Раді Вас бачити!

Тіні під срібним деревом

До столиці вони дісталися на світанку.

Ель-Сільван пробуджувався повільно, мов велетенський звір, що потягується після довгого сну. Перші промені сонця пробивалися крізь сріблясте листя дерев Меліан, і ті починали тихо дзвеніти — ніжна мелодія, схожа на передзвін кришталевих келихів. Цей звук завжди заспокоював Еліаду. У дитинстві вона уявляла, що дерева співають колискову для всього королівства.

Але сьогодні цей дзвін здавався їй тривожним. Ніби попередженням.

Вони вийшли з лісу на головну алею, вимощену білим каменем, що світився в напівтемряві. Кассіан ішов на крок позаду неї — мовчазний, зосереджений, закутаний у свій темний плащ. Він накинув каптур, ховаючи обличчя, але Еліада знала: навіть це не врятує його від пильних очей вартових.

— Зупинися, — прошепотіла вона, обертаючись до нього. — Перш ніж ми увійдемо, я маю знати більше.

— Ти хочеш знати все тут і зараз? — його голос був стомленим. Усю ніч вони йшли без відпочинку, оминаючи стежки, де могли чекати слуги Морвена. — Можливо, спершу варто поснідати?

— Я серйозно, Кассіане.

— Я теж. Я страшенно голодний.

Еліада не стрималася — легка усмішка торкнулася її губ. Попри все, у цьому чоловікові було щось... людське. Або ельфійське. Щось справжнє.

— Мій батько — король Ельдаріон, — почала вона, ігноруючи його коментар. — Він справедливий, але суворий. Якщо він запідозрить у тобі загрозу, тебе кинуть до в'язниці ще до того, як ти встигнеш вимовити бодай слово.

— А ти?

— Що — я?

— Ти запідозрила в мені загрозу?

Еліада затримала подих. Дивилася на нього — на ці срібні очі, що зараз здавалися майже сірими у світлі світанку. На вольове підборіддя, на якому вже проступила легка щетина. На руни, що темніли на зап'ясті, ніби живі.

— Запідозрила, — чесно відповіла вона. — Але потім ти врятував мене. І тепер я не знаю, що думати.

— Це чесно, — він кивнув. — Гаразд, принцесо. Я розповім тобі все, що зможу, коли ми будемо в безпеці. А зараз — веди мене до свого батька. Чим швидше ми з цим покінчимо, тим краще.

— Покінчимо? — Еліада звела брову. — Ти говориш так, ніби йдеш на страту.

— Можливо, так і буде.

Він сказав це буденно, без драми, але в його голосі промайнула нотка гіркоти, від якої у Еліади стислося серце.

Вона розвернулася і рушила до брами.

---

Вартові впізнали її одразу — ще б пак, принцеса Ельдарії, яка зникла посеред ночі і повернулася на світанку босоніж, у подертій сукні та з чужинцем за спиною. Капітан варти, сивий ельф на ім'я Ореон, кинувся до неї з виразом жаху на обличчі.

— Ваша Високосте! Ми шукали вас усю ніч! Король у нестямі! Де ви були? Хто цей чоловік?

— Я була в лісі, — спокійно відповіла Еліада, хоча всередині все тремтіло. — А це — Кассіан. Він врятував мені життя. Я маю негайно поговорити з батьком.

Ореон перевів погляд на Кассіана, і його рука лягла на ефес меча.

— Він не ельф.

— Це я вже помітила, — Еліада дозволила собі крижану нотку в голосі. — Капітане, я сказала: він іде зі мною. Негайно.

Ореон вагався лише мить, але дисципліна перемогла. Він вклонився і зробив знак вартовим розступитися.

Коли вони проходили крізь ворота, Кассіан нахилився до її вуха і прошепотів:

— Принцеса вміє наказувати. Мені це подобається.

— Замовкни, — прошипіла вона, але відчула, як до щік приливає кров.

---

Тронна зала палацу Ель-Сільван була серцем королівства. Вона розташовувалася всередині найбільшого дерева Меліан, і її стіни були живими — кора переливалася золотим світлом, а крізь неї пробивалися тонкі гілки, всипані сріблястим листям. Підлога була викладена мозаїкою, що зображувала історію ельфів — від створення світу до останнього Срібного Повнолуння. У центрі, на підвищенні, стояли два трони — короля та королеви.

