Раді Вас бачити!

Розділ 2. Крізь тіні до зірок

Тюремний замок залишився далеко позаду, подарувавши мені на згадку свій нестерпний запах. Здавалося, що навіть стіни там просмерділи болем, брудом і людськими відходами. Мабуть, це й є справжній запах Смерті, а не ті дорогезні парфуми, які столичні алхіміки розливають по кольорових пляшечках під цією назвою. Старі пройдисвіти нічого про це не знають, хоч і працюють із різними смердючими компонентами. 

Я обережно доторкнулася до вікна екіпажу. Срібна печатка завібрувала й ужалила мене, наче розгніваний лісовий шершень. Ілсе не збрехав: магія другої сутності тримається, поки пам’ятає його дотик. Ніколи не любила ці чари. Навіщо приховувати своє обличчя перед ворогами? Вони повинні знати тебе й боятися. Хоча тут вона й справді стала в пригоді — нічого не скажеш.

Скільки часу протримається Ілсе в тюрмі? Молодого хлопця не можна було назвати стійким духом. Чи зможе він зберегти личину й не зламатися на допитах? У мене не було відповідей. Будемо вважати, що часу в нас обох немає, а отже ситуація вимагає відчайдушних кроків.

Що там казав Ілсе перед тим, як мене вивели? Каблучка повинна потрапити до рук іншої чаклунки, щоб його закляття не втратило сили? Він не казав, що це обов’язково має бути Делія чи матінка, отже моєю рятівницею може стати будь-хто.

Я закрила очі й зосередилася. Світ змінився: фарби поблякли, перетворивши вулиці та будинки на мішанину тіней і світла, крізь які спалахували барвисті нитки. Долі звичайних людей мають бляклі кольори — синій, бірюзовий, рожевий чи навіть червоний. Але завжди бляклі й прості.

Натомість нитки чародійок та магів сяють у темряві, наче коштовне каміння на сонці. Є ще алхіміки та ворожки — їхні барви можуть бути різними. У мене ще не було часу зрозуміти їх повністю. Та це й не було важливим: ми з ними ніколи не були друзями, хіба що іноді мали спільні інтереси.

З мішанини кольорових вихорів я обрала одну яскраво-срібну й, потягнувши за неї, прошепотіла:

— Арабелла, почуй мене.

— Мадж? — здивовано сколихнулися тіні. — Ти жива? Що сталося вчора? Принц Алкінестр справді загинув, чи це лише порожні чутки?

— Белло, немає часу. Мені потрібна допомога.

— Тобі? Моя допомога? — розсміялася темрява. — А ти нічого не переплутала? Ми ніби ніколи не товаришували. Останнім часом ти поводилася як справжнє стерво — гірша навіть за матінку.

Я закусила губу. Правду каже відьма — було таке. Пиха — моє прокляття, яке я вже почала відпрацьовувати.

– Маджері!

Я здригнулася від неочікуваного крику тіні з іншого боку екіпажу. За мою власну нитку хтось наполегливо тягнув, намагаючись привернути увагу.

— Делія, зараз не до тебе, — відмахнулася я від старої подруги й зосередилася на нитці Белли.

— Розбитого глечика вже не склеїти. Повір, якщо я звернулася до тебе — то варіантів у мене обмаль.

— Не роби цього! — крикнула примарна Делія. Тіні роздулися, химерно повторюючи її розгніване обличчя.

— А хто це там ще говорить? Наша мамина улюблена лялечка Адель? — зацікавилися з іншого боку.

— Так, вона вмовляє мене не зв’язуватися з тобою, — підтвердила я.

— Все, як у старі часи. Передай їй привіт! — розсміялася примарна Арабелла. — Вона сильно злиться?

— Не при собі від люті, — сухо відповіла я.

— Ти завжди знала, як мене вмовити, — трохи подумавши відповіла Белла. — Що треба робити?

Дідько! А Делія молодець. Завжди вміла з’явитися в потрібному місці й у потрібний час, навіть не здогадуючись, як мені допомагає. Без її присутності вмовляти норовливу Арабеллу довелося б значно довше.

— Я їду в казенному сірому екіпажі по вулиці Рю Де Форца, прямуючи до центру. Зустрінь мене на розі Форца та Сеппі, там, де починається торговельна площа, й відкрий двері екіпажу.

