Раді Вас бачити!

Світло у порожній вежі

«Найстрашніше в минулому не те, що воно повертається. А те, що одного дня ти розумієш: воно ніколи тебе не відпускало».

Світло у західній вежі з'явилося о півночі.

Я помітила його випадково, коли вкотре підійшла до вікна, сподіваючись побачити хоча б щось, що могло б відволікти мене від власних думок. Дощ повільно стікав склом, розмиваючи обриси саду, а вітер гнув оголені гілки дерев до землі. Десь далеко, за чорними силуетами старих буків, виднівся маєток, який десять років жив без своєї справжньої господині, а тепер, здавалося, прокинувся разом із моїм поверненням.

Усе тут було не таким, як мало бути.

Сходи скрипіли навіть тоді, коли ними ніхто не йшов. У коридорах часом пахло мокрою землею, хоча всі вікна були зачинені. Годинник у вітальні зупинявся на одинадцятій сімнадцять, а потім раптом починав відмірювати секунди, ніби хтось невидимий вирішував, коли цьому будинку дозволено жити.

І голос.

Я досі чула його, коли заплющувала очі.

«Не вір йому. Він убив мене».

Слова Лавінії переслідували мене відтоді, як я вперше почула їх за дверима західного крила. Я намагалася переконати себе, що це неможливо, що мертві не повертаються й не розмовляють із живими. Та щоразу, коли повторювала це подумки, перед очима виникало обличчя Люціана.

Він не заперечив звинувачення.

Не пояснив, чому моя сестра, яка померла десять років тому, досі кличе мене на ім'я.

Він лише дивився на мене так, ніби чекав, коли я згадаю щось жахливе.

А я боялася згадати.

Світло у вежі здригнулося.

Я мимоволі нахилилася вперед, притиснувши долоню до холодного скла. На верхньому поверсі, у вузькому готичному вікні, горіла свічка. Її полум'я рухалося, відкидаючи на стіни довгі тіні. Хтось був усередині.

Але вежа стояла зачиненою багато років.

Марта сказала, що туди не заходили від дня смерті моєї сестри. Люціан заборонив мені наближатися до західного крила. Навіть слуги, які прожили в маєтку все життя, оминали ці двері, ніби за ними ховалося щось заразне.

Я мала б покликати когось.

Натомість схопила халат, накинула його на нічну сорочку й вийшла в коридор.

Маєток зустрів мене холодом. Кам'яна підлога пронизувала ступні навіть крізь домашні капці, а протяг тягнувся вздовж стін, ворушачи важкі портьєри. Я рухалася повільно, намагаючись не шуміти, хоча кожен крок здавався надто гучним у нічній тиші.

Коли я дісталася сходів, світло у вежі зникло.

Я зупинилася.

За мить у темряві пролунав стукіт.

Три короткі удари.

Не знизу. Не з коридору.

Згори.

Я підняла голову й побачила, як на стіні біля сходів повільно проступає тінь. Вона нагадувала силует жінки з довгим волоссям, хоча поблизу не було нікого, хто міг би її відкидати.

— Хто там? — запитала я.

Мій голос прозвучав слабко й чужо.

У відповідь почувся шепіт:

— Аделаїдо…

Я відчула, як похололи пальці.

Голос був жіночий, тихий, майже ніжний. І найстрашніше полягало в тому, що я впізнала його раніше, ніж змогла пригадати, кому він належав. У грудях щось болісно стиснулося, а до горла підступила нудота. Я не пам'ятала цього голосу, але моє тіло пам'ятало страх, який він викликав.

— Відчини мені, — прошепотіла невидима жінка.

Я відступила на сходинку.

— Хто ти?

Запала тиша.

Потім пролунало тихе, майже сумне:

— Ти справді забула мене?

Я заплющила очі, але це лише погіршило ситуацію. Переді мною спалахнув уривок спогаду: вузькі сходи, темна сукня, маленька рука, яка стискає мої пальці. Жіночий сміх. Запах старих парфумів, воску й дощу.

