Раді Вас бачити!

Аделія

Ранок Аделії починався тихо. Вона прокинулася за кілька хвилин до будильника, ще деякий час лежала, дивлячись у стелю, а потім простягнула руку до телефону. На екрані було кілька повідомлень і жодного важливого. Дівчина підвелася, відчинила штори й впустила до кімнати бліде ранкове світло. Місто вже прокидалося: десь унизу сигналили автомобілі, у сусідньому будинку хтось поспіхом зачиняв вікно, десь чутно був звук кавової машини та дитячого сміху. Вона поставила чайник, поки чайник нагрівався, Аделія обдумувала вчорашню співбесіду. Вона залишила після себе дивне відчуття: Віктор Рейн був зовсім не таким, яким вона уявляла його за фотографіями. Він був занадто спокійним, уважним, іноді здавалося, що він не слухає співрозмовника, а вивчає його. Аделія взяла чашку кави й відкрила ноутбук, вона ще раз переглянула інформацію про компанію і саме в цей момент задзвонив телефон.

— Слухаю.

— Доброго ранку, пані Вуд. Телефоную з офісу Віктора Рейна.

Аделія випрямилася.

— Так?

— Віктор Рейн просив передати, що завтра чекає вас у бізнес-центрі о восьмій ранку.

— О восьмій?

— Так.

— А співбесіда ж уже була.

На тому кінці лінії запала коротка пауза.

— Наскільки мені відомо, так. Але пан Рейн хоче, щоб ви прийшли завтра.

— Добре. Я буду.

— Чудово. Гарного дня.

Дзвінок завершився.

Дівчина повільно поклала телефон на стіл, дівчина підійшла до календаря, відкрила його і внесла час, навіть не підозрюючи, що за кілька хвилин такий самий дзвінок отримають ще дві жінки.

***

Кетрін

Кетрін прокидалася за будильником, рівно о шостій тридцять. Вона не любила поспіху, тому завжди ставила будильник на годину раніше, щоб спокійно прокинутися і насолоджуватися кожною секундою ранку. Потім — чорна сукня-футляр, світлий жакет і годинник на тонкому ремінці. Її ранок проходив за чітким розкладом: о дев'ятій вона вже сиділа за ноутбуком, переглядаючи робочі пропозиції, десь підписувала подрузі Лесі, інколи заходила в чат знайомств , переглядала потенційних кандидатів і всім відмовляла. Кетрін жагала стабільності, зросту в кар'єрі, а не витрачати час на чоловіків.

Тут задзвонив телефон.

— Кетрін Міллер?

— Так.

— Це секретар Віктора Рейна. Завтра чекаємо на вас о восьмій ранку.

Кетрін насупилася.

— Завтра?

— Так.

— Мені потрібно щось підготувати?

— Ні. Просто приїдьте вчасно.

— Добре.

Вона завершила дзвінок.

Кілька секунд просто дивилася на телефон, потім відкрила календар і записала дату та час. Кетрін зробила ковток кави, щось у цьому дзвінку їй не сподобалося, але вона ще не знала чому.

***

Жасмін

Жасмін прокинулася пізніше за інших. Її будильник дзвонив тричі, перш ніж вона нарешті відкрила очі.

— Я ненавиджу ранки...

Вона схопила телефон, був пропущений дзвінок, через кілька секунд він задзвонив знову.

— Так?

— Пані Картер, це секретар Віктора Рейна. Завтра вам необхідно прибути до офісу о восьмій ранку.

— О восьмій?

— Так.

— А якщо я прийду о восьмій нуль п'ять?

— Не рекомендую.

Жасмін посміхнулася.

— Передайте своєму босу, що я постараюся його не розчарувати.

— Я передам.

Вона поклала слухавку.

Через хвилину Жасмін уже сиділа перед шафою, вона передивлялася та одягала різний одяг, щоб вибрати саме той, який буде і офісного стилю, і привертати увагу . В неї купа було речей, але нічого такого, щоб підходило до повсягдений робочих днів. Жасмін тяжко видохнула, в потім різко посміхнулась:

— Щож, час оновити гардероб, я знала, що цей Рейн матір вашу, обере мене, ніхто не може порівнятися зі мною.

Жасмін одягнулась, зробила легкий макіяж і вийшла з квартири.

Дівчина йшла центральною вулицею, коли поруч плавно зупинився чорний автомобіль, вона спочатку не звернула уваги, а потім опустилося скло.

— Пані Картер?

Жасмін зупинилася. За кермом сидів Віктор Рейн.

— Ви?

— Я.

— Ви стежите за своїми майбутніми співробітницями?

— Ні. Просто сьогодні мені пощастило зустріти вас на вулиці.

— Звучить підозріло.

Віктор усміхнувся.

— Куди йдете?

— У магазин.

— Який?

Жасмін назвала адресу. Віктор підняв брову.

— Цікаво.

— Що?

— Я теж туди їду.

Вона подивилася на автомобіль.

— Ви хочете сказати, що це не постановка?

— Якщо я хотів би вас викрасти, навряд чи почав би з питання про магазин.

Жасмін засміялася.

— Аргумент прийнятий.

Віктор кивнув на пасажирське сидіння.

— Підвезти?

Жасмін кілька секунд вагалася, але потім відчинила двері.

— Добре.

Автомобіль рушив, у салоні було тихо, Жасмін дивилася у вікно вдихаючи аромат свіжого повітря, доречі він там був.

