Раді Вас бачити!

Там, де мовчать зорі

Еліада прокинулася від сну, в якому намагалася наздогнати власний голос. Він тікав від неї — спочатку піснею, потім криком, потім шепотом, що розчинявся в тумані. Вона розплющила очі, і якусь мить не могла зрозуміти, де перебуває. Стіни, вкриті мохом, м'яко світилися. За вікном уже не було світанку — сонце стояло високо, пробиваючись крізь срібне листя.

Вона проспала майже весь день.

— О, ти прокинулася!

Фрейя сиділа на підвіконні, баламкаючи ногами, і тримала в руках глиняний горщик. Від нього йшов густий, солодкуватий запах — суміш меду, трав і чогось магічного, що Еліада не могла розпізнати.

— Що це? — вона сіла на ліжку, відчуваючи, як ниють м'язи після нічного бігу.

— Цілющий відвар, — Фрейя зіскочила з підвіконня і простягнула їй горщик. — Бабусин рецепт. Мед із глухої кропиви, три краплі есенції золотушника і дрібка місячного пилу. Випий усе. Відновлює сили краще за будь-яке ельфійське вино.

Еліада взяла горщик і зробила ковток. Тепла рідина розлилася по тілу, і вона відчула, як втома відступає, а думки стають чіткішими.

— Скільки я спала?

— Майже вісім годин. У палаці все гуде. Твій батько зачинився з Кассіаном на кілька годин, а потім вийшов звідти блідий, мов стіна. Нічого не сказав, лише наказав подвоїти варту.

— А Кассіан?

— А Кассіан... — Фрейя загадково посміхнулася. — Пішов у сад і сидить там, дивиться на фонтан. Я з ним говорила.

Еліада підвела голову.

— Про що?

— Про те, що якщо він зробить тобі боляче, я знайду спосіб перетворити його на жабу. Або на гриб. Або на жабу, яка росте на грибі.

— Фрейє!

— Що? Я мала переконатися, що він розуміє серйозність ситуації.

Еліада не стримала сміху, хоча на душі було тривожно. Вона підвелася, накинула легкий халат, вишитий срібними нитками, і попрямувала до дверей.

— Ти куди? — Фрейя миттю опинилася поруч.

— Хочу знайти його.

— Може, спершу поїси? Я принесла тобі фрукти з королівського саду, і нектар, і...

— Потім, — Еліада зупинилася на мить, озираючись на подругу. — Фрейє, дякую тобі. За все.

Фрейя лише зітхнула, хитаючи головою.

— Іди вже. Я простежу, щоб вас ніхто не турбував.

---

Кассіан справді був у саду — сидів на кам'яній лаві біля фонтану, підставивши обличчя сонцю. Його плащ лежав поруч, і без нього він здавався менш грізним. Майже звичайним. Майже... своїм.

Коли Еліада підійшла, він не розплющив очей.

— Ти довго спала, — сказав він замість привітання. — Я вже почав хвилюватися.

— Ти? Хвилюватися? — вона сіла поруч, дотримуючись безпечної відстані. — Не знала, що ти на це здатен.

— Я сам не знав, — його губи торкнулася ледь помітна посмішка. — Доки не зустрів тебе.

Між ними повисла пауза. Фонтан тихо дзюрчав, і його вода виблискувала на сонці, мов рідке срібло. У саду пахло нічними квітами, які ще не закрили свої пелюстки, і десь високо в кронах дерев Меліан співав невидимий птах.

— Я говорив із твоїм батьком, — нарешті промовив Кассіан.

— Знаю. Фрейя сказала.

— Він не довіряє мені. І правильно робить. Але він вислухав. Я розповів про Морвена. Про його плани. Про те, що спів Аліделії — це не просто легенда. Це пророцтво, якого він чекав століттями.

— Яке пророцтво? — Еліада відчула, як серце стискається від передчуття.

Кассіан розплющив очі і подивився на неї — серйозно, без звичної іронії.

— Морвен вірить, що той, хто заволодіє серцем Аліделії, зможе керувати зорями. Запалювати їх. Гасити. І навіть більше — переписувати долі. Він хоче не просто врятувати свій народ, Еліадо. Він хоче переписати реальність. Створити світ, де Темна Корона панує, а світло підкоряється.

— Це божевілля.

— Так. Але це божевілля має армію, магію і століття підготовки. І тепер, коли Аліделія заспівала, він знає, що час настав.

Еліада підвелася, не в змозі всидіти на місці. Її думки кружляли, мов осіннє листя на вітрі.

— Але чому я? Чому саме я почула спів? Чому ти?

— Я думав про це всю ніч, — Кассіан теж підвівся, стаючи навпроти неї. — Пророцтво каже: той, хто почує і зрозуміє, знайде щасливу долю. Але що, як це не про одну людину? Що, як це про двох? Про тих, хто мають почути разом?

— Ти хочеш сказати, що ми... обрані? Разом?

— Я хочу сказати, що це не випадковість. Ти — світло. Я — тінь. Ти чуєш квіти. Я чую темряву. Ми — дві половини чогось більшого. Чогось, що може або врятувати світ, або зруйнувати його.

