Спочатку:
На сторінку книги
Князівство Бромвельд – досить цікава та взагалі унікальна в своєму роді країна.
З одного боку – вона більш-менш технологічно розвинена. З іншого – не входить в альянс (хоч на папері рахується країною-союзницею).
А з третього боку – тут суцільний хаос та перманентна криза влади. І тягнеться це ще з давніх давен.
Колись тут була центральна база інквізиторів. Ага, тих самих. Лиш уявіть собі: ціла купа серів Біле Пальто – та й в одному місці!
Природно, що вони мали вплив на місцеву владу. Не сказати, щоб Великий Князь, якщо йому казали “стрибати”, питав – “наскільки високо”... Але так, підстрибував часом.
Потім стався якийсь кіпіш (я не вникав особливо) – і у носіїв Світла (не ДТЕК, а інквізиторів) щось пішло не так. У підсумку їм довелось піти з князівства з кінцями.
А слабка й недієздатна влада – лишилась. Звісно ж, цим скористались усякі мутні типи, які до того воліли лишатися в тіні. І така ситуація зберігається вже не перше століття.
Ніколи не любив влазити в релігію і про щось там розмірковувати, але… Срані попи. Це як цар Мідас навиворіт, тільки той все на золото перетворював, а ці – на те, від чого я чистив каналюгу у Вольфенштейні.
Навіть у столиці рівень бандитизму зашкалює, а місцева тіньова гільдія – майже не ховається. Її й “тіньовою”-то вже можна назвати з дуже великою натяжечкою.
Все це не могло не вплинути на життя та розвиток суспільства. Як казав Митець – “усюди смерть, розруха та ненависть”...
У цьому царстві пітьми бордель мами Рози – справжній острівець добра та світла. Дійсно острівець добра – на відміну від всяких там інквізиторів.
Але, давайте по порядку.
Яким міфом бійка з тим гадським дворфом переросла у тотальний махач, а потім – у гонитву зі стріляниною, я досі в душі не гребу. Зазвичай я не такий, чесне скаутське.
Але факт є факт – тепер мене розшукують ще й у Штернгауті. “Квітнуть мальви на маминому ганку – я в трьох країнах сидів за хуліганку”. Сергію Вікторовичу, я ваш вірний фанат і шанувальник.
З баронства довелось валити. І ось я тут…
У вестибюлі пахло фіалками і зовсім трохи – мускусом. А оббитими м’яким оксамитом сходами, плавно переступаючи стрункими ніжками на високих каблуках, спускалась вона.
Густе темне волосся дбайливо укладене у високу зачіску. Акуратний макіяж на обличчі – малиновий блиск на губах, глибокі зелені очі майстерно підведені. Обтягуюча світла сукня скоріше підкреслює все, що треба, аніж щось приховує.
Не сказати, що я прихильник такого виду відпочинку. Але саме в її обіймах я знайшов розраду та порятунок від попаяності з ПТСРчиком, які наздогнали мене навіть у цьому світі. До речі – прямий доказ того, що деякі психічні хвороби впливають не лише на мозок, а й на саму безсмертну душу. Ну чи що там у військових замість неї.
Коротше, я відчув спокій та вмиротворення. Навіть якось… гм… тягнути почало до неї.
Зівсно ж, мова не йде про вічне кохання, обіймоньки-цьомчики у світлі вечірнього сонця, будиночок з білим парканом і все таке.
Я вам що – персонаж любовного роману якийсь?
– О, Лоретто, світло моїх очей! – моя мармиза розпливлась у радісній усмішці. – Моє серце радіє, щойно бачу тебе! Як і інші… гм… важливі органи.
Похитуючи своїми божественними стегнами, вона підійшла й зацідила мені ляпаса. Потужного й незламного – аж голівонька мотнулась.
Рученька в неї міцна, скажу я вам.
На чемпіонаті з ляпасингу… гм… цікаво, а є такий вид спорту? Якщо немає, треба обов’язково придумати. Так от, на чемпіонаті з ляпасингу вона обов’язково узяла б “золото”. Власне, вона й так його брала… за свій неперевершений сервіс. Але то трохи інше.
– Ти знаєш, за що, – глибоким мелодійним голосом промовила дівчина.
– Здогадуюсь, – відповів я, потираючи ліву щоку. Підставляти праву точно не варто.
– То що, гарячий гірський хлопче, – вона примружилась, різко змінивши гнів на милість, – є бажання розважитись?
– Вибач, солоденька, – я криво посміхнувся, – та розваги почекають. Сьогодні мені – у кімнату для важливих переговорів.
– Пф! – гордовито склавши руки на грудях (а там було де складати), Лоретта відвернулась. – Ну то ти знаєш, куди йти.
Остання фраза пролунала двозначно. Якщо це вона так вишукано послала мене за кораблем – то я оцінив.
* * *
Так – є тут і такі “послуги”. Захищена кімната – під прикриттям “веселого будинку”. Про яку, взагалі-то, мало хто знає.
Я уявлення не мав, хто на мене там чекає – і підсвідомо не очікував ніц доброго від цієї зустрічі. Перший погляд на того, хто розвалився на диванчику у тьмяно освітленій кімнаті з задрапованими темною тканиною стінами, мої побоювання лише укріпив.
Сухопарий тип. Підтягнутий. Обличчя, як у Стівена Сігала, коли він ще був нормальним – ну, суворе таке, наче з кахелю “Церсаніт” зроблене. І зі шрамом. Як у фільмі “Обличчя зі шрамом”.
На контрика схожий. Не люблю контриків.
– Ти Дзен, – він радше стверджував, ніж питав.
– Ні, шановний, ви помилились, – я рішуче замотав макітрою. – Мене звуть Гюго, Віктор Гюго. Колись я відрізав собі вухо, але потім великий архімаг Пендальф пришив його мені назад. Дуже суворою голкою. Вона настільки сувора, що навіть влаштувалась наглядачкою в колонію для неповнолітніх…
– Це точно ти, – впевнено кивнув тип. – Так блазнювати може лише одна людина на всьому континенті. Я Мельхіор. Справа є…
