Спочатку:
На сторінку книги
Глава 5. Ніч, яка все зруйнувала
Літній вечір був теплим і тихим. Невеликий ресторан «Старий міст» у центрі Павлограда не був розкішним, але мав особливу атмосферу: живі квіти на столах, м’яке світло свічок і тиха музика, що лунала у залі. Саме сюди Том запросив Евелін, хоча хвилювався так, ніби йшов не на вечерю, а на найважливіший суд у своєму житті.
Він прийшов раніше й уже вдесяте перевіряв кишеню піджака, де лежала маленька оксамитова коробочка. Серце калатало так сильно, що долоні стали вологими.
Коли Евелін увійшла до ресторану, Том на мить перестав дихати.
Вона була неймовірною. Темно-синя сукня ніжно підкреслювала її фігуру, волосся спадало м’якими хвилями на плечі, а в очах світилися теплі вогники. Вона виглядала по-справжньому розкішно, хоча навколо не було ні дорогих прикрас, ні пафосу.
— Ти сьогодні така красива, що я забув усі слова, — зізнався Том, коли вона сіла навпроти.
Евелін усміхнулася.
— Це небезпечно для майбутнього юриста.
Вечеря минала легко. Вони сміялися, згадували першу зустріч біля скверу, сперечалися про фільми й будували плани на майбутнє. Том дивився на неї й розумів: він не уявляє свого життя без цієї дівчини.
Коли офіціант забрав тарілки, Том відчув, що настав момент.
Його руки затремтіли.
Він повільно підвівся, дістав із кишені коробочку й став перед Евелін на одне коліно.
У залі стало тихіше.
Евелін здивовано прикрила губи долонею.
— Евелін Коваленко… — голос Тома трохи тремтів. — Ти зробила мене найщасливішою людиною. Я не маю великих грошей, дорогого будинку чи ідеального життя. Але я знаю одне: я любитиму тебе завжди. Ти вийдеш за мене?
У її очах блиснули сльози.
Кілька секунд вона мовчала, а потім тихо прошепотіла:
— Так…
Том обережно надягнув обручку їй на палець. У ресторані пролунали оплески, хтось із відвідувачів навіть вигукнув:
— Гірко!
Евелін сміялася крізь сльози, а Том не міг повірити, що це відбувається насправді. У ту мить йому здавалося, що попереду на них чекає лише щастя.
Після вечері вони вирішили пройтися вечірнім містом. Ніч була теплою, вулиці майже спорожніли, а ліхтарі відбивалися в калюжах після короткого дощу.
Евелін тримала Тома під руку й раз у раз дивилася на обручку.
— Я досі не вірю, що стала твоєю нареченою, — тихо сказала вона.
— А я досі не вірю, що ти погодилася.
Вони звернули в бік парковки біля старого торгового центру. Саме там їх наздогнав гучний сміх.
Біля чорного позашляховика стояли троє нетверезих хлопців. Один із них свиснув, помітивши Евелін.
— Ого, яка красуня! Іди до нас, принцесо!
Том одразу напружився.
— Ходімо, — тихо сказав він Евелін, намагаючись не звертати уваги.
Та хлопці перегородили їм дорогу.
— Куди так поспішаєте? — нахабно усміхнувся найвищий. — Дай хоч познайомитися.
Евелін міцніше стиснула руку Тома.
— Відійдіть, будь ласка, — спокійно сказав Том.
— А то що? — засміявся інший і штовхнув його в плече.
Том стримувався з останніх сил.
— Ми не хочемо проблем. Просто дайте нам пройти.
— Проблеми вже почалися, — пробурмотів третій.
Наступної миті один із хлопців знову штовхнув Тома, і той не втримався. Між ними зав’язалася бійка. Удар. Ще один. Том намагався лише захиститися, але суперників було троє.
Евелін перелякано закричала:
— Томе, обережно!
Один із хлопців раптом вихопив із-за пояса пістолет.
Усе сталося за лічені секунди.
Евелін кинулася вперед. Вона схопила його за руку, намагаючись відвести зброю вбік. Пролунав глухий постріл.
Нічну тишу розірвав крик.
Один із хлопців похитнувся й упав на асфальт. Під ним швидко розтікалася темна пляма крові.
Евелін стояла, стискаючи пістолет тремтячими руками. Її обличчя зблідло так сильно, що Том ледь упізнавав її.
— Я… я не хотіла… — прошепотіла вона. — Я хотіла врятувати тебе…
Том завмер.
Він подивився на мертвого хлопця, на пістолет у руках Евелін, на її очі, повні жаху.
І в ту мить зрозумів: її посадять.
Сімнадцять років. Усе життя попереду.
Вона не витримає в’язниці.
Том навіть не думав довго. Любов виявилася сильнішою за страх.
Він обережно взяв пістолет із її рук.
— Томе, ні!..
— Слухай мене, — твердо сказав він, дивлячись їй просто в очі. — Ти нічого не скажеш.
— Але це я…
— Ти мене захищала. Я не дозволю тобі зламати життя через це.
Удалині вже почувся звук поліцейських сирен. Хтось із перехожих викликав поліцію.
Евелін плакала, хитаючи головою.
— Будь ласка, не роби цього…
Та Том уже прийняв рішення.
Коли поліцейські машини різко загальмували біля парковки, він стояв посеред дороги з пістолетом у руці.
— Зброю на землю! Руки вгору! — пролунала команда.
Том повільно опустив пістолет і підняв руки.
Поліцейські миттєво повалили його на асфальт і вдягли кайданки.
— Це ви стріляли?
Том повернув голову й побачив Евелін. Вона стояла осторонь, бліда, зі сльозами на щоках. Їхні погляди зустрілися.
І він тихо сказав:
— Так.
Евелін здригнулася, але не вимовила жодного слова.
Новина приголомшила всіх.
Мама плакала, не вірячи, що її син міг убити людину. Батько ходив кімнатою мовчазний і сірий від болю.
Найважче це пережили сестри.
— Це неможливо! — повторювала Марта крізь сльози. — Том не міг! Він не такий!
Олена намагалася знайти адвоката, благала брата сказати правду, але Том мовчав.
На допитах він узяв провину на себе.
Суд тривав недовго.
З огляду на смерть людини та свідчення очевидців Том Гнатюк був засуджений до десяти років позбавлення волі.
Коли суддя зачитував вирок, Том шукав очима лише одну людину.
Евелін сиділа в залі суду, стискаючи в руках ту саму руку, на якій блищала подарована ним обручка. Вона плакала й беззвучно шепотіла:
— Пробач…
Том лише ледь помітно кивнув.
Він вірив, що робить правильно. Вірив, що кохання варте будь-якої жертви.
Того дня, коли двері конвойної машини зачинилися за його спиною, Том ще не знав, що жінка, заради якої він віддав свою свободу, одного дня не дочекається його.
Минуть роки.
Евелін справді приходитиме на побачення, писатиме листи й обіцятиме чекати.
А потім листи стануть рідшими.
І одного дня вона обере інше життя.
А Том залишиться наодинці з десятьма роками темряви та коханням, заради якого пожертвував усім.
