Раді Вас бачити!

Глава 34. Полювання починається

Того самого ранку в невеликому готелі Єрусалима панувала тиха, майже сонна атмосфера. За вікном уже розгоралася палестинська спека, а сонячні промені ковзали по кам'яних стінах сусідніх будинків.

Міла стояла біля дзеркала й повільно збирала речі в невелику сумку.

На столі поруч лежав її телефон, гаманець, службове посвідчення та невелика фотографія Валерії.

Міла взяла світлину до рук.

На ній вони з Лерою були ще зовсім маленькими. Дівчата стояли біля моря в Бердянську, сміялися, обіймали одна одну, а вітер розвівав їхнє волосся.

Міла сумно посміхнулася.

— Як же я за тобою сумую, Лерочко...

Вона провела пальцем по краю фотографії.

— Ну де ж ти зараз, моя маленька?

Від спогадів защеміло серце.

Міла пам'ятала, як вони в дитинстві разом тікали від дощу, як ділилися солодощами, як годинами могли говорити про свої мрії. Валерія завжди довіряла їй найпотаємніше.

І саме тому тепер Міла не могла пробачити собі, що не була поруч, коли сестра опинилася у небезпеці.

Вона поклала фотографію назад на стіл і зітхнула.

— Я знайду тебе. Обов'язково.

Дівчина вже збиралася вийти з номера, але раптом подумала про Таміна.

Вона відкрила телефон і показала фотографію молодого палестинця адміністратору готелю.

— Перепрошую, — запитала вона англійською, — ви випадково не бачили цього хлопця? Можливо, він або його родичі бували тут?

Працівник уважно подивився на світлину, похитав головою.

— Ні, пані. На жаль, не пригадую.

Міла подякувала й відійшла.

Вона вирішила запитати ще кількох людей у найближчих крамницях. Можливо, хтось випадково бачив Валерію або Таміна.

Дівчина вже вийшла в коридор, коли двері ліфта відчинилися.

Мехмед швидко зайшов у приміщення.

Його обличчя було серйозним, а в очах читалася тривога.

— Міло...

Він майже одразу підійшов до неї й міцно обійняв.

Міла здивовано подивилася на нього.

— Дорогий... Що трапилося?

Мехмед кілька секунд мовчав, ніби збирався з думками.

Потім тихо промовив:

— Я знаю Таміна.

Міла підняла брови.

— Звідки?

Мехмед подивився їй прямо в очі.

— Бо він мій двоюрідний брат.

На обличчі Міли з'явилося щире здивування.

— Що?!

Мехмед усміхнувся.

— Саме так. Тамін — син Абдулли. А Абдулла — двоюрідний брат мого батька. Ми росли в одній великій родині й бачилися багато разів, коли я бував у Палестині.

Міла кілька секунд просто дивилася на нього, а потім тихо засміялася.

— Нічого собі... А це хіба погано?

— Для нас — ні, — відповів Мехмед. — Але є одна проблема.

Його усмішка зникла.

— Я щойно повернувся після розмови з кількома знайомими.

Міла одразу насторожилася.

— І?

— Пам'ятаєш, як ти казала, що за нами хтось стежить?

Міла кивнула.

— Так.

— Ти була права.

Міла завмерла.

— Що ти дізнався?

Мехмед підійшов до вікна, переконався, що за склом ніхто не стоїть, а потім повернувся до неї.

— Вони не випадкові люди. Я почув, що до Палестини вже прибули двоє незнайомців, які розпитують про родину Таміна.

Міла відчула, як усередині все похололо.

— Хто їх послав?

Мехмед стиснув щелепи.

— Схоже, люди Іллі.

Перед очима Міли миттєво постало обличчя хлопця.

Вона одразу згадала все.

Ілля.

Той самий Ілля, який не просто переслідував Валерію, а постійно намагався зруйнувати їхні стосунки.

А ще вона згадала, як він поводився в Одесі.

— Тепер я розумію... — тихо промовила вона.

— Що саме?

— Ілля не давав мені спокою. Навіть на роботі. Він намагався впливати на людей, через свої зв'язки домігся того, щоб мені створювали проблеми. Навіть мою відпустку намагалися зірвати.

Міла стиснула кулаки.

— Він не хотів, щоб я їхала сюди.

Мехмед уважно дивився на неї.

— Тепер зрозуміло чому.

— Він боявся, що я знайду Валерію першою.

В очах дівчини спалахнула рішучість.

— Що саме вони хочуть зробити?

Мехмед відповів не одразу.

— З того, що мені вдалося дізнатися, вони хочуть знайти Таміна раніше за нас.

— А далі?

Мехмед важко видихнув.

— Їхня мета — забрати Валерію. А з Таміном вони хочуть розібратися окремо.