Король Ельдаріон уже чекав. Він стояв біля трону, схрестивши руки на грудях, і його обличчя було схоже на грозову хмару. Високий, величний, з волоссям кольору срібла, що спадало на плечі, і очима, такими ж глибокими, як у доньки. Поруч із ним стояла королева Ліанель — тендітна, але не менш грізна. Її погляд, спрямований на Кассіана, міг би пропалити камінь.

— Еліадо! — голос короля пролунав, мов удар гонгу. — Ти зникла посеред ночі! Без охорони! Без жодного слова! Ти хоч розумієш, що ми пережили?!

— Батьку, я...

— А це хто? — король перервав її, втупившись у Кассіана. — Чому від нього тхне темною магією?

Кассіан відкинув каптур. По залі пробіг шепіт — придворні, що зібралися навколо, побачили руни на його обличчі та руках, темний одяг, чужу грацію.

— Мене звати Кассіан, Ваша Величносте, — сказав він, вклоняючись — не надто низько, але досить шанобливо. — Я маг із-за меж вашого королівства. І я тут, щоб допомогти.

— Допомогти? — королева Ліанель ступила вперед. — Звідки нам знати, що ти не шпигун? Що ти не загроза?

— Бо якби я був загрозою, — спокійно відповів Кассіан, — ваша донька не стояла б зараз перед вами.

У залі запала тиша. Така глибока, що було чути, як дзвенить срібне листя за вікнами.

Еліада зробила крок уперед, стаючи поруч із Кассіаном.

— Це правда, — сказала вона. — Він врятував мене. Тієї ночі... я чула спів Аліделії.

Шепіт у залі став гучнішим. Хтось ахнув. Хтось прошепотів молитву.

— Аліделія? — король зблід. — Це неможливо. Вона не цвіла століттями.

— Вона зацвіла цієї ночі, — Еліада подивилася батькові прямо в очі. — І я чула її спів. Я розуміла кожне слово. А потім... з'явилися вони. Слуги короля Морвена. Вони намагалися схопити мене. І якби не Кассіан...

Вона не закінчила. Та це й не було потрібно.

Королева піднесла руку до губ. Король важко опустився на трон.

— Морвен, — проказав він, і в його голосі була не лють, а втома. — Отже, він досі живе.

— І досі полює, — додав Кассіан. — Я знаю його плани. Я знаю його силу. І якщо ви дозволите, я можу розповісти вам усе. Але спершу... — він кинув погляд на Еліаду. — Принцеса має відпочити. Вона провела ніч на ногах.

Еліада хотіла заперечити — вона не втомлена! вона хоче знати все! — але раптом відчула, як ноги наливаються свинцем. Кассіан мав рацію. Вона ледь стояла.

— Фрейя! — гукнула королева.

І тоді з натовпу придворних випурхнула вона.

---

Фрейя була схожа на сонячний промінь, що випадково заблукав у палаці. Невисока, рум'яна, з розпатланим волоссям кольору лісового горіха та очима, що виблискували, як у білки, яка щойно знайшла особливо смачний жолудь. Вона не йшла — вона танцювала. Навіть зараз, коли бігла до Еліади через усю тронну залу, її рухи були легкими та граційними.

— Елі! — вона кинулася до принцеси, обіймаючи її так міцно, що в тієї перехопило подих. — Ти жива! Я знала, що ти жива! Усі панікували, але я сказала: Елі не така, вона не могла просто взяти і...

— Фрейє, я не можу дихати, — прохрипіла Еліада.

— Ой, вибач! — подруга відсторонилася, але продовжувала тримати її за плечі, вдивляючись в обличчя. — Ти виглядаєш жахливо. Тобто, ні, ти прекрасна, але... ти спала взагалі? Що сталося? Хто це? — вона перевела погляд на Кассіана і завмерла. — Ого.

— Фрейє, — Еліада відчула, що червоніє. — Це Кассіан. Він... допоміг мені.

— Я бачу, що він допоміг, — Фрейя примружилася, оглядаючи чужинця з голови до ніг. — І, до речі, я бачу багато іншого. Наприклад, те, що ти тримаєш його за руку.

Еліада опустила погляд. Вона справді тримала Кассіана за руку — і навіть не помітила цього. Вона різко відсмикнула долоню, але Кассіан лише ледь помітно посміхнувся.

— Я піду до короля, — сказав він. — А ти відпочинь. Ми продовжимо пізніше.

— Ні, я...

— Елі, — Фрейя взяла її під руку, — ти ледь стоїш. Ходімо. Я відведу тебе до твоїх покоїв, наглядачка Меліса вже збожеволіла від хвилювання. А пан Гріммс казав, що якщо з тобою щось трапиться, він особисто піде до лісу і влаштує там...

