Спочатку:
На сторінку книги
Над Акко розплавленим золотом дихає вечір,
Вдихаючи спокій у кожен прогрітий валун.
І сонце лягає повільно на стомлені плечі,
Торкаючись в серці невидимих, трепетних струн.
Я сіла на рифи. Тут берег пористий і дикий.
Вода обіймає стопи, наче дихання хвиль.
На плесі морському розсипані сонячні бліки —
Танцюють, міняються, сяють на тисячі миль.
На розкладному стільці, обіпершись на спинку,
Малий заворожено дивиться в вогняну даль.
І час розтягнув цю єдину, безмежну хвилинку,
Розплавивши море в гарячу, блискучу емаль.
А сонце — гігантський, важкий і розпечений диск,
Що тоне у морі, стираючи межі землі.
Від барж величезних лишився лиш контур і блиск,
Вони — мов з конструктора складені тут кораблі.
Це магія вживу. Трансляція вічної сили.
Мій телефон десь у сумці — сліпий і пустий.
Навіщо екран, якщо ми цю безмежність вловили,
Застигши у часі під шепіт води золотий.
Цей обрій здається безмежним і зовсім близьким,
Немов доторкнутись рукою до самої грані.
А зліва, під небом вечірнім, густим і морським,
Вже Хайфа засвічує вогники в сивім тумані.
Хоч пів на сьому, а небо вже стрімко темніє,
Повітря втрачає свій теплий, розпечений пал.
Ми стільчик складаєм, бо вітер з узбережжя віє,
Лишаючи морю його грандіозний фінал.
Повільно бредемо піском,
Виходим на довгу алею, освітлену ніччю.
Бруківка з асфальтом лягли паралельним рядком,
І жовті ліхтарики дивляться прямо в обличчя.
Тут кінний патруль у вечірнім повільнім обході,
Малий їм усміхнено маше своєю рукою.
І вершники машуть у відповідь нам при нагоді,
Ділячись цим спокоєм, лагідністю і тишою.
Ми йдем крізь пустир, залишаючи море позаду, Кілька кроків — і ми вже удома.
Заходимо в двері. Малий засинає вмить.
А я на балкон... Там зникає буденна втома,
І море внизу у нічній таємниці спить.
Опівночі, я знову виходжу сюди, коли тиша настала,
Крізь темряву дивлюсь на спокійну, безмежну його глибини.
І ніч заніміла, і небо над світом упало —
Так низько, що майже торкається хвиль у сні.
Тут пальми стоять, занімілі у теплим повітрі,
Ні шелесту листя, ні подиху вітру нема.
Застигла ця мить, наче фарби на свіжій палітрі,
І я у цій тиші лишаюсь ніби сама.
Дивлюсь на Середземне море в його спокої,
Воно віддає мені силу свою і міць.
І небо тут нижче, і зорі майже над головою,
Дозволять мені розібратись в собі...
Я думаю тут про життя, про шляхи і про втечі,
Про все, що лишилось, і все, що чекає вгорі.
А море шепоче... і тиснуть на втомлені плечі
Ці низькі, рідні й чужі, але світлі нічні ліхтарі.
©Магістр Анімарум, 21.02.2026 р.
Вересень 2023 рік