— А сама ти чому не можеш цього зробити? — здивувалася примарна чародійка.

— Якби могла, то не просила б, — відповіла я крізь зуби. — То що? Зробиш це для мене?

— Для тебе — ні, але щоб позлити крихітку Адель — залюбки, — злостиво промуркотіли тіні.

— Маджері, заклинаю — не роби цього. Ти все зіпсуєш. Ця відступниця не зможе тобі допомогти, а ми з матінкою… — почала свою звичну проповідь Адель.

— Ви з матінкою сховаєте мене в якомусь занюханому монастирі на краю світу й подбаєте, щоб я ніколи з нього не вибралася. Я дуже здивуюся, якщо в порту Пенефоріса зараз не чекає судно, яке доправить мене на якийсь віддалений острів серед моря Нанджи.

Тіні обурливо сколихнулися, але не відповіли. Я вгадала: саме такий план і придумала голова Святого престолу, щоб урятувати мене. А Ілсе… Такі, як він, завжди лишаються розмінною фігурою, яку можна втратити заради більшої перемоги. Хлопця свідомо прирекли на смерть, пославши замінити мене в тюрмі. У цьому я вже не сумнівалася.

Я розплющіла очі. Промені ранкового сонця засліпили мене, й від цього вони стали мокрими. Змахнувши сльозу, я витерла руку об камзол Ілсе. Гарний час, щоб поплакати, коли ніхто не бачить і не впізнає тебе за іншим обличчям, але якось було не на часі. Який тепер у цьому сенс? Поридати над розбитим серцем та втраченою долею в мене ще буде вдосталь довгих вечорів. Якщо я доживу до них.

Завжди любила Пенефоріс. Це місто зайняло особливе місце в моєму серці. Я полюбила його з першого погляду — не лише через те, що воно гарне, велике й блискуче, наче кристал жовтого діаманту в королівській тіарі. У ньому поєдналося все: багаті маєтки та рибацькі квартали, портові борделі та галереї мистецтв, безмежні базарні площі й кораблі, що караванами заходили в гавань. А головне — запах. Як тільки я відчула на своїй шкірі солонуватий йодистий подих моря, я зрозуміла: я вдома. А потім тут зустріла Алкі.

Невже я справді в нього закохалася? Не як у шлях до влади та могутності, а як у живу людину, що не любив придворний етикет і так само обожнював море. Дали б йому волю — він би спав у трюмі корабля разом із простими моряками та ділив із ними хліб. Недарма його в народі кликали чорним альбатросом.

На жаль, я вже ніколи не зможу відповісти на це просте питання. «Ніколи» — це дуже довго, якщо вдуматися в суть цього слова. Нічого, Алкі, прийде час, коли ми ще побачимося за краєм життя та смерті й з’ясуємо, що я відчувала насправді. Я обіцяю тобі.

Екіпаж різко зупинився. Візниця почав щось кричати й вмить замовк, ніби йому зашили рота. Можу припустити, що саме так і сталося. З нитками Арабелла завжди вміла працювати, за що й отримала прізвисько — Арахна. Вона ніколи не ділила світ на чорний та білий: для неї він завжди був червоним — від кохання чи крові. Двері з гуркотом відчинилися, і я інстинктивно відсунулася назад.

— Вашу руку, мадам, — посміхнулася чорноволоса жінка з великими мигдалевидними очима й зупинилася. — Мадж, це ти? Свята богине! Ти стала чарівною за той час, поки ми не бачилися. А який мужній профіль! Ти просто цукерочка! Так би й з’їла тебе, але вже поснідала.

— Дуже смішно, — покривила я вустами. — Виступала в підпільних театрах Тельфера, поки за тебе всі забули?

— Власне, так! Я люблю цей район. Де ще в цьому місті можна зустріти стільки пропащих душ? — відповіла дівчина, схиливши голову набік.

Її посмішка сяяла яскравіше сонця, а ось очі… Ви коли-небудь пробували дивитися в очі великої павучихи? Так, я розумію, що це не надто коректне порівняння, адже в павуків очей значно більше, ніж у людей. Але суті це не змінює.

— Давай руку, в нас обмаль часу. Делія зі своїми вірними псами може з’явитися будь-якої миті, — скомандувала я, як завжди звикла.