І ще одне.

«Якщо ти мене любиш, Аделаїдо, ніколи не відчиняй ці двері».

Я розплющила очі й різко вдихнула.

— Лавініє?..

Тінь на стіні зникла.

А за моєю спиною хтось промовив:

— Не варто було вимовляти це ім'я.

Я обернулася так різко, що ледь не впала.

Люціан стояв на кілька кроків позаду. На ньому були темні штани й розстебнута біля коміра сорочка, поверх якої він накинув чорний халат. У руці він тримав свічник. Волосся спадало на чоло, а обличчя здавалося блідішим, ніж удень.

Та налякало мене не це.

Він не здивувався, побачивши мене біля сходів.

Він дивився на верхній поверх так, ніби знав, що там щойно сталося.

— Ти теж це чув? — запитала я.

— Що саме?

Я недовірливо подивилася на нього.

— Не прикидайся. Тут хтось є.

— У цьому будинку багато того, чого ти не розумієш.

— Тоді поясни!

Мій голос зірвався, і я сама почула в ньому розпач. Я вже не могла вдавати, що тримаюся. Після повернення до маєтку я майже не спала, здригалася від кожного шереху й постійно ловила себе на тому, що перевіряю власні руки, шукаючи синці. Мені здавалося, ніби я поступово втрачаю зв'язок із реальністю, а єдина людина, яка могла допомогти, навмисно тримала мене в темряві.

Я накрила долонею зап'ястя, де досі виднілися темні сліди, схожі на відбитки пальців.

Люціан помітив цей жест.

Його погляд затримався на моїй руці, а пальці на свічнику раптом стиснулися сильніше.

— Ти знову їх бачиш? — запитав він.

— Що?

— Синці.

Я відчула, як у мене похололо всередині.

— Звідки ти знаєш, що вони з'явилися знову?

Він не відповів одразу. Полум'я свічки здригнулося від протягу, вихопивши з темряви різкі риси його обличчя.

— Бо це вже траплялося, — нарешті промовив він.

— Коли?

— Десять років тому.

Я відступила від нього.

— Ти знав мене тоді?

— Так.

— І знав Лавінію?

— Так.

— Тоді скажи, що з нею сталося!

Люціан заплющив очі, наче мої слова завдали йому фізичного болю.

— Ти ще не готова.

— Не смій вирішувати за мене!

— Я не вирішую. Я намагаюся не допустити, щоб ти знову пережила те, що знищило тебе вперше.

— Мене знищило? — Я гірко всміхнулася. — Подивися на мене, Люціане. Я навіть не пам'ятаю власного життя. Я повернулася до свого дому й дізналася, що маю сестру, яку нібито поховали десять років тому. А тепер її голос кличе мене з вежі. То скажи мені: що саме я повинна пережити вдруге?

Він ступив ближче, але я підняла руку, зупиняючи його.

— Не наближайся.

Люціан завмер.

Між нами залишалося лише кілька кроків, але я раптом відчула, наскільки мало знаю про чоловіка, який стверджував, що кохав мене. Його очі здавалися знайомими. Його голос викликав дивний біль, схожий на тугу за чимось утраченим. Та я не могла відрізнити справжні спогади від того, що моя свідомість вигадувала, намагаючись заповнити порожнечу.

— Я хочу знати правду, — сказала я вже тихіше. — Навіть якщо вона зробить мене твоїм ворогом.

Він подивився мені просто в очі.

— Ти вже була моїм ворогом, Аделаїдо.

Я перестала дихати.

— Що ти сказав?

— І я все одно не зміг тебе розлюбити.

У його голосі не було ані самовпевненості, ані спроби розчулити мене. Лише втома людини, яка надто довго несла на собі чужу таємницю.

— Ти любив мою сестру? — запитала я.

— Ні.

— Тоді чому вона звинувачує тебе у своїй смерті?

Він відвів погляд.

І цієї миті я зрозуміла, що він не скаже мені правди добровільно.

