Спочатку:
На сторінку книги
Рука, що простягнута з темряви
Еліада дивилася на простягнуту руку, і час наче застиг.
У її голові вихором кружляли думки — уривки легенд, бабусині оповідки, власні передчуття. Цей чоловік, цей Кассіан, з'явився нізвідки. Він стояв біля Аліделії так, ніби мав на це право. Його очі відбивали світло квітки, і в тому відбитті було щось потойбічне — не зле, але чуже. Небезпечне.
І все ж у неї не було вибору. Точніше, вона його не відчувала. Бо десь глибоко в душі, там, де народжується справжня магія, вона знала: ця зустріч — не випадковість. І якщо вона зараз відступить, то більше ніколи не дізнається правди.
— Еліада, — сказала вона, вкладаючи свою долоню в його.
Його пальці були теплими, всупереч очікуванням. Вона думала, що вони будуть холодними, як у мерця або породження темряви. Але ні — вони були гарячими, сильними, і від його дотику по шкірі побігли мурашки. Він стиснув її руку не надто міцно, але досить впевнено, щоб вона відчула: цей чоловік звик тримати все під контролем.
— Принцеса, — промовив Кассіан, і в його голосі не було подиву. Лише ствердження. — Я мав здогадатися.
— Ти знаєш мене? — Еліада висмикнула руку, відступаючи на крок.
— Я знаю, хто ти, — він не рушив за нею, даючи простір. — Кожен у цьому світі чув про принцесу, яка розмовляє з квітами. Про ту, що народилася під знаком Зоряного Вітру. Легенди про твій дар розлітаються далеко за межі Ельдарії.
— Легенди часто перебільшують, — обережно відповіла вона, не зводячи з нього очей.
— Але не цього разу, — Кассіан кивнув у бік Аліделії. — Я чув твій голос. Ти не просто чула її спів — ти розуміла кожне слово. Я бачив це по твоєму обличчю. Ти відповідала їй, навіть не розтуляючи вуст.
Еліада зблідла. Вона справді відповідала? Вона не помітила цього — усе було наче в тумані, в трансі, в магічному потоці, який захопив її повністю.
Срібна Лілія тим часом продовжувала світитися, але її світло стало м'якшим, ніби вона заспокоїлася. Ніби виконала свою місію і тепер просто чекала. Її пелюстки ледь помітно погойдувалися, хоча вітру досі не було.
— Ти сказав, що теж чув, — Еліада прийшла до тями і схрестила руки на грудях. — Але ти не ельф. Я відчуваю це.
— Не ельф, — підтвердив Кассіан, і на його обличчі промайнула тінь. — І не людина. Я... дещо інше.
— Що саме?
— Це довга розмова, принцесо. І не для цієї ночі.
Він обернувся до квітки, і Еліада помітила, як змінився його погляд. У ньому було щось схоже на тугу. А може, на голод. Чи на благоговіння. Вона не могла зрозуміти, і це дратувало її — вона звикла читати емоції, як відкриту книгу, але цей чоловік був закритий на всі замки.
— Вона прекрасна, чи не так? — тихо спитав він.
— Аліделія? Так. Найпрекрасніша з усього, що я бачила.
— І найсмертоносніша.
Еліада здригнулася.
— Що ти маєш на увазі?
Кассіан повернувся до неї, і тепер його очі були серйозними, навіть похмурими.
— Ти справді думаєш, що така сила не притягує мисливців? — він кивнув на руни навколо галявини. — Ці камені — не просто прикраса. Це захисний бар'єр. Але він слабшає. З кожною ніччю, з кожним роком. Я відчув спів Аліделії за сотні миль звідси, хоча не мав би. Це означає, що її магія більше не прихована.
— Ти прийшов вкрасти її? — голос Еліади став твердішим. Вона відчула, як усередині підіймається хвиля захисної люті. Це була її земля. Її ліс. Її квітка.
— Я прийшов, щоб знайти джерело, — чесно відповів Кассіан. — Але коли побачив тебе... — він затнувся, ніби підбирав слова. — Коли я побачив тебе і зрозумів, що ти теж чуєш... Все змінилося.
— Що змінилося?
Він зробив крок до неї. Цього разу Еліада не відступила.
— Я ще не знаю, — прошепотів він. — Але здається, моя місія щойно ускладнилася.
Вони стояли одне навпроти одного — світло і тінь, принцеса і чужинець. Місяць над ними сяяв так яскраво, що навколо не було жодної тіні, крім тієї, що лежала біля ніг Кассіана — густої, темної, майже живої.
— Ти маєш піти зі мною, — раптом сказав він.
— Що? Зараз? Уночі? Я навіть не знаю, хто ти!
