Спочатку:
На сторінку книги
Прокидатись було важко. Свідомість, схоже, вирішила сходити у відпустку, благаючи: “Командир! Відпусти у щорічну, на п’ятнадцять днів! Я заслужила! Не то в СЗЧ піду!”.
Невже живий? Дивно, але трапляється. Може, на інстинктах з дверей якось випав… “Ельку” шкода – мабуть, згоріла вщент. Після дрона з кумулятивною БЧ машини довго не живуть, доведено.
Чи все-таки не вижив, і зараз мене Хеймдалль вербуватиме у військо Одіна, яке під час Рагнароку має стати до вирішальної битви й востаннє надерти поганцям дупи? І тут служити, блін. Цікаво, ейнхеріям дають відпустки?
Насилу таки розліпив очі. Наді мною була потьмяніла від часу дерев’яна стеля. Пахло якось… Незвично. Так пахне у сільській хатині – звичайній хаті десь у тилу, а не в тій, у якій живе наша піксельна братія. Припідняв голову (тіло слухалось препогано), роззирнувся.
Дійсно, хатина. Зруб. З різьбленими вікнами, і затягнуті вони не склом, а… Як та штука зветься? Слюда?
Це місце було анітрохи не нагадувало ні Вальгаллу, ні бригадний стабпункт. А огрядна тітка, що стояла у дверях, була у рівній мірі не схожа як на Одіна, так і на наших милих та неслухняних медсестричок.
Хоча, на Одіна вона б може й потягнула – якби одне око підбити.
Завидівши, що я очуняв – сплеснула руками.
– Рене! – голос в жіночки був під стать конституції тіла – їй би в учебці курсантами командувати. – Слава Творцеві, ти отямився! Джоне! Джоне, хутчіш! Твій син нарешті одужав! – вона вибігла назовні.
Не догнав. Який Рене? Тут ще хтось є? І що за Джон? З нами тепер Іноземний Легіон працює? Дивно, ніхто не розповідав.
Доклавши зусиль (тіло слухалось команд не просто погано – препаскудно, як новачок у перший тиждень БЗВП), повернув голову. На столику коло стіни стояла мідна таця – стара, заюзана, зате до блиску надраєна. Худо-бідно можна було дивитись, як у дзеркало. І там я побачив… Себе.
Ні, я щось не второпав. Не зрозумів, кажу! Повторіть, не пройшло!
Чому в мене очі, всупереч статуту, раптом поміняли орієнт… ее, тобто колір? Чому вони сірі? Чому я тепер блондинчик – проте ні разу не Клінт Іствуд? А головне – чому я, матері його ковінька, дрищ?!
Де моє прекрасне, м’язисте, треноване роками вправ та сержантськими бамбулями, тіло? Поверніть негайно, іроди!
Іроди ніц повертати не поспішали, більш того – взагалі на зв’язок не виходили. Натомість, почулись кроки – і до кімнати зайшов мужик у спідниці. Ні, не ухилянт, а просто мужик у спідниці.
Схоже на те, що раніше носили шотландці. Як його там… А, точно! Кілт. Решта одягу була в тому ж стилі.
Ще він мав окладисту чорну бороду, похмурий фейс та нівроку кремезне тіло. Кремезне, Карл! Чого він – отакий, а я – ходячий посібник з анатомії? Нечесно!
– Оклигав нарешті? – густим басом промовив цей чолов’яга. – Приводь себе до ладу – і ставай до роботи. Не все ж мені самому у хліві прибиратись!
І вийшов. Ні тобі “привіт”, ні “як справи”.
Отже, обстановочка. Замість лишитись у палаючій “ельці” десь у преріях Донбасу, я якимось міфом (навіть гадки не маю, як саме) опинився в тілі іншого чувака. А оцей, який щойно заходив – схоже, тепер мій біологічний батя.
Батьківська любов у нього, походу, аж зашкалює. Лічильник Гейгера від таких показів поплавило б не гірше, ніж мене після першого виходу на “нуль”.
До речі…
Аби впевнитись у своїх підозрах, я припідняв ковдру, якою був накритий. Так і є… Я був у спідниці.
Це фіаско