— Я йду до вежі, — заявила я.

— Ні.

— Ти не можеш мене зупинити.

— Аделаїдо, послухай мене. Якщо ти відчиниш ті двері, назад повернеться не та жінка, якою ти є зараз.

— Можливо, саме ту жінку я й повинна знайти.

Я рушила сходами вгору.

Люціан не схопив мене за руку й не спробував силоміць утримати. Він лише пішов слідом, тримаючи свічник так, щоб освітлювати мені дорогу.

Чомусь це налякало мене більше, ніж якби він почав сперечатися.

Він знав, що я піду.

Можливо, саме цього він і чекав.

Західне крило було холоднішим за решту будинку. Тут навіть повітря здавалося старим, насиченим запахом вогкості, пилу й чогось солодкуватого, що нагадувало парфуми, давно забуті в зачиненій скриньці.

Ми пройшли повз кілька портретів. На кожному були зображені члени родини Вальмонтів: суворі чоловіки з холодними очима, жінки з нерухомими обличчями, діти, які дивилися на художника з неприродною серйозністю.

Перед останнім портретом я зупинилася.

На ньому була молода жінка в білій сукні. Темне волосся спадало на плечі, а на шиї виблискував тонкий ланцюжок із маленьким срібним кулоном. Вона мала мої очі, мої губи й майже ту саму форму обличчя.

Але її усмішка була іншою.

Вільною. Живою.

Під портретом стояв напис:

Лавінія Вальмонт. 1868–1879.

Я торкнулася пальцями рами.

— Вона була красивою, — прошепотіла я.

— Так, — відповів Люціан.

— Ти добре її знав?

— Достатньо.

— А мене?

Він повернувся до мене.

— Тебе я знав краще, ніж будь-кого.

— Тоді чому я не пам'ятаю тебе?

На мить його обличчя втратило звичну холодну стриманість.

— Бо колись ти сама попросила мене зробити все, щоб ти забула.

Я відсахнулася від портрета.

— Я б ніколи про таке не попросила.

— Ти була налякана.

— Чим?

Люціан подивився на двері в кінці коридору.

— Ним.

— Ким?

Він не відповів.

Двері західної вежі були вищими, ніж я уявляла. Темне дерево потріскалося від часу, а на залізній ручці виднілися сліди іржі. У центрі висів старий замок. Проте тепер він був відчинений.

Я повільно повернула голову до Люціана.

— Ти казав, що сюди ніхто не заходив.

— Я казав, що двері були зачинені.

— Це не одне й те саме.

— Ні, — погодився він. — Не одне.

Я натиснула на ручку.

Двері відчинилися без жодного скрипу.

За ними починалися вузькі гвинтові сходи, що губилися в темряві. На верхньому майданчику горіла свічка, а поруч із нею лежав розгорнутий аркуш паперу.

Я піднялася на кілька сходинок.

— Аделаїдо, стій.

Цього разу в голосі Люціана було щось таке, що змусило мене зупинитися.

Не наказ.

Страх.

Справжній, неприхований страх.

— Що там? — запитала я.

Він не відповів.

Я зробила ще крок і побачила напис на аркуші.

Почерк був знайомим. Надто знайомим.

Мої пальці затремтіли, коли я прочитала перший рядок.

«Якщо ти знайшла цей лист, значить, знову повернулася до вежі».

Нижче було написано:

«Аделаїдо, цього разу не дозволяй Люціану переконати тебе, що він тебе врятував. Він не розповів тобі найголовнішого. Тієї ночі біля озера ти благала його відпустити тебе. А він не відпустив».

Я перечитала слова двічі.

Потім повільно повернулася до чоловіка, який стояв унизу сходів.

— Що означає цей лист?

Люціан не дивився на мене. Його погляд був прикутий до аркуша, а обличчя стало таким блідим, що здавалося майже прозорим у світлі свічки.

— Де ти його знайшла? — запитав він.

— Тут. Хто його написав?

