарила його долонею в груди. Не сильно. Просто тому, що не знала, куди подіти весь біль.

— Ти не можеш постійно рятувати мене ціною себе.

Він накрив мою руку своєю.

— А ти не можеш постійно рятувати всіх ціною себе.

Ми стояли мовчки.

Потім Рей обережно торкнувся мого обличчя.

— Я не хочу втрачати тебе.

— Тоді не приховуй від мене правду.

— Я спробую.

— Не «спробую».

Він нахилився ближче.

— Я не приховуватиму.

Я дивилася на нього ще кілька секунд, а потім сама поцілувала його.

Цього разу поцілунок був не схожий на ті, що були на острові. У ньому не було радості від короткої перемоги над страхом. Лише втома, ніжність і бажання хоча б на хвилину забути, що наше життя знову перетворилося на чиєсь випробування.

Рей обійняв мене за талію.

— Ти все ще злишся?

— Так.

— Сильно?

— Дуже.

— Тоді чому цілуєш?

— Бо я злюся не на тебе.

— А на кого?

Я відсторонилася.

— На всіх, хто вирішив, що наші почуття можна використовувати як завдання.

Рей подивився в бік академії.

— Тоді завтра ми дамо їм іншу відповідь.

— Яку?

— Ми не назвемо того, кого вони очікують.

— А кого назвемо?

Він перевів погляд на мене.

— Нікого.

Наступного ранку всі учні отримали бланки.

Угорі було написано:

«Назвіть одного учасника, який становить найбільшу загрозу для вашого класу».

Нижче стояв порожній рядок.

Кай одразу взяв ручку.

Мей довго перечитувала інструкцію.

Юна нервово крутила бланк у руках.

Харуто нахилився до мене.

— Якщо я напишу «директор», це буде сміливо чи дурно?

— І те, і інше.

— Чудово. Я люблю універсальні рішення.

Рей сидів спокійно.

Надто спокійно.

Я подивилася на його бланк.

Він ще нічого не написав.

— Ти справді не назвеш нікого? — прошепотіла я.

— Справді.

— Навіть якщо через це ми втратимо двісті балів?

— Двісті балів можна заробити.

— А якщо постраждає клас?

— Клас уже постраждав, коли нас змусили думати, що один із нас — ворог.

Я взяла ручку.

Порожній рядок дивився на мене, ніби вимагав зради.

Я написала:

«Той, хто змушує нас обирати між людьми».

Рей побачив мій запис.

Його губи ледь ворухнулися в усмішці.

Через кілька хвилин бланки зібрали.

На екрані з’явився результат.

Клас 1-D: 0 додаткових балів.

Хтось обурено вигукнув.

— Що?!

— Ми могли отримати двісті!

— Хто нічого не написав?

— Це безглуздо!

Кай різко встав.

— Хтось зіпсував шанс для всіх.

Директорський голос пролунав із динаміків:

— Результат вашого класу за завданням — нуль балів.

Усі почали говорити одночасно.

А потім на екрані з’явилося друге повідомлення:

«Але ви успішно пройшли приховану частину випробування».

Клас завмер.

«Жоден учасник не був названий загрозою».

«Отже, ви відмовилися перетворювати однокласника на жертву заради винагороди».

Накамура повільно усміхнулася.

— Вітаю. Ви щойно заробили дещо важливіше за двісті балів.

— Що саме? — запитала Юна.

— Право на додаткове командне завдання.

Харуто підняв руку.

— А воно приносить бали?

— Так.

— Тоді я забираю назад усі свої моральні переживання.

Клас засміявся.

Але сміх перервав новий сигнал.

На планшеті Рея з’явився особистий наказ:

«Ти не виконав умову».

«Тепер обери сам».

«Або переказуєш Міо свої 1000 балів».

«Або називаєш ім’я людини, яку потрібно виключити з класу».

Рей зблід.

Я побачила повідомлення.

І зрозуміла: справжній вибір тільки починався.

