Спочатку:
На сторінку книги
Щойно Каель переступив поріг стародавньої брами, він відчув, як повітря змінилося.
Воно стало густим, важким, ніби кожен вдих вимагав більше сил, ніж зазвичай. Позаду залишився знайомий світ — Глітерборн, його кам'яні вулиці, храм, бібліотека, люди, які ще вірили, що темряву можна зупинити. Тут усе було іншим.
Ліра зробила крок слідом за ним і мимоволі озирнулася.
Брама стояла на місці.
Але ліс, яким вони щойно йшли, зник.
Позаду була лише густа біла імла.
— Каелю... — її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла. — Ми... не зможемо повернутися?
Він мовчки дивився назад.
Потім спокійно відповів:
— Повернутися можна майже звідусіль.
Він зробив коротку паузу.
— Питання лише в тому... ким ти повернешся.
Ліра опустила очі.
Ці слова чомусь налякали її більше, ніж битва кілька хвилин тому.
Вони рушили вперед.
Дорога була вимощена старими плитами, між якими проростав сріблястий мох. По обидва боки здіймалися дерева без листя. Їхні гілки нагадували довгі руки, що тягнулися до неба.
Стояла неприродна тиша.
Не співали птахи.
Не дзижчали комахи.
Навіть вітер ніби боявся цього місця.
Ліра відчула, як по шкірі пробігли мурашки.
— Це місце... живе.
Каель уважно подивився на неї.
— Чому ти так думаєш?
— Воно дивиться на нас.
Він не відповів.
Бо й сам відчував те саме.
Минуло майже дві години.
Стежка почала спускатися вниз.
Попереду відкрилася величезна долина.
Ліра завмерла.
Перед ними лежали руїни стародавнього міста.
Зруйновані башти здіймалися над землею, мов уламки забутого світу. Кам'яні мости висіли над бездонними проваллями, а в центрі долини стояв величезний палац із чорного каменю.
Навіть здалеку він здавався моторошним.
— Це...
— Місто Еларіс, — тихо сказав Каель.
— Ти знаєш його?
— Лише з легенд.
Ліра не могла відірвати погляду.
— Воно красиве...
Каель сумно всміхнувся.
— Було.
Вони почали спускатися старими сходами.
Кожен крок луною відбивався між руїн.
Раптом Ліра помітила щось дивне.
На камені лежали свіжі сліди.
Великі.
Наче тут зовсім недавно хтось проходив.
— Каелю...
Він одразу присів біля слідів.
Його обличчя стало серйозним.
— Це не людські.
— А чиї?
Він провів пальцями по відбитку.
— Не знаю.
І саме це мене лякає.
Коли сонце мало б уже хилитися до заходу, вони дісталися центральної площі.
Посеред неї стояв величезний фонтан.
Колись із нього текла вода.
Тепер усередині була лише чорна, нерухома рідина, схожа на дзеркало.
Ліра повільно підійшла ближче.
— Не торкайся! — різко сказав Каель.
Але було запізно.
На поверхню впала лише одна крапля дощу.
І чорна вода ожила.
По ній пішли кола.
Одне.
Друге.
Третє.
У темному дзеркалі почало з'являтися відображення.
Та воно не повторювало рухів Ліри.
Навпаки.
Відображення повільно підняло голову.
І... усміхнулося.
Ліра різко відступила.
— Каелю...
Він уже стояв поруч із мечем у руках.
Темна поверхня фонтану завирувала.
З неї почала підніматися висока людська постать.
Повністю чорна.
Без обличчя.
Без очей.
Лише силует із густої темряви.
Вона зробила перший крок назовні.
Потім другий.
І тихим, майже людським голосом промовила:
— Ви зайшли надто далеко...
Каель став перед Лірою, закриваючи її собою.
Синє полум'я спалахнуло вздовж леза меча.
— Тоді спробуй нас зупинити.
Темна істота повільно розвела руки.
Навколо площі почав здійматися чорний туман.
Руїни Еларіса здригнулися.
І перша справжня битва в Забутих землях ось-ось мала розпочатися.