Він зробив крок до неї — і цього разу Еліада не відступила.

— Я не знаю, чи можна мені довіряти, — тихо сказав він. — Я все життя служив темряві. Я робив речі, про які ти навіть не хочеш знати. Але коли я почув твій голос там, на галявині... щось змінилося. Щось, чого я не можу пояснити.

— Спробуй, — прошепотіла вона.

Він підняв руку, і його пальці майже торкнулися її щоки — але завмерли в повітрі.

— Це схоже на те, ніби все життя я був сліпим, а тепер прозрів. Ніби я слухав тишу, а тепер чую музику. І ця музика... це ти.

Серце Еліади калатало так гучно, що вона була певна — він чує. Вона подивилася в його очі — срібні, глибокі, сповнені болю і надії водночас.

— Кассіане...

Але він не дав їй закінчити. Відступив, опускаючи руку.

— Твій батько має рацію, що не довіряє мені. Я небезпечний. Морвен досі тримає мене в руках — через клятву, через магію, через усе, що я є. Якщо він накаже мені... я не знаю, чи зможу опиратися.

— Тоді ми зробимо так, щоб ти зміг, — твердо сказала Еліада. — Разом. Як ти сказав: ми — дві половини. Можливо, саме тому пророцтво обрало нас обох. Не для того, щоб ми були окремо. А для того, щоб ми були разом.

Він дивився на неї, і в його погляді було щось, чого вона не могла назвати. Подив? Благоговіння? Чи, можливо, зародок чогось більшого — того, що в майбутньому назвуть коханням?

— Ти дивна, принцесо, — нарешті сказав він. — Надто смілива для того, хто носить корону. Надто довірлива для того, хто виріс при дворі. І надто прекрасна для того, хто стоїть перед тобою.

Еліада відчула, як до щік приливає кров.

— Я не довірлива. Я просто... відчуваю. Я завжди відчувала людей — їхні емоції, їхню суть. І коли я поруч із тобою, я відчуваю не темряву. Я відчуваю... сум. І світло, яке ховається глибоко всередині.

— Можливо, це світло — лише твоє віддзеркалення.

— Можливо. Але воно є. І я хочу допомогти тобі його знайти.

Він довго мовчав, дивлячись на неї. Потім повільно, дуже повільно взяв її руку. Цього разу — не поспішаючи, не від страху, не від потреби тікати. А просто так. Як рівний.

— Якщо ми збираємося боротися з Морвеном, — сказав він, — нам потрібно більше, ніж просто хоробрість. Нам потрібні знання. Нам потрібна зброя. І нам потрібен план.

— Що ти пропонуєш?

— Я пропоную поїхати до Храму Зоряного Вітру. Там живе Верховна Хранителька — жінка, яка знає більше за будь-кого про пророцтва і давню магію. Якщо хтось і може пояснити, чому Аліделія заспівала саме зараз і що робити далі, — це вона.

— Храм Зоряного Вітру... — Еліада замислилася. — Я чула про нього. Це на півночі, біля скель. Туди кілька днів дороги.

— Через Золотушні рівнини, — кивнув Кассіан. — І через Зачарований ліс. Це небезпечна подорож. Особливо зараз, коли слуги Морвена блукають світом.

— Але ти готовий? Разом зі мною?

— Я готовий, — він дивився їй прямо в очі. — Питання в тому, чи готова ти. Бо якщо ми вирушимо, назад може не бути дороги.

Еліада зробила глибокий вдих. Перед її очима промайнули картини: палац, батьки, Фрейя. Спокійне життя, яке вона знала з дитинства. А потім — інші картини: спів Аліделії, нові зорі на небі, темний голос Морвена, що обіцяє знищити все, що їй дороге.

— Я готова, — сказала вона. — Я не можу сидіти в палаці і чекати, поки темрява прийде за мною. Краще я піду їй назустріч.

Кассіан усміхнувся — цього разу не гірко, не іронічно, а по-справжньому.

— Тоді вирушаємо завтра на світанку.

— Завтра?

— Чим швидше, тим краще. Сьогодні я підготую все необхідне. А ти... попрощайся з рідними. І з подругою. Бо я не знаю, коли ви побачитеся знову.

---

Фрейя знайшла її в бібліотеці — Еліада стояла біля старовинних фоліантів, гортаючи книгу про історію Срібних Повнолунь, але не бачила жодного рядка. Думки були далеко.

— Ти їдеш, — це було не запитання. Ствердження.

Еліада обернулася.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я знаю тебе, — Фрейя підійшла ближче, і Еліада побачила, що її очі підозріло блищать. — Ти ніколи не вміла сидіти на місці. Навіть у дитинстві — завжди тікала в ліс, завжди шукала пригоди. А тепер, коли пригода сама тебе знайшла, ти не всидиш.

— Фрейє...

— Ні, не кажи нічого, — подруга різко витерла очі долонею. — Я не плачу. Просто... пил у бібліотеці.

— Тут немає пилу.

— Є! Я принесла його з собою!