Міо ще кілька секунд дивилася на екран Рея, не в змозі відвести погляд від коротких рядків, які могли зруйнувати все, що вони встигли побудувати за останні дні. У коридорі було людно, хтось сміявся біля автоматів із напоями, хтось сперечався через результати тесту, а Харуто голосно доводив Юто, що витрачені ним бали були «інвестицією в моральний стан класу». Здавалося, світ продовжував жити звичайним життям, хоча для Міо час знову зупинився.

— Що там? — тихо запитала вона.

Рей не відповів одразу. Його погляд залишався на екрані, але Міо вже бачила, як напружилися пальці, що стискали телефон. Він не боявся за себе. Саме це лякало найбільше.

— Рей.

— Ти не мала цього бачити.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Він заблокував екран, але було надто пізно. Міо вже прочитала кожне слово. Вона знала, що в академії не існувало випадкових повідомлень, не існувало добрих пропозицій і тим більше не існувало вибору, у якому обидва варіанти були б однаково чесними.

— Вони хочуть, щоб ти переказав мені свої бали, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно. — Або назвав когось, кого виключать із класу.

— Не зовсім.

— А як іще це можна зрозуміти?

— Вони хочуть, щоб я зробив це добровільно.

Міо гірко всміхнулася.

— У цій академії слово «добровільно» звучить як погроза.

Рей подивився на неї. У його очах не було звичної холодної насмішки, якою він зазвичай прикривав усе, що не хотів пояснювати. Тепер там було щось інше — втома, злість і страх, який він уперто намагався приховати.

— Якщо я переказую тобі свої бали, ти залишаєшся без особистого рахунку, — сказав він. — Вони заберуть твої тисячу, як і написали. Ти втратиш доступ до всього, що купується за бали. Їжа, транспорт, навчальні матеріали, навіть можливість користуватися деякими зонами академії.

— Це не означає, що я помру.

— Ні. Але це означає, що ти станеш залежною від класу. Від людей, які можуть вирішувати, чи варта ти обіду або нової форми.

— А якщо ти назвеш когось?

— Тоді одна людина зникне з нашого класу.

— І ти справді думаєш, що вони просто переведуть її до іншої групи?

Рей промовчав.

Цього вистачило.

Міо відчула, як холод повільно спускається від потилиці до плечей. Вона вже бачила подібні правила. Не в цій академії, не в цьому часі, але бачила. Спочатку тобі пропонували зробити маленький вибір. Потім пояснювали, що ти сам погодився. А після цього змушували жити з наслідками, які ніколи не можна було виправити.

— Ми не будемо цього робити, — сказала вона.

— Ти не можеш вирішувати за мене.

— Можу, якщо ти збираєшся пожертвувати собою, щоб врятувати мене.

— Я не збираюся жертвувати собою.

— Тоді що ти називаєш цим?

Рей відвів погляд.

— Розрахунок.

— Не бреши мені.

Його обличчя ледь помітно змінилося. Міо знала, що влучила точно. Рей міг приховати думки від усього класу, від викладачів, навіть від самої академії, але не від неї. Принаймні тепер уже не від неї.

— У минулому ти віддала за мене все, що мала, — сказав він тихо. — Бали. Спогади. Право жити без постійного страху. Я не збираюся дозволити, щоб ти повторила це знову.

— А я не збираюся дозволити, щоб ти став людиною, яка вирішує, кого можна викинути з життя заради зручного результату.

— Це не зручний результат.

— Для них — саме такий.

Рей зробив крок ближче. Між ними залишилося зовсім мало відстані, але він не торкнувся її. Наче боявся, що будь-який рух змусить Міо остаточно побачити, наскільки сильно він уже втягнувся в цю гру.

— Якщо я не зроблю вибір до опівночі, — сказав він, — академія сама його зробить.

— Що це означає?

— Не знаю.

— Ти знаєш більше, ніж говориш.

