Спочатку:
На сторінку книги
Храм Світла височів над Глітерборном уже багато століть. Його білі кам'яні стіни, потемнілі від часу й дощів, усе ще відбивали навіть найслабше світло. Високі вітражі були прикрашені стародавніми символами, зміст яких давно забули навіть жерці. Колись сюди приходили люди, щоб дякувати за врожай, народження дітей чи мирні дні. Тепер вони приходили лише тоді, коли втрачали когось або боялися втратити.
Каель мовчки піднімався широкими сходами. Ліра йшла поруч, уважно розглядаючи храм. Вона бувала тут лише раз, ще маленькою, разом із бабусею. Тоді це місце здавалося їй теплим і спокійним. Зараз усе було інакше.
Повітря стало важким.
Наче навіть молитви боялися звучати голосно.
Біля головного входу їх зустрів літній жрець у довгому білому вбранні.
— Каелю... — тихо промовив він. — Я сподівався, що цієї ночі ти не прийдеш.
— Я теж, отче.
Жрець перевів погляд на Ліру.
— А це?
— Ліра.
— Та сама дівчина зі снами?
Ліра здивовано подивилася на нього.
— Ви знаєте про мене?
Жрець сумно всміхнувся.
— У цьому місті чутки поширюються швидше за вітер.
Він відчинив важкі дубові двері.
— Заходьте.
Усередині храм був освітлений сотнями свічок. Їхнє тепле світло відбивалося на мармуровій підлозі, але навіть воно не могло повністю прогнати темні кути великої зали.
Ліра відчула дивне тепло.
Ніби після довгої дороги вона нарешті знайшла місце, де можна перепочити.
— Ерік у кімнаті для тих, хто повернувся, — сказав жрець. — Він не говорить.
— Можемо його побачити? — запитав Каель.
— Звичайно.
Вони пройшли довгим коридором.
За товстими кам'яними стінами панувала майже абсолютна тиша.
Лише десь далеко було чути потріскування свічок.
Жрець відчинив невеликі дерев'яні двері.
Хлопчик сидів біля вікна.
Він дивився на дощ.
Навіть не озирнувся.
— Еріку, — лагідно промовив жрець.
Жодної реакції.
Каель повільно підійшов ближче.
— Привіт.
Хлопчик мовчав.
— Пам'ятаєш мене?
Минуло кілька секунд.
— Так...
Його голос був тихим і дуже втомленим.
Каель присів поруч.
— Як ти почуваєшся?
Ерік довго дивився у вікно.
— Мені холодно.
— Тут тепло.
— Холод не зовні...
Ліра здригнулася.
Ці слова прозвучали так, ніби їх сказав не десятирічний хлопчик.
Каель обережно поклав руку йому на плече.
— Ти можеш розповісти, що сталося?
Ерік повільно заплющив очі.
— Ми поверталися додому...
— Хто «ми»?
— Я... мама... і тато...
Він замовк.
— Потім згасли всі ліхтарі...
У кімнаті запанувала тиша.
Навіть жрець затамував подих.
— А потім? — тихо запитала Ліра.
Ерік повільно повернув голову.
Його очі були наповнені сльозами.
— Хтось стояв серед темряви...
— Ти бачив його?
Хлопчик кивнув.
— Він був дуже високий...
— І що він зробив?
Ерік опустив голову.
— Усміхнувся...
У Каеля по спині пробіг холод.
— А потім?
Хлопчик ледве чутно прошепотів:
— Він сказав... що скоро повернеться додому.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як догоряє свічка.
Каель і Ліра переглянулися.
Вони обоє зрозуміли одне й те саме.
Те, що наближалося до Глітерборна, шукало не випадкових жертв.
Воно поверталося туди, де колись уже було.