— Ви завжди підвозите своїх співробітниць?

— Ви ще не моя співробітниця.

— Але секретар сказав, що мене чекають завтра.

— Значить, майже.

— А інших теж?

Віктор кинув на неї короткий погляд.

— Яких інших?

— Не важливо. — вона посміхнулася.

— Просто цікаво.

— Цікавість іноді створює проблеми.

— А іноді допомагає їх розв'язувати.

Віктор нічого не відповів.

Через кілька хвилин вони під'їхали до магазину.

— Приїхали.

Жасмін вийшла.

— Дякую.

Віктор заглушив двигун.

— Я теж зайду.

— За костюмом?

— Саме так.

— Не очікувала, що ви особисто обираєте собі одяг.

— Я не люблю доручати іншим те, що можу зробити сам.

У магазині вони розійшлися різними відділами: Жасмін розглядала костюми, Віктор стояв неподалік, переглядаючи сорочки.

— Цей вам підійде, — раптом сказав він.

Жасмін обернулася, він показував на темно-сірий костюм.

— Ви зараз вибираєте мені одяг?

— Ви ж саме за ним прийшли.

— Я думала, ви просто директор.

— А ще я непогано знаюся на діловому стилі.

Жасмін приклала костюм до себе.

— Непогано.

— Вам пасуватиме.

Вона подивилася на нього.

— Ви завжди говорите людям, що їм пасує?

— Тільки коли це очевидно.

Жасмін усміхнулася.

— Небезпечна впевненість.

— А ви любите небезпечні речі?

Вона затримала на ньому погляд.

— Залежить від того, наскільки вони небезпечні.

Віктор нічого не сказав, лише посміхнувся. Після покупки він запропонував підвезти її додому, цього разу Жасмін погодилася без вагань. Вона говорила про роботу, він — про компанію, вона запитувала про його вимоги, а він відповідав коротко, аж поки автомобіль не зупинився біля її будинку.

— Дякую.

— Будь ласка.

Жасмін вийшла.

Віктор дочекався, поки вона зайде до під'їзду, потім подивився на будинок, запам'ятав номер та адресу і аж потім поїхав.

Наступного ранку о восьмій без двох хвилин двері бізнес-центру відчинилися. Першою з'явилася Кетрін: темно-синій костюм, біла сорочка, волосся акуратно зібране, у руках — чорна папка. За хвилину прийшла Аделія: бежевий жакет, темні брюки, невелика сумка через плече і ще через кілька секунд у холі з'явилася Жасмін. Вона була в новому темно-сірому костюмі. Побачивши інших, дівчина зупинилася.

— Ви теж?

— Схоже, — відповіла Кетрін.

Аделія перевела погляд із однієї на іншу.

— Вас теж попросили прийти о восьмій?

— Так, — відповіли вони майже одночасно.

Жасмін примружилася.

— Дивно.

— Що саме? — запитала Аделія.

— Нас було троє на співбесіді.

Кетрін подивилася на неї.

— І?

— І я чомусь думаю, що сьогодні ми дізнаємося, навіщо він узяв нас усіх.

Двері ліфта відчинилися.

— Пані Міллер? Пані Картер? Пані Вуд?

Перед ними стояла секретарка.

— Віктор Рейн уже чекає.

У кабінеті Віктор стояв біля вікна, на столі лежали три нові пропуски. Три імені. Він почув як двері відчинилися і різко повернувся.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіли вони.

— Приємно бачити, що пунктуальність у вас не викликає труднощів.

Жасмін усміхнулася.

— Ми ж не хотіли вас розчаровувати.

Віктор затримав на ній погляд.

— Це правильно.

Він поклав перед ними документи.

— Від сьогодні ви працюєте тут.

Кетрін подивилася на папери.

— Усі троє?

— Усі троє.

Аделія мовчала.

Її погляд ковзнув по кабінету: на двері на яких була камера спостереження, на замкненій шухляді.

Віктор це помітив.

— Є питання?

Аделія подивилася на нього.

— Поки що ні.

Віктор усміхнувся.

— Це ненадовго.

Тим часом

У поліцейському відділку детектив Томас Грей сидів перед дошкою, вкритою фотографіями: сім жінок, сім справ, шість старих і одна нова. Він прикріпив останній знімок.

— Знайшли особу, — сказала напарниця.

— Хто?

— Одрі Морган. Двадцять дев'ять років.

Томас подивився на папку.

— Що про неї відомо?

— Працювала в кількох компаніях. Останнє місце роботи — приватний бізнес.

— Який?

Жінка поклала перед ним документ. Томас прочитав.

— Скільки часу вона там працювала?

— Три місяці.

Томас мовчав, потім дістав старі матеріали.

— Знайди мені всіх жінок, які працювали в компаніях Віктора Рейна за останні десять років.

— Думаєш, він причетний?

Детектив подивився на фотографії.

— Я поки нічого не думаю.— він поклав перед собою фотографію Віктора. — Я просто хочу знати, чому навколо одного чоловіка постійно зникають жінки.

На двадцять третьому поверсі Віктор тим часом проводив для трьох нових співробітниць першу нараду. Він говорив спокійно, упевнено, наче нічого незвичайного не відбувалося, а потім його телефон коротко завібрував. Віктор подивився на екран, там було лише одне повідомлення:

«Поліція почала ставити запитання».