— Так.

— Тоді скажи мені.

Рей заплющив очі на коротку мить. Коли знову подивився на неї, його голос став тихішим.

— Особливий статус не дає мені влади над балами. Він дає академії можливість перевіряти, наскільки далеко я готовий зайти, якщо мені дозволять натиснути на правильне місце.

— І що саме вони перевіряють?

— Чи оберу я тебе.

Міо застигла.

У коридорі хтось голосно засміявся. Харуто десь неподалік вигукнув, що його фінансові рішення ніхто не розуміє, але Міо майже не чула цих звуків.

— Вони вже знають відповідь, — прошепотіла вона.

— Ні. Вони хочуть, щоб я сам її озвучив.

— Ти не повинен їм нічого доводити.

— А якщо це єдиний спосіб зупинити їх?

— Тоді ми знайдемо інший.

— У тебе завжди є інший спосіб?

— Ні, — чесно відповіла Міо. — Але я все одно його знайду.

Рей дивився на неї довше, ніж потрібно. Потім раптом усміхнувся — ледь помітно, майже втомлено.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки небезпечно звучиш, коли говориш такі речі.

— А ти навіть не уявляєш, наскільки дратуєш, коли вирішуєш усе сам.

— Це ми вже обговорювали.

— І, здається, ти нічого не зрозумів.

— Я зрозумів. Просто не погодився.

— Тоді я змушу тебе.

— Як?

Міо схопила його за рукав і потягнула до сходів.

— Спочатку знайдемо людину, яка стоїть за цими повідомленнями. Потім з’ясуємо, чому вони так бояться, що ти не зробиш вибір.

— Ти думаєш, що вони бояться?

— Люди не створюють настільки складні правила, якщо впевнені у своїй перемозі.

Рей дозволив їй повести себе за собою, але вже біля сходів зупинився.

— Міо.

— Що?

— Якщо все піде не так, ти не повинна залишатися поруч зі мною.

Вона повільно обернулася.

— Це наказ?

— Порада.

— Тоді я її не приймаю.

— Ти навіть не вислухала.

— Я вже чула її раніше.

Цього разу усмішка зникла з його обличчя.

— Коли?

Міо опустила погляд. Вона не могла розповісти йому все. Не зараз. Не про той день, коли він лежав перед нею без свідомості. Не про те, як вона тримала його руку й переконувала себе, що якщо віддасть усе, що має, він обов’язково прокинеться. Не про те, як після цього його обличчя почало зникати з її пам’яті, залишаючи тільки відчуття болю, якому вона не могла знайти пояснення.

— Уві сні, — сказала вона.

Рей одразу зрозумів, що це неправда. Але не став тиснути.

— Тоді не повторюй помилок зі снів.

— А ти не змушуй мене.

Вони спустилися на перший поверх, де біля дошки оголошень уже зібралася більша частина класу. На екрані висів новий напис:

«До початку наступного етапу залишилося 05:00:00».

Під ним з’явився список імен.

Міо прочитала його один раз, потім ще раз, сподіваючись, що помилилася.

У списку були всі учні класу.

Але навпроти кожного імені стояла різна кількість балів.

Біля її імені — 0.

Біля імені Рея — 1000.

Біля імені Шіни — -200.

— Це неможливо, — прошепотіла Юна, яка підійшла до них. — Я щойно мала дві тисячі.

— У мене було тисяча, — сказав Харуто. — І я нічого не купував після обіду. Принаймні нічого, що пам’ятаю.

— Ти купив три десерти, — нагадала Мей.

— Це не рахується. Десерти — емоційна підтримка.

Ніхто не засміявся.

Шіна стояв біля самого краю групи, блідий і напружений. Він дивився не на свій рахунок, а на ім’я Міо.

— Вони вже почали, — сказав він.

Рей повернувся до нього.

— Що саме?

Шіна ковтнув повітря.

— Віднімати бали в тих, хто не зробив вибір.

