Раді Вас бачити!

Я провів долонею по запітнілому вікну навпроти, але за ним була лише темрява й моє перелякане відображення.

Мабуть, через те, що я пишу саме про примар і містику, мій розум потроху божеволіє — що, погодьтеся, зовсім не дивно. Зрештою, моя робота полягає в тому, щоб бачити потойбічне навіть там, де його немає.

На мить у голові неконтрольовано сплив короткий кадр: мокра дорога, світло фар, брат, який прикриває мене своїм тілом, і звук удару, що розриває ніч навпіл. Я подумки натиснув у собі: «Стоп. Це не на часі», витер обличчя й натягнув чисту футболку, джинси та светр.

Перевіривши, чи гаманець і телефон на місці, я схопив сумку, закинув у неї фотоапарат і вийшов із кімнати.

Час був саме такий, коли ще не пізно для вечері, але вже й не зарано для алкоголю. Ідеальний момент для «розвідки».

Я спустився скрипучими дерев’яними сходами до рецепції та, попрощавшись із тим самим чоловіком, вийшов на холодну вулицю.

Бар я не вибирав довго. Перший, що здався не надто туристичним, — Bleke Maan.

Вивіска була вже напівмертва, а блакитний неон місцями світив майже білим. Усередині мене одразу зустрів запах пива, смаженого сиру й розмов, що ледь не накладалися одна на одну та перекривалися гучною музикою.

Я сів біля стійки так, щоб бачити і бармена, і віддзеркалення залу в дзеркалі за його спиною.

— Що порадите місцевого, але не туристичний стандарт? — спитав я, уже відчуваючи, що вечір повинен бути цікавим.

Бармен — молодий чоловік із короткою бородою, голеною головою і татуюваннями на пальцях — кивнув.

— Спробуйте оце, — він показав на кран. — Gentse Strop. Трохи гірке, але з хорошим післясмаком.

— Домовились, — усміхнувся я.

За мить переді мною вже стояв охолоджений келих із рідиною золотисто-янтарного кольору.

Пиво виявилося справді чудовим: м’який, трохи солодовий післясмак із легкою гірчинкою хмелю. Я зробив кілька глибоких ковтків і майже одразу відчув, як напруга в плечах починає відступати.

Я дістав камеру й зробив кілька кадрів: барна стійка з відблисками в склянках, руки, що тягнуться до келихів, віддзеркалення людей у металевій поверхні кавомашини.

— Ти новенький? — почулося праворуч.

Голос був жіночий, трохи хрипкий від сигарет. Я повернув голову.

Поруч із моїм стільцем стояла жінка в короткій синій сукні, яка ледь трималася на грудях, зі склянкою чогось прозорого з льодом у руці. Років тридцять, максимум тридцять п’ять. Темне волосся недбало зібране у хвіст. На губах — червона помада, трохи змазана в куточку. На шиї — тонкий срібний ланцюжок із кулоном у формі маленького ключа.

— Так, — відповів я. — Тільки приїхав.

— Турист?

— Працюю, — я зробив ще ковток.

— Що ж ти такого робиш, що приїхав аж у Гент?

— Пишу страшні, готичні, темні історії.

Вона засміялася. Сміх був гучний і різкий.

— Темні історії? Тоді тобі пощастило. У цьому місті іноді простіше знайти темне, ніж світле. Можна я присяду?

Не дочекавшись відповіді, вона просто зайняла стілець поруч.

— Я Емма, — сказала вона. — Можу бути твоїм неофіційним гідом на сьогодні. Залежно від гонорару.

— Тоні, — я кивнув. — Гонорар у мене зазвичай у вигляді кави або алкоголю.

— Алкоголь підходить, — вона махнула бармену двома пальцями. — Повтори мені.

Бармен глянув на мене запитально. Я не заперечував.

Моя нова знайома почала щось розповідати — швидко, збиваючись, перескакуючи з теми на тему. Про те, як у Генті люблять фестивалі. Про те, як вода тут забирає більше, ніж люди хочуть згадувати. Про стару легенду дівчини, яка кидалася в канал щоразу, коли її кохані йшли від неї, і одного разу просто не випливла.

— Звучить чудово, — сказав я. — Для тексту, я маю на увазі.

— А для життя? — вона підняла брову.

— Для життя — так собі, — я всміхнувся краєм губ. — Я не дуже люблю, коли смерть намагаються зробити красивішою, ніж вона є.

— Шкода, — сказала Емма. — Ти не романтик.

Мені стало незатишно рівно на секунду. Вона сиділа надто близько, її коліно час від часу зачіпало моє. Від неї пахло дешевим парфумом і цигарковим димом. Погляд ковзав по моїх руках, шиї, щелепі — так дивляться люди, які звикли обирати, а не чекати, поки оберуть їх. Але я не був налаштований на щось більше за розмову. Тим паче вона явно не була найкращою кандидатурою для випадкового сексу.

— То що ти любиш фотографувати більше — людей чи будівлі? — запитала вона, нахилившись ближче.

— Людей у мертвих будівлях, — відповів я. — Або живі будівлі в мертвих людях.

Вона зависла рівно на секунду.

— Ти довго думав над відповіддю?

— Років двадцять, — сказав я автоматично. І тільки потім усвідомив, що влучив точніше, ніж хотів.

