Раді Вас бачити!

Я підняв себе о дев’ятій і, попри запрошення на сніданок, утік у маленьку кав’ярню неподалік.

Усередині пахло кавою й свіжою випічкою. Кілька місцевих уже сиділи за столиками: хтось гортав газету, хтось щось набирав у телефоні, хтось просто дивився у вікно, де мряка лизала бруківку. Я взяв еспресо, сів надворі й уперся поглядом в екран.

Серед реклами, дрібних оголошень і новин про погоду заголовок одразу впав в око:

«Жінку знайдено мертвою поблизу бару Bleke Maan. Поліція не виключає насильницьку смерть».

Фотографії не було. Жодних «ШОК» чи «СЕНСАЦІЯ» — лише короткий абзац, написаний так, ніби йшлося про щось буденне:

«Жінка близько тридцяти років, темне волосся, у синій вечірній сукні, востаннє її бачили вчора ввечері в барі. Свідків просимо надати будь-яку важливу інформацію».

Мене повільно обдало жаром. Десь під ребрами неприємно все стиснулося.

Мені не потрібне було фото.

Темне волосся. Синя сукня.

Емма.

Я мимоволі заплющив очі й відмотав вечір назад, по кадрах, ніби переглядав власні фото: бар, лампочки під стелею, її профіль, світло на склі…

Що могло статися? Вона ж виходила сама.

Телефон завібрував на столі, безцеремонно перебивши мої думки.

Бен:

«Ну що, як місто?

Є щось цікаве, чи це буде хроніка про пиво?»

Я ще раз глянув на новину.

Пальці самі набрали:

«Учора в районі мого готелю вже є одна смерть.

Жінку знайшли біля каналу.

Звучить для тебе як початок матеріалу?»

Перед відправкою я прибрав згадку про «знайому з бару». Надто особисто для людини, з якою я провів менше години.

Відповідь прилетіла майже одразу.

«Господи, ти в місті менше доби.

Будь обережний, не перетвори репортаж на щоденник кримінального репортера.

Але так, це сильний початок.

Якщо матимеш деталі — пиши».

«Якщо матимеш деталі» прозвучало і як благословення, і як вирок одночасно.

Я ще раз усе обдумав і вирішив піти туди, де вчора зустрів загиблу дівчину.

Бар був недалеко і вдень виглядав майже сором’язливим, ніби його застукали без макіяжу. Неонова вивіска була вимкнена, її контур тьмяно білів на стіні. Скло дверей вкривав тонкий шар відбитків пальців, а всередині панувала напівтемрява, розрізана вузькими смугами світла з вікон.

У кінці приміщення стояв бармен і протирав склянки. Той самий, що вчора радив мені пиво. Його рухи були повільні, майже автоматичні, але очі — уважні.

Помітивши мене, він кивнув у бік стійки.

— Пам’ятаю тебе. Заходь. Офіційно ми ще не відкрилися, але якщо комусь потрібна кава — це завжди будь ласка.

— Кава… — пробурмотів я. Голос прозвучав так, ніби мене скоро почне нудити від неї, але мені все одно треба було якось почати розмову.

— Одну хвилину, зараз.

Він відклав склянки на місце, а я, не маючи звички ходити навколо, одразу випалив:

— Можна питання? Учора вночі тут були поліцейські?

Бармен завмер рівно на секунду. Погляд натягнувся, як струна. Потім переді мною з’явилася чашка.

— Хм… Ти ж журналіст. З камерою й усім таким?

— Так. Пишу матеріал про місто. Але ця справа вже зовсім інше…

У відповідь він лише зітхнув.

— Поліція справді заходила. Питали, хто був учора, хто з ким говорив, хто з ким пішов. Звичайні речі. Вони завжди повторюють одне й те саме, як мантру.

Краєм ока я бачив, як десь у глибині приміщення хтось розставляє стільці, готуючи бар до вечора. Потім обхопив чашку обома руками, і кераміка приємно обпекла долоні після холодної вулиці.

— І що ти їм сказав?

— Що вона сиділа за стійкою, пила своє мартіні з льодом, сміялася, розповідала дурні історії. Що пішла сама. Наскільки я бачив. І що тут був один чоловік із камерою й американським акцентом. Вони спитали, чи ти досі в місті. Я сказав: “Схоже, так”.