Міла різко повернулася до нього.

— Тобто вони хочуть його прибрати?

Мехмед мовчки кивнув.

На секунду Міла заплющила очі.

Її страх за Валерію став ще сильнішим.

Вона підійшла до Мехмеда й міцно обійняла його.

— Я так боюся за неї...

Голос затремтів.

— Вона моя сестра. Я повинна була захистити її ще в Одесі. Можливо, якби я тоді втрутилася, цього всього не сталося б.

Мехмед обійняв її ще міцніше.

— Не вини себе.

— Але ж я знала, що Ілля небезпечний...

— Ти не могла передбачити все.

Міла притиснулася до його грудей.

— Це все не до добра...

Мехмед ніжно погладив її по спині.

— Саме тому ми маємо діяти швидко.

Міла різко підняла голову.

— Мені треба знайти Валерію.

— Знаю.

Мехмед дістав зі своєї сумки невеликий аркуш паперу.

— Я зміг отримати адресу будинку, де, найімовірніше, зараз перебувають Тамін і Лера.

Міла вихопила папірець.

— Ти впевнений?

— Так. Це старий родинний будинок Омара.

На обличчі Міли з'явилася рішучість.

— Тоді я їду туди просто зараз.

— Я поїду з тобою.

— Ні, — заперечила Міла. — Ти потрібен мені в іншому місці.

Мехмед здивовано подивився на неї.

— У мене залишилися знайомі серед людей, які працюють із правоохоронними структурами. Я спробую зв'язатися з ними. Нам потрібно зупинити людей Іллі ще до того, як вони дістануться до Таміна.

Міла кивнула.

— Добре.

Вона швидко відкрила сумку, перевірила документи, телефон, посвідчення та адресу.

Потім підійшла до дзеркала.

Її обличчя було серйозним.

Перед нею вже була не просто любляча двоюрідна сестра.

Перед небезпекою прокидалася оперативниця Міла.

Вона одягнула зручний одяг, сховала волосся під легку хустку й поклала телефон у кишеню.

Мехмед дивився на неї з гордістю.

— Ти неймовірна.

— Я просто хочу повернути свою сестру живою та неушкодженою.

Він підійшов до неї й поцілував у чоло.

— І ти це зробиш.

Міла взялася за дверну ручку.

На мить зупинилася.

Перед очима знову виникла усмішка Валерії на фотографії з Бердянська.

— Держися, Лерочко...

Вона тихо прошепотіла:

— Я їду до тебе, сестричко.

Дівчина вийшла з готелю.

Мехмед залишився позаду лише на кілька хвилин. Він уже діставав телефон і набирав знайомий номер.

— Нам потрібна допомога, — тихо промовив він. — Є люди, які незаконно переслідують мого родича. Вони можуть бути озброєні. Треба їх зупинити.

На іншому кінці дроту пролунала серйозна відповідь.

Мехмед кивнув.

— Зробіть усе законно. Нам потрібно не допустити трагедії.

Тим часом Міла сіла в автомобіль.

Вона ще раз перевірила адресу.

Будинок Таміна був зовсім не далеко.

Мотор загуркотів.

— Тримайся, Валеріє...

Автомобіль рушив старовинними вулицями Єрусалима.

Вона ще не знала, що дорогою до будинку коханої сестри може зустріти не тільки Таміна й Валерію.

Можливо, вона приїде саме в ту мить, коли вороги вже наблизяться до їхнього дому.

А в іншій частині міста люди Іллі вже отримували останні вказівки.

Часу залишалося дедалі менше.

І тепер усе залежало від того, хто першим дістанеться до молодят — Міла чи люди, які прийшли з ненавистю.

Того самого дня, коли Міла поспішала до родинного будинку Таміна, у ньому панував зовсім інший настрій.

Бабуся Фатима ще зранку виявила, що вдома закінчився свіжий імбир, який вона хотіла додати до вечірнього чаю та кількох страв. Тому, залишивши Валерію саму, жінка накинула легку хустку й вирушила на невеликий ринок неподалік.

— Я ненадовго, доню, — жестами показала Фатима, притиснувши долоню до серця. — Приготуй поки що все до обіду.

Валерія усміхнулася.

— Звісно, бабусю. Я все зроблю.

Фатима ніжно поплескала її по плечу й вийшла за ворота.

Будинок одразу стих.

Валерія залишилася сама.

Вона озирнулася на простору кухню, на кошики зі свіжими овочами, пахучі спеції та великий дерев’яний стіл. Їй уже не здавалося все це чужим. За останні дні вона настільки звикла до нового дому, що почала відчувати тут дивний, майже рідний затишок.

Дівчина відкрила кухонну шафку й замислено подивилася на продукти.