Дівчина застигла мармуровою статуєю й мовчки дивилася на мене чорними, як шматочки моріона, очима.

— Будь ласка, — тихо додала я, зрозумівши натяк. Жінка кивнула й подала свою маленьку, мов у підлітка, долонь.

— Ось, бачиш. І не померла від цих слів. Еге ж? — сказала вона, допомагаючи мені вибратися.

Перетинаючи межу екіпажу, я обережно прислухалася до своїх відчуттів. Каблучка була незадоволена, але більше не жалила. Це можна було вважати добрим знаком.

— Гарний морок. Де взяла? — спитала вона, міцно тримаючи мене за руку.

— Де взяла, там вже нема, — пробасив мій новий голос.

Я завжди дивувалася фізичній силі цієї чаклунки. Врода є в багатьох — це не рідкість. Навіть враховуючи, що вона вдвічі старша й годиться мені в матері, більшість перехожих не дали б Арабеллі Ле’Гарді навіть мого віку. А ось сила рук — це вже інше. Таке не начаклуєш. Тут треба працювати над собою.

— За нами немає хвоста? — спитала вона, особливо ні до кого не звертаючись.

— Ні, мамо. Все чисто, — відповів смаглявий хлопець, який тінню з’явився позаду нас, ніби нізвідки.

— Я спочатку думала, щоб він тебе зустрів. Не хочу зайвий раз світитися на вулиці. Але ти сказала, що потрібна саме чародійка, а не маг. Тому він підстраховує зі сторони.

— Якби згодився чоловік, то я б покликала Анатоля, а не тебе, — відрізала я.

— Анатоль... Стільки спогадів прокидається від цього імені. Жадібний до влади білявий покидьок украв моє серденько та розбив його на друзки. Оце були часи, — по-дитячому замріяно усміхнулася Белла й повернулася до хлопця, який нас супроводжував. — Ти в курсі, що міг бути блондином? Мадж, познайомся — це Фредерік, мій…

— Я вже зрозуміла, що це твій син. Він схожий на того кочівника, від якого ти була без тями. Матінка ж, здається, відправила хлопця в Акритус вчитися нашому ремеслу. Чи я щось переплутала?

— Не переплутала. Пам’ять у тебе завжди була міцніша за принципи, — пробелькотіла вона, пробираючись крізь натовп у якийсь темний провулок.

— Хто б казав про принципи, — вибухнула я. — Ти покинула сестру в біді, брехала матінці, покривала свого коханця, і…

— І зараз рятую твою пласку дупу, придворна кралечко. А якщо не подобається моя компанія, то ти вільна, як пташка, — сказала Белла, відпускаючи мою долонь.

— Годі, мамо, — зупинив її хлопець, зімкнувши наші руки. — Певен, що вона вже шкодує про свої слова.

— Він ясновидець. Тонка натура в нього від батька, — знизала плечима дівчина, ніби вибачаючись за сина.

— Тонка натура — це означає, що не така лярва, як ти? — не втрималася я.

— Точно не така, як ти, — скривилася відьма. — Він бачить світ інакшим. Якби не його видіння, я взагалі не стала б із тобою розмовляти. Тож можеш йому подякувати.

— Обов’язково куплю йому випити, коли виберусь із халепи, — серйозно кивнула я хлопцю. Він посміхнувся й жартівливо підморгнув мені.

Відчайдушно заздрю молодим чаклунам та відьмам білою, як перший сніг, заздрістю. Для них кожна халепа — це пригода, кожна битва — виклик, а в усіх негараздах вони бачать можливість слави та шанс проявити себе. Випробувати цей світ на міцність — ось суть їхнього життя. Поки не споткнуться.

Я також була такою, поки не зрозуміла, що всюди виграти неможливо. Завжди знайдеться хтось більш розумний, сильний чи спритний, і зніме тебе з п’єдесталу, відібравши ореол перемоги. Тож я вирішила просто бути собою й рухатися вперед попри все. Навіть зараз я виконувала цю обіцянку собі й крок за кроком наближалася до старого візка з клітками, у яких сиділи барвисті птахи.

— Ми будемо їхати в курятник? — посміхнулася я. — Тепер я розумію, яка незавидна доля тебе спіткала.