— Саме тому ти маєш піти. Негайно. — Його голос став жорстким, наказовим. — Спів Аліделії чула не лише ти і я. Є ті, хто століттями полює на цю магію. І вони вже в дорозі.
— Звідки ти знаєш?
— Бо мене послав один із них.
Повисла гнітюча тиша. Еліада відчула, як земля йде з-під ніг. Вона подивилася на Кассіана — на його руни, на його темний одяг, на його очі, в яких тепер горіло щось схоже на відчай.
— Ти... ворог? — її голос тремтів.
— Я був ним, — визнав він. — Але не впевнений, що хочу ним залишатися.
І тоді ліс навколо них ожив.
Спочатку це був лише шелест — ніби сотні крил одночасно злетіли в повітря. Потім — світло. Не м'яке срібло місяця, а різке, червоне, як розпечене залізо. Воно спалахнуло на краю галявини, і Еліада побачила, як руни на каменях почали гаснути одна за одною.
— Вони тут, — видихнув Кассіан. — Швидше!
Він схопив її за руку — цього разу без жодної ніжності, лише з відчайдушною рішучістю — і потягнув за собою в глиб лісу.
— Аліделія! — скрикнула Еліада, озираючись.
Квітка все ще сяяла, але тепер її світло було тривожним, пульсуючим, ніби серце, що б'ється в передсмертній агонії. А навколо неї починали згущуватися тіні — довгі, хижі, з червоними очима.
— Ми не можемо її залишити!
— Ми не можемо її врятувати! — крикнув Кассіан, не зупиняючись. — Принаймні зараз! Якщо тебе схоплять, все пропало!
Вони бігли крізь ліс, і гілки били Еліаду по обличчю. Вона не відчувала болю — лише страх, холодний, липкий, що стискав горло. Позаду чулися звуки — не людські, не ельфійські. Щось середнє між гарчанням звіра і шепотом божевільного.
А потім вона почула голос. Він був знайомий — ні, не голос, а манера говорити. Владна, холодна, що проникає під шкіру, мов лезо.
«Знайдіть її. Принесіть мені серце квітки. А дівчину — живою. Вона мені потрібна.»
Еліада спіткнулася і впала б, якби Кассіан не підхопив її.
— Ти чув це? — видихнула вона.
— Так, — крізь зуби процідив він. — Це мій король. Морвен. І тепер у нас обох великі проблеми.
Він різко зупинився, притискаючи її до стовбура старого дуба. Його обличчя було в кількох сантиметрах від її. Вона відчувала його дихання — уривчасте, гаряче. І бачила в його очах те, чого не очікувала побачити.
Справжній страх.
— Слухай мене уважно, принцесо, — зашепотів він. — Я мав знайти Аліделію і доповісти Морвену. Натомість я знайшов тебе. І тепер він знає, що ти — ключ. Ти розумієш, що це означає?
— Що я — ключ?
— Ти єдина, хто може не просто чути квітку, а говорити з нею. Без тебе її магія — просто світло. З тобою — це зброя, здатна запалювати або гасити зорі. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти важлива.
— Але я нічого такого не робила! Я просто слухала!
— І цього достатньо, — Кассіан відсторонився, озираючись. Звуки погоні стихли, але це не означало безпеки. Це означало, що мисливці взяли слід і тепер ідуть тихо.
— Куди ми йдемо? — спитала Еліада, намагаючись опанувати себе.
— До твого палацу, — несподівано відповів він. — Це єдине місце, де ти будеш у безпеці. Принаймні на цю ніч.
— А ти?
— А я спробую переконати твого батька, що я не ворог. Хоча це буде непросто.
Він криво посміхнувся, і в цій посмішці було більше гіркоти, ніж веселощів.
— Особливо враховуючи, що я — син Тіней, маг Темної Крони, і ще кілька годин тому планував віддати його доньку своєму королю.
Еліада дивилася на нього, і її серце калатало десь у горлі. Вона мала б кричати. Тікати. Кликати на допомогу. Але замість цього вона сказала те, чого сама від себе не очікувала:
— Ти не віддав.
— Що?
— Ти міг віддати мене там, на галявині. Міг просто чекати, поки слуги Морвена схоплять мене. Але ти потягнув мене за собою. Ти врятував мені життя.
Кассіан довго дивився на неї, і в його срібних очах промайнуло щось, чого вона не могла назвати. Можливо, подив. А може, надія.
— Ти надто довірлива, принцесо, — нарешті сказав він. — Це може коштувати тобі корони.
— А може, — відповіла вона, підводячи голову, — саме це і є моя доля.
Десь позаду, на галявині, Аліделія тихо заспівала знову. І цього разу її пісня була сумною — як прощання.