У голові ніби щось клацнуло.

Дорога. Дощ. Крики.

Я зробив ковток, намагаючись повернути увагу з дитячої травми назад у дорослий світ.

— Сфотографуй мене, — сказала Емма. — Для своїх «темних історій». Я добре виглядаю при цьому освітленні.

Вона вмостилася так, щоб світло від неону падало косо на обличчя, виділяючи лінію скул і трохи підкреслюючи губи. Я підняв камеру. Навів різкість на її очі. Вони були світліші, ніж я думав, — майже сіро-зелені.

Клац.

Я глянув на екран. На першому кадрі все було нормально. На другому — вона легко повернула голову, сміх застиг на губах, рука з келихом зависла в русі. Але щось на фоні притягнуло мою увагу.

Тінь за її плечем, там, де мала бути лише темна пляма від лампи, ніби витягнулася вгору, заокруглила обриси й стала схожою на чиюсь голову. Хоча я цього не бачив.

Я перемкнувся на інший кадр.

Там тіні вже не було. Все виглядало саме так, як я бачив насправді.

— Щось не так? — спитала Емма.

— Просто світло, — відповів я. — Іноді воно любить жартувати.

Вона раптом торкнулася моєї шиї. Її пальці були теплі, але шкіра відгукнулася не приємним жаром, а холодом.

— Я можу показати тобі місця, де світло не потрібне, — сказала вона, нахиляючись ближче. — Тут поруч є один закуток, про який мало хто знає. Чудове місце для фотографій. І… не тільки.

Натяк був достатньо прямий.

Я посміхнувся ввічливо.

— Мені потрібна ясна голова, якщо я хочу завтра щось написати, — сказав я. — Тому, швидше за все, цю ніч я проведу в номері сам.

Вона закотила очі.

— Журналісти… Завжди знаходите собі виправдання. Гаразд. Можливо, ти просто любиш інший тип компанії.

Вона сказала це без агресії, радше з легкою втомою. І влучила в ціль.

— Можливо, — відповів я. — Але ти все одно мені допомогла. Історія про дівчину-утопленицю — уже непоганий початок.

— Якщо завтра побачиш у новинах щось цікавіше, ніж розповіла я, не лякайся, — кинула вона, допиваючи свій напій. — Це місто любить увагу більше, ніж зірки шоу-бізнесу. Воно любить, коли його помічають.

Емма підвелася, торкнулася пальцями мого плеча.

— Бувай, Темний Фотограф. Гляди, щоб ти писав свої історії, а не вони тебе.

Я проводжав поглядом її постать, запам’ятовуючи, як вона йде до дверей, як силует ковзає між столиками. Потім допив другий келих пива й вирішив, що час теж іти.

Коли я вийшов надвір, дощ майже вщух. Лише поодинокі краплі ще зривалися з дахів, трохи приводячи мене до тями. Я глянув уперед. Вода в каналі була зовсім чорною — страшною й водночас манливою, як бездонна діра.

Я зупинився, підняв камеру й подивився через видошукач. Будинки, вікна, віддзеркалення моєї фігури у склі готелю. На секунду мені здалося, що поруч із силуетом є ще один контур — темніший, щільніший, стрункіший. Наче хтось стоїть занадто близько, просто за моєю спиною. Дівчина.

Я обернувся.

Позаду — лише міст, поруччя, повністю порожня вулиця і тиша.

Я відчув, як волосся на потилиці повільно стає дибки.

— Я перепив, — сказав я сам собі. — Це просто втома. Просто… втома.

Я опустив камеру й нарешті зайшов до готелю.

Ліжко прийняло мене сирою постіллю й жорстким матрацом. Але повіки були такі важкі, що я провалився майже миттєво.

Сон не змусив себе чекати. Як завжди — один і той самий. Саме через нього я ненавиджу ніч. Ненавиджу спати.

Рука брата на кермі. Я бачу лише профіль. Чую, як він щось говорить, але слова ніби глушить вода.

Інші фари назустріч. Коротке «чорт» крізь зуби.

Сон, як завжди, не показує найгіршого. Він ставить мене на паузу за секунду до удару.

І чийсь голос. Тихий, знайомий і водночас чужий:

«Я захищу тебе… ти мій…»

Я раптово розплющив очі від того, як виття сирен поліції та швидкої розірвало ніч навпіл і покотилося луною вздовж вулиці. Звук ліз крізь скло, стіни й тишу номера.

Я підійшов до вікна — внизу, трохи далі від нашої будівлі, в темряві блимали сині й червоні вогні — різко, уривчасто, так, що від них починало нудити.

Дві поліцейські машини, швидка, ще одна машина з жовтими смугами.

Я не розрізняв облич — лише рухи: хтось активно махав руками, щось пояснюючи надто голосно; хтось схилився над чимось білим на землі; ще один поліцейський просто сперся на машину й дивився в одну точку, ніби вже бачив це сто разів.

У вікнах навпроти один за одним прокидалися люди: силуети притискалися до скла, чиїсь руки розсовували фіранки, телефони підіймалися, щоб зняти все на відео. І саме тоді в мене пересохло в горлі від розуміння: на бруківці лежало не просто щось, а безжиттєве тіло.