— Який вибір? — запитала Юна.

Шіна підняв погляд на екран.

— Кого ми готові втратити.

У цей момент на всіх телефонах одночасно з’явилося повідомлення.

«Етап четвертий. Вибір класу».

«До кінця відліку кожен учень повинен проголосувати за одну з двох умов».

«Умова А: передати всі особисті бали учневі зі спеціальним статусом».

«Умова Б: назвати учня, який має залишити клас».

«Якщо голоси розділяться порівну, рішення буде прийнято автоматично».

Міо відчула, як Рей узяв її за руку. Цього разу він не приховував свого жесту, навіть попри те, що всі навколо могли його побачити.

— Не голосуй за А, — сказав він.

— Не голосуй за Б.

— Міо…

— Якщо вони хочуть змусити нас обрати між грошима й людиною, ми покажемо їм, що їхня система має третій варіант.

— Який?

Вона подивилася на екран, де відлік уже показував чотири години п’ятдесят дев’ять хвилин.

— Ми не будемо голосувати за жодного з них.

— Це не передбачено правилами.

— Саме тому це може спрацювати.

Рей стиснув її пальці.

— А якщо ні?

Міо зустрілася з ним поглядом.

— Тоді ми порушимо ще одне правило.

Десь у кінці коридору пролунав короткий звук — три удари, один за одним.

Тук.

Тук.

Тук.

Шіна різко повернув голову до дверей.

— Ні, — прошепотів він. — Не знову.

На екрані відлік зник.

Замість нього з’явився новий рядок:

«Додатковий учасник активований».

Під ним повільно проявилося ім’я.

Куросава Рей.

А потім друге.

Акіхара Міо.

І третє, від якого Шіна відступив на крок:

Куросава Сейджі.

На екрані ще кілька секунд горіло третє ім’я.

Куросава Сейджі.

Потім світло в коридорі згасло.

Не повністю — лампи над головами лише кілька разів блимнули, ніби академія втрачала зв’язок із власною системою. Але цього вистачило, щоб усі розмови стихли. Навіть Харуто перестав жартувати. Учні дивилися на екран, наче сподівалися, що ім’я зникне так само раптово, як і з’явилося.

Рей не ворухнувся.

Міо відчула, як його рука стала холодною.

— Ти знаєш його? — запитала Юна.

Рей не відповів.

— Рей, — повторила Міо.

Він повільно підняв погляд на екран.

— Це мій брат.

Шіна різко відвернувся до дверей.

— Він не може бути тут.

— Ти теж так думав двадцять років тому? — тихо запитала Рін.

Усі подивилися на неї.

Рін стояла трохи осторонь, тримаючи телефон біля грудей. Її обличчя залишалося спокійним, але пальці тремтіли. Вона знала більше, ніж хотіла показати. Міо вже давно це розуміла, проте тепер уперше побачила в її очах справжній страх.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Кай.

— Я маю на увазі, що Сейджі не зник, — відповіла Рін. — Принаймні не так, як вам усім розповіли.

Рей зробив крок до неї.

— Не говори про нього так, ніби ти його знала.

— Я його не знала, — сказала Рін. — Але я бачила, що з ним сталося.

— Де?

Рін подивилася на Шіну.

— На острові.

Шіна стиснув кулаки.

— Замовкни.

— Ти пам’ятаєш, — продовжила Рін. — Просто боїшся сказати вголос.

— Я нічого не пам’ятаю.

— Тоді чому ти щоразу здригаєшся, коли чуєш три удари?

Шіна зблід.

Міо перевела погляд із нього на Рея. Вона відчула, що всі частини історії, які досі здавалися окремими, почали з’єднуватися. Зникнення Сейджі. Острів Хошіно. Шіна, який вижив. Особливий статус Рея. І повідомлення, що з’являлися перед кожною зміною правил.

— Нам потрібно піти звідси, — сказала Міо.