Він підняв на мене очі.

— Ти.

У мене похололи руки.

— Це неможливо.

— Я теж так думав.

Я зім'яла аркуш у долоні.

— Ти тримав цей лист від мене?

— Ні. Я ніколи його не бачив.

— Але ти знаєш, що там сталося!

— Я знаю, що сталося біля озера. Але не знаю, що ти пам'ятаєш.

— А якщо я пам'ятаю достатньо, щоб зрозуміти, що ти брехун?

Він не заперечив.

І саме це зламало щось усередині мене.

Я хотіла, щоб він розлютився, почав виправдовуватися, спробував переконати мене у своїй невинуватості. Хотіла побачити бодай одну емоцію, яка дала б мені можливість зрозуміти, що відбувається в його голові.

Але Люціан просто стояв переді мною, приймаючи мою недовіру так, наче давно її заслужив.

— Скажи мені одну річ, — попросила я. — Ти справді кохав мене?

Він підняв голову.

— Так.

— Навіть якщо я зробила щось жахливе?

— Так.

— Навіть якщо через мене померла Лавінія?

Цього разу він відповів не одразу.

Його мовчання було страшнішим за будь-яке зізнання.

— Люціане…

— Я кохав тебе, — промовив він нарешті. — І кохав би навіть тоді, якби ти пам'ятала все.

Я відчула, як по щоках покотилися сльози. Не тому, що повірила йому. А тому, що якась частина мене, глибоко захована під страхом і недовірою, впізнала ці слова.

Ніби я вже чула їх колись.

Ніби колись вони були для мене всім.

— Не кажи так, — прошепотіла я. — Не змушуй мене сумніватися навіть у тому, що я відчуваю.

Люціан повільно ступив на сходинку.

— Я не хочу, щоб ти мені вірила наосліп.

— Тоді дай мені правду.

— Я намагаюся.

— Ні. Ти намагаєшся врятувати себе.

Він завмер.

Я побачила, як сіпнувся м'яз на його щоці, як пальці стисли край поруччя. Уперше за весь час він виглядав не загадковим, а розгубленим.

І раптом я зрозуміла: він боявся не того, що я дізнаюся про нього.

Він боявся того, що я згадаю про себе.

Свічка на верхньому майданчику згасла.

Темрява накрила вежу так раптово, що я скрикнула й схопилася за поруччя. Люціан миттєво піднявся до мене, але я відсахнулася, коли його пальці торкнулися мого плеча.

— Не чіпай мене!

— Я намагаюся допомогти.

— Ти завжди так кажеш!

Я не знала, звідки взялися ці слова. Вони вирвалися з мене самі, сповнені такої люті, що на мить я перестала впізнавати власний голос.

А потім почула сміх.

Жіночий.

Він лунав із самої вершини вежі.

— Вона знову тобі не вірить, Люціане, — промовив голос. — Як і тоді.

Я вчепилася в поруччя. Серце билося так сильно, що кожен удар віддавався болем у скронях.

— Лавініє? — прошепотіла я.

Згори почулося легке постукування, ніби хтось повільно проводив нігтем по дерев'яних дверях.

— Запитай його, сестричко, чому він залишив мене там.

Люціан вихопив із кишені маленький пістолет.

Я дивилася на зброю, не розуміючи, звідки вона в нього. Він підняв її в бік верхнього майданчика, але не встиг зробити жодного руху.

— Не треба, — прошепотіла я.

— Відійди від сходів.

— Там моя сестра!

— Ні, Аделаїдо. Там те, що хоче, аби ти так думала.

— А якщо це справді вона?

Він подивився на мене з виразом, якого я не могла витлумачити.

— Тоді я не зможу врятувати тебе вдруге.

Згори долинув тихий жіночий голос:

— Він уже врятував тебе один раз. І ти знаєш, чим це закінчилося.

Раптом у голові спалахнув спогад.

Холодна вода.

Чорне озеро.

Чиїсь пальці, що ковзають по моїй долоні.

