Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Обручка для майбутнього
Минали місяці.
Для Тома вони були найщасливішими в житті.
Він навчався в університеті, підробляв вечорами в невеликій автомайстерні неподалік вокзалу й майже весь вільний час проводив з Евелін. Вони гуляли набережною Дніпра, сиділи в затишних кав’ярнях, разом готувалися до сесії та будували плани на майбутнє, яке тоді здавалося таким простим і світлим.
Том ніколи не був романтиком у звичному сенсі. Він не вмів красиво говорити гучні слова, не влаштовував дорогих сюрпризів і не обіцяв золотих гір. Але поруч з Евелін він навчився радіти дрібницям: її усмішці, дотику до його руки, тихому сміху, коли вона плуталася в складних юридичних термінах, які він намагався їй пояснювати.
Одного вечора вони сиділи на лавці біля річки. Сонце повільно ховалося за обрій, фарбуючи воду в золотаво-рожеві кольори. Евелін поклала голову йому на плече й тихо сказала:
— Знаєш, я ніколи не почувалася так спокійно поруч із кимось.
Том обережно стиснув її долоню.
— Я теж.
Вона підняла на нього очі.
— А якою ти бачиш свою сім’ю?
Питання застало його зненацька. Він замислився лише на секунду.
— Невеликий будинок, — усміхнувся Том. — Багато книжок, собака у дворі… і ти поруч.
Евелін зашарілася й легенько вдарила його по плечу.
— Це вже схоже на пропозицію.
— Поки що лише мрія, — тихо відповів він.
Та саме того вечора вперше серйозно задумався про шлюб.
Минув майже рік від дня їхнього знайомства. Евелін виповнилося вісімнадцять, а Том уже був упевнений: вона — та жінка, з якою він хоче прожити все життя.
Єдина проблема полягала в грошах.
Стипендії ледь вистачало на навчання та проїзд, а підробіток в автомайстерні приносив небагато. Том відклав кожну можливу гривню, відмовляв собі в новому одязі, рідше зустрічався з друзями й навіть почав брати додаткові зміни у вихідні.
Одного вечора батько застав його на кухні за старим зошитом, де Том щось уважно підраховував.
— Що це в тебе? — запитав Сергій Гнатюк, сідаючи навпроти.
Том ніяково закрив сторінку.
— Та так… витрати.
Батько помітив цифри, викреслені кілька разів поспіль, і ледь усміхнувся.
— Це випадково не пов’язано з Евелін?
Том зітхнув. Приховувати далі не було сенсу.
— Я хочу зробити їй пропозицію.
У дверях одразу з’явилася мама, яка, виявляється, почула останні слова.
— Ой, Сергію, я ж казала, що до цього йде!
Том почервонів, як хлопчисько.
— Але в мене недостатньо грошей на хорошу обручку. Я ще трохи назбираю…
Сергій уважно подивився на сина. Перед ним сидів уже не хлопчик, а молодий чоловік, який справді був готовий взяти відповідальність за кохану жінку.
— Ти впевнений у своєму рішенні? — серйозно запитав батько.
Том навіть не замислився.
— Так. Я люблю її.
Мама тепло усміхнулася, а в очах батька з’явилося схвалення.
— Одружуватися треба не через гроші, а через любов, — тихо сказав Сергій. — А любов у твоїх очах я бачу.
Того ж вечора батьки покликали його до своєї кімнати. Наталія дістала невеликий конверт і простягнула синові.
— Це наш подарунок.
— Мамо, ні, я не можу…
— Можеш, — м’яко перебила вона. — Ми з батьком колись теж починали майже з нічого. Але були щасливі, бо кохали одне одного.
Том повільно відкрив конверт. Усередині лежали гроші — значно більше, ніж він зміг би відкласти за кілька місяців роботи.
У горлі раптом стало тісно.
— Дякую…
Батько міцно стиснув його плече.
— Просто зроби так, щоб вона завжди усміхалася так, як зараз усміхаєшся ти.
Через два дні Том поїхав до Дніпра.
Він довго ходив ювелірними магазинами, розглядаючи десятки обручок. Одні здавалися надто дорогими, інші — зовсім не схожими на ті, які могли б сподобатися Евелін.
І раптом він побачив тонку золоту обручку з маленьким діамантом, просту й водночас дуже ніжну.
— Хочете приміряти? — запитала продавчиня.
Том узяв обручку в руки, і його серце несподівано затремтіло. Він уявив, як надягає її на палець Евелін, як вона усміхається крізь сльози радості, як вони разом починають нове життя.
— Беру, — тихо сказав він.
Коли продавчиня поклала обручку в маленьку оксамитову коробочку, Том відчув себе найщасливішою людиною у світі. Він вийшов із магазину й ще кілька разів відкривав коробочку просто на вулиці, не в змозі повірити, що це відбувається насправді.
Увечері він сидів у своїй кімнаті, тримаючи коробочку в долонях. За вікном шумів літній дощ, сестри щось весело обговорювали на кухні, а Том мріяв про майбутнє: весілля, спільний дім, дітей, ранки поруч із коханою жінкою.
Він не знав, що саме ця маленька золота обручка одного дня стане символом не лише його найбільшого кохання, а й найбільшого болю.
Не знав, що попереду на нього чекає ніч, яка забере його свободу.
Не знав, що, стискаючи оксамитову коробочку в руках, він тримає останній спокійний вечір свого життя.
Том усміхнувся, заховав обручку до шухляди столу й погасив світло.
У темряві він думав лише про одне:
«Ще трохи — і вона стане моєю дружиною».
А доля вже готувала для нього зовсім інший вирок.