Еліада обійняла її — міцно, від усього серця. Фрейя на мить завмерла, а потім обняла її у відповідь.

— Я їду з вами, — глухо сказала вона в плече Еліади.

— Що? Ні! Це занадто небезпечно!

— А залишатися тут і чекати, поки ти потрапиш у халепу, — безпечно? — Фрейя відсторонилася, схрещуючи руки на грудях. — Я вже сказала тобі: я з тобою. Хоч би що там було. І ти мене не відмовиш.

— Але твоя родина... село Медунка...

— Моя родина вміє чекати, — відрізала Фрейя. — До того ж, хто вам допоможе, якщо ви заблукаєте? Хто зварить зілля, якщо ви захворієте? Хто розведе багаття, якщо ви змерзнете? Га?

Еліада дивилася на подругу, і на її очі теж наверталися сльози.

— Ти неможлива.

— Знаю. Саме тому я тобі потрібна.

— Але твій батько...

— Мій батько завжди казав: якщо твоя подруга йде на війну, ти не можеш стояти осторонь. А це, Елі, — війна. Можливо, найважливіша війна нашого часу.

Вона взяла Еліаду за руки.

— Я не воїн. Я не чарівниця. Але я — твоя подруга. І цього достатньо.

Еліада довго дивилася на неї, а потім кивнула.

— Гаразд. Ти їдеш з нами. Але пообіцяй мені одне.

— Що?

— Якщо стане надто небезпечно... якщо я скажу тікати... ти втечеш. Не сперечатимешся. Не геройствуватимеш. Просто втечеш.

Фрейя вагалася лише мить.

— Обіцяю, — сказала вона. — Якщо ти пообіцяєш те саме.

— Обіцяю.

Вони потиснули одна одній руки, і в цьому жесті було більше сили, ніж у будь-якій магії.

---

Увечері, коли сонце вже хилилося до обрію, а дерева Меліан починали світитися м'яким сріблом, Еліада стояла біля трону свого батька. Король Ельдаріон сидів, схиливши голову на руку, і виглядав старшим, ніж будь-коли.

— Ти впевнена? — спитав він, і його голос був тихим, без звичної королівської владності.

— Так, батьку.

— Це небезпечно. Морвен не зупиниться ні перед чим. А цей Кассіан... я не довіряю йому.

— Я знаю. Але я мушу їхати. Пророцтво обрало мене. Я не можу сховатися за стінами палацу і чекати, поки хтось інший врятує світ.

Король підвівся, підійшов до неї і поклав руки на плечі.

— Ти така схожа на свою бабусю, — сказав він. — Та сама впертість. Та сама хоробрість. І та сама здатність лізти в неприємності.

Еліада посміхнулася.

— Бабуся казала, що неприємності — це лише пригоди, яких ми ще не зрозуміли.

— Твоя бабуся була мудрою жінкою, — король зітхнув. — Гаразд. Я відпускаю тебе. Але візьми з собою Ореона. Він — найкращий воїн королівства.

— Ні, батьку. Ореон потрібен тут. До того ж... що менше нас буде, то швидше ми дістанемося Храму.

— Але...

— Зі мною будуть Кассіан і Фрейя. Цього достатньо.

Король довго дивився на неї, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя. Потім зняв із шиї кулон — срібний, з маленьким каменем, що світився зсередини.

— Це амулет твоєї матері, — сказав він. — Він захищав її в найтемніші часи. Візьми його. І пам'ятай: хоч би що трапилося, ти — принцеса Ельдарії. І ти завжди можеш повернутися додому.

Еліада взяла кулон і відчула, як він тепліє в її долоні.

— Дякую, батьку. Я повернуся. Обіцяю.

Вони обійнялися, і в цю мить вона була не принцесою, а просто донькою. Дівчиною, яка прощалася з батьком перед довгою дорогою.

---

На світанку, коли перші промені сонця почали пробиватися крізь срібне листя, троє подорожніх вийшли за ворота Ель-Сільвану. Еліада — у легкій дорожній сукні, з кулоном матері на шиї та мечем біля пояса (Ореон наполіг, щоб вона взяла зброю). Кассіан — у своєму темному плащі, з магічними рунами на зап'ястях, що ледь помітно світилися. І Фрейя — з торбою, повною трав, зілля та сушених фруктів, і з незмінною посмішкою на обличчі.

— Ну що, — сказала вона, поправляючи лямку торби. — Пригода починається!

— Це не пригода, — похмуро відповів Кассіан. — Це місія, від якої залежить доля світу.

— Значить, дуже захоплива пригода! — не здавалася Фрейя.

Еліада озирнулася на рідне місто — на срібні дерева, що дзвеніли на ранковому вітрі, на шпилі палацу, на вартових, що завмерли біля брами. Вона не знала, коли побачить усе це знову. І чи побачить узагалі.

Але вона

знала одне: десь там, на півночі, у Храмі Зоряного Вітру, на неї чекають відповіді. І десь там, у тіні, на неї чекає ворог, якого вона ще не готова зустріти.

Вона повернулася до своїх супутників.

— Ходімо.

І вони рушили — троє проти цілого світу темряви.