— Куди? — запитав Харуто. — У нас, здається, навіть вихід тепер за бали.

— До старого корпусу, — відповіла Рін.

Рей різко повернувся до неї.

— Чому саме туди?

— Бо саме там він чекає.

Ніхто не встиг поставити наступне питання. На екрані знову з’явився напис.

«Додатковий учасник активований».

«Завдання: знайти того, хто повернувся».

«Час: тридцять хвилин».

Після цього на дисплеї з’явилося відео.

Спочатку зображення було нечітким. Камера показувала темний коридор, старі стіни та двері з номером, який майже стерся. Потім у кадрі з’явився хлопець.

Він стояв спиною до камери.

На ньому була стара форма академії, така сама, яку носили студенти двадцять років тому. Волосся темне, постава знайома, рукава підкочені до ліктів.

Рей дивився на відео, не кліпаючи.

Хлопець повільно повернувся.

Камера не показала його обличчя. Замість цього екран потемнів, а поверх зображення проступили слова:

«Він пам’ятає, хто його залишив».

— Це пастка, — сказав Рей.

— Звичайно, — відповіла Міо. — Але якщо вони показали його, значить, хочуть, щоб ми пішли.

— Саме тому ми не підемо.

— Ти ж не думаєш, що після всього цього ми просто повернемося до гуртожитку?

— Думаю, що ти залишишся тут.

— Ні.

— Міо.

— Навіть не починай.

Рей підійшов ближче, і цього разу його голос був настільки тихим, що почути його могла лише вона.

— Якщо Сейджі справді живий, він може бути небезпечним.

— А якщо він не небезпечний?

— Тоді академія використає його проти нас.

— Вони вже це роблять.

На мить між ними запала тиша.

Потім Рей дістав із кишені телефон і показав Міо нове повідомлення, яке щойно з’явилося на його екрані.

«Ти маєш прийти сам».

«Якщо прийдеш із Міо, вона дізнається правду».

— Яку правду? — запитала Міо.

Рей заблокував телефон.

— Ту, яку я ще не готовий тобі розповісти.

Вона відчула, як усередині піднімається образа. Не через таємницю. Через те, що він знову намагався захистити її мовчанням.

— Ти справді думаєш, що я піду звідси, якщо ти скажеш, що це небезпечно?

— Я сподівався.

— Тоді ти зовсім мене не знаєш.

Міо розвернулася й пішла до сходів. Рей схопив її за руку, але вона не зупинилася.

— Пусти.

— Я не можу.

— Можеш.

— Ні, — сказав він. — Не цього разу.

Вона зупинилася.

Рей дивився на неї так, ніби перед ним була не академія, не завдання й не пастка, а лише один шанс сказати те, що він надто довго тримав у собі.

— Я вже втрачав тебе, — промовив він. — І не збираюся вдруге стояти осторонь.

— Ти не втратиш мене, якщо перестанеш вирішувати за мене.

— А якщо я не зможу тебе врятувати?

— Тоді ми рятуватимемо одне одного.

Рей опустив погляд на їхні руки. Потім повільно переплів свої пальці з її пальцями.

— Ти дуже вперта.

— Ти закохався саме через це.

Він ледь усміхнувся.

— Можливо.

— Не можливо.

— Добре. Саме через це.

Харуто, який стояв неподалік, нервово кашлянув.

— Вибачте, що перериваю вашу романтичну сцену, але до кінця завдання залишилося двадцять сім хвилин, а я не хочу помирати без вечері.

— Ти нестерпний, — сказала Юна.

— Зате живий.

— Поки що, — пробурмотів Кай.

Вони рушили до старого корпусу всі разом. Рін ішла попереду, Шіна — позаду. Він майже не говорив, але кожні кілька секунд озиралася, наче очікував побачити когось за спиною.

Коли вони дійшли до зачинених дверей, Рін зупинилася.

— Тут.

На дверях не було замка. Лише три маленькі подряпини, розташовані одна під одною.