— Ти жила у палаці, чи тебе далі стайні не пускали? — насупилася Белла. — Це ж справжні М’якувіні — райські птахи. Вони коштують купу грошей. Ось побачиш: ці крихітки стануть хітом продажів найближчих років, якщо не десятиріч.

— Гарні, нічого не скажеш, — мугикнула я, пробираючись вглиб повозки за Беллою. — Але від них купа пір’я, і ці птахи погано пахнуть. Навряд чи вельможі будуть їх купувати.

— Розберуть, як гарячі пиріжки на головній торговельній площі, — посміхнувся Фредерік, обходячи віз колом.

— Наскільки я знаю, у Пенефорісі немає головної торговельної площі. Всі рівноцінні між собою, — я насупила ніс. — Гільдія торговців видала якийсь акт про рівність, і ще щось було про морське братерство.

— Це зараз немає. Площу назвуть на їхню честь, — загадково відповів він, заплигнув у віз і вдарив гніду кобилу поводами.

Я тільки знизала плечима на таке зухвальство. Ми повільно викотилися на широку вулицю, похитуючись у старому скрипучому візку. Белла всілася на засипану сіном, перемішаним із пташиним послідом, підлогу. Мені нічого не залишалося, як наслідувати її приклад і вмоститися поруч. Поки ми не доберемося до безпечного місця, не варто розмикати наших рук. А коли потрапимо в захисне коло, тоді й розберемося, як працюють ці чари.

— Його справді вже немає з нами? — пошепки спитала вона. 

Я коротко кивнула, відвівши очі від пильного погляду відьми, але наступне питання змусило мене підскочити від люті: 

– Це ти зробила? – тихо запитала Белла.

— Як ти могла таке подумати? Вважаєш, мене настільки дурною? Навіщо мені вбивати чоловіка, який збирався надіти на мене корону? — скрикнула я і без сил упала на солому, схопившись вільною рукою за обличчя. 

Сльози, які я довго ховала в собі, вирвалися на свободу і полилися з очей. Я захлиналася ними, вже не в змозі більше їх стримувати. Може, я й кохала Алкі, а корона була лише приводм, щоб інші відчепилися. Та яка тепер різниця, якщо він мертвий? 

— Якщо і ти так думаєш, то вона виграла, — посміхнулася я крізь сльози. 

— Леоніда завжди виграє, навіть коли ти й не здогадуєшся, що йде якась гра, — розуміюче кивнула Арабелла, міцно стиснувши мою долоню. 

— Я не про матінку, — відмахнулася я. — Я про Смерть. Коли вона приходить, то не рятують жодні чари. Він був моєю магією, розумієш? Він створив мене й посадив на трон. 

Мою щоку обпалила гостра біль. Чортова скажена Белла з розмаху вліпила мені дзвінкого ляпаса, від якого загуло у вухах. У-у-у, відьма… 

— Стули писок і зберися, жінко, — наказала вона, взявши мене за червоне від сліз підборіддя. — Тільки ти, а не хтось інший, створила руду потвору, яку боялося пів країни. Тільки твоя харизма змушувала жінок вклонятися, коли ти заходила в кімнату, і плювати в спину, коли ти її полишала. Це й є справжня магія. Чуєш? Ні Алкі, ні королева, ні навіть Смерть не здатні її в тебе забрати. Запам’ятай мої слова, крихітко, й ніколи не забувай, хто ти. Бо якщо забудеш ти — забудуть і всі інші. 

Я кивнула, вдивляючись у чемні очі жінки. Якби мені хтось сказав, що сама верховна арахна Арабелла буде вчити мене життя, а я плакатиму в неї на колінах, мов мала школярка — ніколи б не повірила. Життя робить дуже цікаві розклади, не цураючись витягувати дивні карти. 

— Заспокоїлася? — спитала вона. — А тепер розповідай усе, як було. В мене вже рука заклякла, тож коли приїдемо, буде не до балачок. 

Я витерла очі краєм сорочки Ілсе, а потім гучно висякалася в неї. Якщо він живим вийде з в’язниці — я куплю йому цілий віз таких сорочок. А якщо ні… навіть думати про це не хочу. 

— З чого ж почати? — прошепотіла я. 

— Давай з того, що трапилося вчора, — відповіла дівчина. — А потім розберемося. 

Я гучно видихнула, ще раз витерла сльози з очей і почала.