Лавінія стоїть по пояс у воді й дивиться на мене з таким відчаєм, якого я ніколи не бачила на її обличчі.

— Відпусти мене, Аделаїдо!

Я плачу, хитаю головою.

— Я не можу!

Позаду мене Люціан кричить:

— Не дивись на неї! Відійди від води!

А я не відводжу погляду від сестри.

Бо в її очах бачу себе.

І розумію, що вона боїться не води.

Вона боїться мене.

Я різко вдихнула й притиснула долоню до рота.

— Ні…

Люціан обернувся.

— Що ти побачила?

Я відступила від нього, відчуваючи, як усе тіло охоплює тремтіння.

— Я пам'ятаю озеро.

Його обличчя змінилося.

— Що саме?

Я дивилася на нього, і сльози застилали мені очі.

— Лавінія просила мене відпустити її.

Люціан заплющив очі.

— А я не відпустила.

Він нічого не сказав.

Не заперечив.

Не спробував мене заспокоїти.

І цього було достатньо.

Я повільно похитала головою, відступаючи до дверей.

— Господи… Що я зробила?

— Аделаїдо, послухай…

— Не наближайся!

Мій голос зірвався на крик.

Я вибігла з вежі, не помічаючи ні холодного каменю під ногами, ні того, як роздерла долоню об поруччя. Я бігла коридором, поки не опинилася біля вікна, за яким виднілося чорне озеро.

У його нерухомій поверхні відбивався місяць.

І поруч із моїм відображенням стояла ще одна жінка.

Бліда, з довгим темним волоссям і срібним перснем на руці.

Я повільно повернула голову.

За моєю спиною нікого не було.

Та в склі залишалося її обличчя.

Лавінія усміхнулася.

— Ти нарешті починаєш згадувати, — прошепотіла вона.

Я не могла поворухнутися.

— Чого ти хочеш від мене?

Її усмішка зникла.

— Того самого, чого хотіла десять років тому.

— Чого?

Лавінія підняла руку й притиснула долоню до скла.

На її зап'ясті виднілися темні синці.

Точно такі, як у мене.

— Щоб ти перестала брехати собі.

Відображення зникло.

Я залишилася сама перед темним вікном, стискаючи в руці лист, написаний моїм почерком.

За спиною почувся голос Люціана:

— Ти бачила її?

Я не обернулася.

— Так.

— Що вона сказала?

Я подивилася на власне відображення. Бліде обличчя, розширені зіниці, кров на долоні.

Я більше не впізнавала себе.

— Вона сказала, що я брешу собі.

Люціан довго мовчав.

Потім тихо промовив:

— Тоді нам обом час перестати.

Я повільно повернулася до нього.

— Ти знаєш, що сталося тієї ночі?

Він дивився на мене з такою втомою, ніби це запитання переслідувало його всі десять років.

— Так.

— Ти розповіси мені правду?

— Якщо розповім, ти можеш зненавидіти мене до кінця життя.

Я витерла сльози тильною стороною долоні.

— А якщо не розповіси, я ніколи не зможу тобі довіряти.

Люціан опустив голову.

— Тоді ненавидь мене за правду, Аделаїдо. Але, будь ласка, не змушуй мене знову брехати тобі заради твого ж порятунку.

Я дивилася на нього, намагаючись знайти в його словах хоча б крихту надії.

Та в глибині душі вже знала: коли правда нарешті вийде назовні, ніхто з нас не залишиться колишнім.

І, можливо, найстрашніше полягало в тому, що я досі хотіла йому вірити.

Навіть після всього.

Навіть тепер.

Бо іноді заборонене кохання починається не з поцілунку. А з тієї миті, коли ти розумієш, що людина, якій не можна довіряти, — єдина, без якої ти вже не уявляєш свого життя.

А за вікном над чорним озером спалахнула ще одна свічка.

Цього разу — просто посеред води.

Із темряви долинув жіночий шепіт:

— Тепер залишилося згадати, кого ти втопила насправді.