Тук.

Тук.

Тук.

Цього разу звук пролунав ізсередини.

Шіна відступив.

— Я не зайду.

— Ти вже заходив, — сказала Рін.

— Я був дитиною.

— І саме тому вони думають, що ти нічого не пам’ятаєш.

Рей поклав руку на дверну ручку, але Міо зупинила його.

— Разом.

Він подивився на неї й кивнув.

Двері відчинилися.

У кімнаті було темно, але посередині стояв старий стіл, на якому лежали фотографії, документи та один невеликий магнітофон. Біля вікна стояв хлопець у старій формі.

Цього разу він повернувся обличчям.

Рей завмер.

Сейджі був старшим за нього лише на кілька років, але мав такий самий погляд — спокійний, уважний і трохи сумний. На його щоці виднівся тонкий шрам. Він виглядав не як привид і не як людина з минулого.

Він виглядав так, ніби весь цей час чекав.

— Рей, — сказав Сейджі.

Рей не відповів.

— Ти виріс.

— Ти помер, — нарешті промовив він.

— Ні.

— Мені сказали, що ти загинув.

— Тобі сказали те, що було потрібно.

Міо відчула, як Рей напружився.

— Хто?

Сейджі подивився на неї.

— Вона.

У кімнаті стало тихо.

— Хто вона? — запитала Міо.

Сейджі не відповів одразу. Він узяв зі столу одну фотографію й поклав її перед ними.

На знімку були п’ятеро дітей біля маяка.

Серед них — маленький Рей.

Поруч стояв Шіна.

А за ними була дівчинка, яку Міо впізнала одразу.

Рін.

Міо повільно повернулася до неї.

— Ти була там.

Рін опустила очі.

— Так.

— Ти знала Сейджі.

— Так.

— І знала, що він живий.

— Так.

Рей різко відступив від столу.

— Чому ти мовчала?

— Бо кожного разу, коли я говорила правду, хтось із вас помирав.

Ці слова прозвучали настільки спокійно, що від них стало ще страшніше.

Міо подивилася на Сейджі.

— Що сталося на острові?

Він глянув на магнітофон.

— Це не я повинен вам розповідати.

— А хто?

Сейджі натиснув кнопку відтворення.

Спочатку почувся шум моря. Потім дитячі голоси. Один із них належав Рею.

— Ми не повинні були відкривати ці двері.

Інший голос — Шіни:

— Але вона сказала, що всередині є відповіді.

Після цього пролунав жіночий голос.

Міо впізнала його.

Це був голос Акіхо Накамури.

— Якщо ви хочете повернутися додому, один із вас повинен залишитися.

Запис урвався.

Рей дивився на магнітофон, наче його світ щойно розколовся навпіл.

— Накамура була там, — сказав він.

— Вона не просто була там, — відповів Сейджі. — Вона створила все це.

— Навіщо?

Сейджі подивився на Міо.

— Щоб перевірити, чи можна змінити майбутнє, якщо змусити людей повторювати один і той самий вибір.

Міо відчула, як кров відступила від обличчя.

— Тому я повернулася?

— Ти не повернулася випадково.

Рей стиснув її руку.

— Що ти хочеш сказати?

Сейджі підняв із підлоги конверт і простягнув його Міо.

На ньому було написано її ім’я.

Акіхара Міо.

— Це лист, який ти залишила двадцять років тому, — сказав він.

— Я не могла залишити його. Мене тоді ще не існувало.

— Саме це й намагалася довести академія.

Міо розкрила конверт. Усередині лежав один аркуш.

Почерк був її.

Вона прочитала перший рядок і відчула, як у грудях стислося серце.

«Якщо ти читаєш це, значить, Рей знову зробив неправильний вибір».

Нижче було написано:

«Не довіряй Накамурі».

А під цим — останній рядок, від якого Міо перестала дихати:

«І головне — не дозволяй Рею згадати, ким він був для тебе до першої смерті».