Він трохи помовчав і вже тихіше додав:

— Вибач.

У його голосі не було й краплі підозри. Просто факт. Але все одно вкололо. Напевно, мене таки пов’яжуть із цією справою. На Бога, за що?

Я ковтнув каву.

— Вона часто тут бувала?

— Хвилями. Могла не з’являтися місяць, потім приходила три вечори поспіль. Як усі. І не була з тих, хто шукає проблеми. Хоча… — губи скривилися в короткій посмішці. — У кого їх немає.

— Зрозуміло…

На мить між нами зависла тиша. Я не хотів втрачати шанс знайти бодай щось для статті — бо, зрештою, я й справді не криміналіст і цю справу не розплутаю.

— Слухай, не в тему, але мені потрібно щось, куди зазвичай не водять туристів. Якесь похмуре, містичне місце. Не подумай, я не якийсь збоченець. Просто ранкові події трохи збили мене з курсу, і я відстав від графіка.

На його обличчі промайнуло щось схоже на задоволення, ніби я запитав про справді улюблене.

— У нас є один такий чувак. Не гід у звичному сенсі, а… людина, яка знає, де місто ховає свої шрами. Марсел. Іноді він приводить сюди групи після прогулянок. Зазвичай усі в захваті.

— Можеш зв’язати нас?

Десь усередині моє професійне «я» радісно потерло руки.

— Можу. Але раджу бути обережним. Особливо якщо підеш на особисту екскурсію, а не на групову.

— У мене і так проблеми зі сном, із головою, з людьми. Гірше вже не буде. — Я криво всміхнувся.

— Повір, — пробурмотів він, набираючи повідомлення, — завжди може стати гірше.

Телефон дзенькнув майже одразу. Бритоголовий чоловік відкрив відповідь і зачитав:

— Сьогодні о сьомій, біля старої церкви на розі.

Потім усміхнувся:

— Що ж, можеш готуватися до занурення в пітьму.

— Хах. Я давно до неї звик, брате. Вона годує мене вже три роки.

— Мабуть, співчуваю. Але не скажу, що в мене життя краще. — Новий знайомий розвів руками.

Він ще секунду дивився на мене, ніби хотів щось додати, а потім лише махнув рукою.

— І не бери все занадто близько до серця. Люди помирають щодня. Тим паче ви розмовляли хвилин двадцять, не більше.

— Так, авжеж…

Прозвучало спокійно, майже без емоцій. Але в грудях усе одно щось стиснулося, наче десь глибоко я все ж вважав себе винним.

Допивши каву, я попрощався й пішов блукати містом, шукаючи, що можна надіслати в офіс, аби вони хоча б ненадовго від мене відчепилися.

Я ходив Гентом, як чужою квартирою, в яку мене впустили лише на кілька днів: обережно торкався стін поглядом, зазирав у вікна, дивився, які книжки стоять на полицях, але руками нічого не чіпав.

Та на одній вузькій вулиці я раптом відчув, як змінюється повітря. У ньому з’явився запах фарби, ароматичних паличок і свічок — теплий, густий, зовсім не схожий на той сирий холод, яким дихало все місто.

Я повернувся.

Велика вітрина одразу виділилася серед інших, як синець серед нормальної шкіри.

Замість манекенів чи столиків — картини. Великі, темні, красиві.

Жодних «гарненьких» пейзажів для туристів. Жодних квіточок, сонечок чи мостів на магнітики. Лише тіла, які виринали з води або, навпаки, безслідно тонули в ній. Канали, розкриті, як роти. Будинки з очима замість вікон. Лінії були різкими, але в них було щось настільки точне, як чесно сказане «боляче».

Я підняв голову. Над дверима висіла табличка, намальована від руки. Напівготичні літери перепліталися, мов коріння, і читалися як Nocturne або щось дуже близьке до цього. Фарба місцями облупилася, але від цього назва лише сильніше притягувала погляд.

Двері були прочинені, і крізь щілину назовні витікала тонка смуга теплого світла разом із тим самим змішаним ароматом, який я відчув ще на вулиці.

Я легенько штовхнув їх і зайшов усередину.