— Пан Гріммс завжди таке каже, — Еліада не могла не посміхнутися.

— Так, але цього разу він тримав у руках сокиру. Сокиру, Елі!

---

Покої Еліади розташовувалися на верхніх рівнях палацу — затишна кімната, стіни якої були вистелені живим мохом, що світився в темряві. Вікно виходило просто на верхівки дерев Меліан, і вранці сюди залітали світляні метелики — крихітні створіння, що виблискували, наче діаманти.

Фрейя вклала подругу на ліжко, накрила легкою ковдрою, а потім сіла поруч, підігнувши ноги.

— Тепер розповідай, — сказала вона. — Усе. Без жодних «пізніше» і «не зараз». Я хочу знати, що сталося.

І Еліада розповіла. Про ліс, про тишу, про спів Аліделії. Про Кассіана і його очі, що відбивали світло квітки. Про погоню, про червоне світло, про голос Морвена.

Фрейя слухала, не перебиваючи. Лише коли Еліада замовкла, вона тихо спитала:

— Він справді той, ким здається?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну... він гарний. Загадковий. Рятівник. Це все, звісно, чудово. Але він служить Морвену. Принаймні служив. Ти впевнена, що можеш йому довіряти?

Еліада довго мовчала, дивлячись на метеликів за вікном.

— Я не знаю, — нарешті прошепотіла вона. — Але коли він дивиться на мене... я відчуваю щось. Щось таке, чого ніколи не відчувала раніше. Це схоже на... на пісню. Як спів Аліделії. Тільки тихіший.

Фрейя зітхнула і лягла поруч.

— Ох, Елі. Ти завжди була дивною. Але цього разу... це вже занадто навіть для тебе.

— Знаю, — Еліада посміхнулася. — Але я не можу інакше.

— Тоді я з тобою, — рішуче сказала Фрейя, беручи її за руку. — Хоч би що там було далі. Хоч би яким темним виявився цей твій Кассіан. Ти — моя подруга, і я тебе не залишу.

— Навіть якщо доведеться воювати з Морвеном?

— Особливо якщо доведеться воювати з Морвеном! — Фрейя сіла, і її очі загорілися бойовим вогнем. — Я, звісно, не воїн. Але я знаю ліс, знаю трави, знаю, як заплутати сліди і як зварити зілля, від якого вороги заснуть на три дні. А ще я знаю, де росте найкраща медунка в усьому королівстві, і якщо це не зброя, то я не знаю, що таке зброя.

Еліада засміялася — вперше за всю цю довгу ніч. Обійняла подругу, і на мить світ здався не таким страшним.

— Я тебе люблю, Фрейє.

— Я тебе теж, Елі. А тепер спи. Бо мені здається, що попереду в нас багато безсонних ночей.

---

Коли Еліада заснула, Фрейя тихо вийшла з кімнати і попрямувала до саду. Вона знала, що принцесі потрібен відпочинок, але сама не могла заспокоїтися. Слова подруги про спів Аліделії, про Морвена, про темні сили, що прокинулися... Це було надто серйозно.

У саду вона зустріла Кассіана. Він стояв біля старого фонтану, дивлячись на воду, і його обличчя було похмурим, як грозове небо.

— Ти, — сказала Фрейя, підходячи ближче. — Я хочу з тобою поговорити.

Він обернувся, і на мить у його очах промайнуло щось схоже на роздратування. Але він швидко опанував себе.

— Ти подруга Еліади, — сказав він. — Фрейя, так?

— Так. І я хочу знати: що тобі потрібно від неї насправді?

Кассіан зітхнув. Притулився спиною до фонтану.

— Ти не повіриш, навіть якщо я скажу правду.

— Спробуй.

— Я не знаю, — просто сказав він. — Ще вчора я знав. У мене був план. Місія. Наказ. А потім я почув її голос — коли вона слухала спів Аліделії. І в ту мить усе змінилося. Тепер я не знаю, що мені потрібно. Знаю лише, що не можу дозволити, щоб із нею щось трапилося.

Фрейя довго дивилася на нього, намагаючись прочитати в його срібних очах брехню. Але бачила там лише втому і дивну, майже дитячу безпорадність.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Я тобі поки що не довіряю. Але якщо Елі тобі вірить... я дам тобі шанс. Од

ин шанс. Не змарнуй його.

І вона пішла, залишивши Кассіана стояти біля фонтану. Він дивився їй услід, і на його губах грала гірка посмішка.

— Один шанс, — прошепотів він. — Більше, ніж я заслуговую.