— А що б приготувати для мого чоловіка? — тихо мовила вона сама до себе.

Вона згадала, як Тамін говорив про домашню випічку, яку любив ще з дитинства.

— Точно! Я спечу йому пиріг.

Валерія засміялася.

Вона хотіла, щоб коли Тамін повернувся з міста, де домовлявся про купівлю піаніно, його зустріла не просто дружина, а маленький домашній сюрприз.

Дівчина швидко зібрала необхідні продукти, поставила тісто й почала працювати.

На ній була проста скромна сукня, світла хустка лежала на плечах, а біляве волосся вона зібрала, щоб воно не заважало.

Валерія так захопилася куховарством, що не помітила, як за вікном на мить зупинився автомобіль.

У ньому сиділи люди, яких вона ще не знала.

Люди Іллі.

Вони отримали адресу раніше, ніж Міла встигла дістатися будинку.

Один із чоловіків подивився на вікна.

— Це точно те місце?

— Так.

— Хлопця зараз немає.

— Тим краще. Чекаємо.

У будинку Валерія поставила пиріг у духовку й витерла руки рушником.

Вона вже починала мріяти, як Тамін увечері посміхнеться, побачивши її сюрприз.

— Він точно скаже, що я найкраща господиня, — засміялася вона.

Раптом пролунав стукіт у двері.

Валерія завмерла.

Стук повторився.

Тричі.

Вона витерла руки й повільно вийшла до передпокою.

Серце чомусь почало битися швидше.

— Хто там?

У відповідь пролунав голос, який вона впізнала миттєво.

— Це я, донечко.

Валерія широко розплющила очі.

— Тато?!

На її обличчі з’явилася така радість, що всі попередні тривоги одразу відступили.

Вона подумала лише про одне:

«Він приїхав! Він усе зрозумів! Він прийшов до нас!»

Дівчина поспішила до дверей.

— Тату, я знала, що ти мене зрозумієш!

Вона відчинила двері.

На порозі справді стояв Павло.

Але разом із ним були ще двоє незнайомих чоловіків.

Валерія повільно перестала усміхатися.

— Тату...

Павло подивився на доньку.

Він сам очікував побачити перелякану, виснажену дівчину.

Але перед ним стояла зовсім інша Валерія.

Спокійна.

Щаслива.

У її очах не було страху.

Вона виглядала так, ніби справді знайшла своє місце.

— Лерочко... — тихо мовив Павло.

— Тату, проходь! — схвильовано сказала вона. — Я так рада тебе бачити! Я думала, ти ніколи не приїдеш.

Вона хотіла кинутися йому на шию, але зупинилася, коли побачила суворі обличчя чоловіків позаду.

— А хто це?

Павло не відповів одразу.

— Потім поясню.

Валерія відступила вбік, пропускаючи батька до будинку.

Павло зайшов.

Його погляд ковзнув навколо.

Він побачив м’які східні подушки, вази зі свіжими квітами, куплені на базарі тканини, кухонне приладдя.

На столі стояла миска з підготовленим хумусом.

У духовці готувався пиріг.

І раптом Павло помітив на стільці чоловічу арафатку.

Він повільно взяв її до рук.

Перед його очима постала картина: Тамін, який живе тут разом із Валерією, а його донька сама готує й чекає на повернення чоловіка.

Павло важко видихнув.

Він раптом побачив не викрадення.

Він побачив дім.

Дім, який Валерія створювала разом із Таміном.

— Ти... справді щаслива? — тихо запитав він.

Валерія усміхнулася крізь сльози.

— Так, тату.

Вона підійшла до нього.

— Я хотіла тобі все розповісти. Я хотіла, щоб ти побачив.

— Що?

— Що я не зробила помилки.

Вона взяла його за руку.

— Я люблю Таміна. І він любить мене. Ми чоловік і дружина.

Павло мовчки дивився на доньку.

Вперше за весь час він по-справжньому побачив її дорослою.

Не маленькою Лерою, яку треба постійно захищати.

А жінкою, яка зробила власний вибір.

Павло повільно сів у крісло.

Він провів долонею по обличчю.

— Може... я справді був неправий.

Валерія завмерла.

— Тату?

Він опустив голову.

— Можливо, я занадто боявся за тебе.

І саме в цю мить із двору почувся голос:

— Валеріє!

Дівчина миттєво обернулася.

— Міла?!

Двері відчинилися, і на порозі з'явилася її двоюрідна сестра.

Валерія на секунду завмерла, а потім із криком радості кинулася до неї.

— Міло!

Вони обійнялися так міцно, що обидві мало не втратили рівновагу.

— Я так рада тебе бачити! — крізь сльози вигукнула Валерія.

— А я тебе! — відповіла Міла, гладячи сестру по волоссю.

— Мені вже бабуся Фатима сказала, що ти приїхала з Мехмедом! Вона все розповіла!

Міла здивовано усміхнулася.

— То ось як швидко тут розходяться новини.

Валерія засміялася й знову обійняла сестру.

Але за кілька секунд Міла помітила Павла.

Її усмішка зникла.

— Дядьку...

Павло підвівся.

Вони кілька секунд дивилися одне на одного.

Міла вже знала про його гнів.

Але тепер у його очах було щось інше.

Втома.

Сум.

І каяття.

— Міло, — тихо мовив він. — Я хочу тобі дещо сказати.

Валерія теж стала серйозною.

— Що?

Павло подивився спочатку на доньку, а потім на Мілу.

— Я помилився.

У Валерії затремтіли губи.

— Тату...

— Прости мене, — сказав він. — Я не дав тобі бути з Таміном. Я думав, що захищаю тебе. Думав, що знаю, що для тебе краще.

Він похитав головою.

— А тепер бачу, що тільки зробив тобі боляче.

Валерія плакала.

Міла мовчки слухала.

— Може, — продовжив Павло, — якби я тоді погодився поговорити з ним нормально, вам не довелося б тікати. Ви могли б закінчити навчання, жити спокійно, а я просто... не дозволив вам.

Він опустив очі.

— Прости мене, доню.

Валерія підійшла до батька й обійняла його.

— Я прощаю.

Павло міцно притиснув її до себе.

На мить здавалося, що весь конфлікт нарешті закінчився.

Але Міла раптом згадала слова Мехмеда.

Її обличчя стало серйозним.

— Нам треба негайно поговорити.

Павло відпустив Валерію.

— Що сталося?

— Погане.

Міла перевела погляд на чоловіків біля дверей.

— Люди Іллі вже тут.

Валерія завмерла.

— Що?

— Вони знайшли цей будинок.

Усі мовчали.

Міла продовжила:

— Ілля хоче забрати тебе. А Таміна вони хочуть усунути з дороги.

Валерія раптом зблідла.

— Ні...

Вона зробила крок назад.

— Ні, ні, цього не може бути...

Її ноги підкосилися.

— Валеріє!

Міла й Павло одночасно підхопили її.

Дівчина опустилася на підлогу, притиснувши руки до грудей.

— Я боюся за Таміна...

Міла опустилася поруч і міцно взяла сестру за руки.

— Послухай мене. Я дала тобі слово.

— Що?

— Я захищу його.

Валерія дивилася на неї крізь сльози.

— Міло...

— Обіцяю. Я не дозволю їм нашкодити твоєму чоловікові.

— Врятуй його, моя сестричко...

Міла міцно обійняла її.

— Мехмед уже займається цим. Він має зв'язки серед правоохоронців і спробує зупинити людей Іллі законним шляхом.

Павло слухав і все більше темнів обличчям.

Потім повільно підвівся.

— А я...

Він подивився на доньку.

— А я теж піду його рятувати.

Міла різко підняла голову.

— Дядьку?

— Це моя дитина, — твердо сказав Павло. — Я більше не стоятиму осторонь.

— Але це небезпечно.

— Мені байдуже.

Він стиснув кулаки.

— Я сам привів сюди Іллю, бо думав, що він допоможе повернути Валерію. А тепер розумію, що сам ледь не став причиною трагедії.

Павло підійшов до доньки.

— Лерочко, залишайся тут із Мілою.

— Тату...

— Я повернуся.

Він ніжно торкнувся її волосся.

— А ти більше не сумнівайся у своєму батькові.

Міла подивилася на Павла з подивом.

Вона вперше бачила його не розлюченим, а рішучим.

Валерія взяла Мілу за руку.

Вони сиділи поруч, переплівши пальці.

Дві дівчини, які з дитинства були близькими як сестри, тепер чекали на двох арабських чоловіків, які назавжди змінили їхні життя.

Одна боялася втратити свого чоловіка.

Інша боялася втратити людину, яку любила як сестру.

А за високими кам'яними воротами вже починалася нова боротьба.

Міла тихо притиснула Валерію до себе.

— Не бійся.

— Я намагаюся...

— Ми його врятуємо.

Валерія кивнула крізь сльози.

— Разом?

— Разом.

Десь далеко гудів автомобіль.

Павло вийшов за ворота.

Він навіть не знав, де зараз Тамін.

Але вперше за весь цей час йому було байдуже до його походження, релігії чи традицій.

Він просто хотів повернутися до своєї доньки з людиною, яку вона любить.

У будинку дві дівчини продовжували триматися за руки.

Вони дивилися у вікно, чекаючи.

І кожна з них розуміла: наступні години можуть змінити долю двох коханих чоловіків назавжди.