Раді Вас бачити!

Епілог

Золотавий захід сонця згаснув, залишивши по собі на згадку солодкі вишневі сутінки. Свято Розмарину та лавру прийшло до свого кінця, але натовп і не думав розходитися. На площі Святого слова запалили великі масляні ліхтарі та маленькі кольорові світильники зі свічками всередині. Ронський театр розпочав виставу. Хлопці й дівчата з довгими косами стрибали, робили перевороти у повітрі та жонглювали палаючими смолоскипами. Вони злетали в небо, гублячись поміж зірок, та знову падали в розкриту руку жонглера. Чарівне видовище. 

Ісле сидів у похмурому казенному екіпажі, а я ще вагалася зробити крок услід. Все стояла та дивилася, як місто вирує життям. На людей, як вони радіють, співають та п’ють вино. Жалоба ще не торкнулася їхніх облич. Про похорони матінки Леоніди (якщо вона й справді померла) оголосять лише завтра вранці. А про смерть Алкі більшість так і не дізнається. Принаймні з офіційних джерел. Для них він залишиться загадкою, яку вони не в силі розгадати. Як і не змогла я. 

Візниця незадоволено бурмотів собі під ніс, що його змусили вночі їхати в таку далечінь, та я не звертала уваги. По приїзді я віддам йому щедру платню й вмовлятиму залишитися на якийсь час у Шарті. Чоловікові не варто швидко повертатися в Пенефоріс. Хто знає, кому закортить дізнатися в нього, куди саме він мене відвіз. 

Поки дівчата не з’явилися, я вирішила віддати останній борг — виконати обітницю, яку дала помираючій Феліцитаті. У соборі Святої Йови легко заробити біль у шиї, адже опустити голову просто неможливо. Найкращі майстри королівства створили фрески так, щоб стерти межу між земним і небесним. Художники використали геніальну оптичну ілюзію, завдяки якій здається, що склепіння храму розкривається, відкриваючи шлях просто у рай. Я дивилася на цю невимовну блакить і розуміла, що ненавиділа цей храм виключно через Леоніду. Померла голова Святого престолу змогла затьмарити навіть цей величний пам’ятник мистецтва. 

Витягнувши із сумки золотих птахів із полум’яно‑рубіновими крилами, я поклала їх у конверт разом із листом старої наставниці та кинула в коробку з підношеннями богині. Можна було б продати їх та заробити чималі гроші, але Фіфа хотіла саме їх. Я не змогла відмовити старій наставниці. Не в труну ж їх класти. Так хоч якась користь буде. 

Часу писати, від кого ця пожертва, в мене не було. Монахині не дурепи — самі розберуться. А враховуючи ціну прикрас, то, скоріше за все, розпоряджатися ними буде Адель. Гірка іронія: навіть ця дрібниця дісталася їй від мене. 

Молитися за грішну душу я не бажала, та мені й не дали цього зробити. Колона вартових із прапорами корони відтиснула мене від входу разом з іншими вірянами. По вкритій весняною зеленню доріжці поважно крокував принц Гравілон. Якось я порівнювала Алкі з Віллом, назвавши одного сонцем, а іншого місяцем. Так ось, сонцем був саме Гравілон. Біле солом’яне чоло прикрашала тонка золота корона. Нічого помпезного — просто символ статусу. 

Я гучно пурхнула від такого марнославства, але на мене ніхто не звернув уваги. Із центра всесвіту я перетворилася на частину натовпу, який на всі очі роздивлявся впритул молодого монарха. Більшість навіть на картині його ніколи не бачили, а тут він власною персоною відвідав святкову службу. Не знаю тільки, як він знайшов сюди дорогу від найближчого борделю. У кожного до богині свій шлях. 

Він був не сам. Темноволосий красень у багато розшитому камзолі йшов за крок позаду нього. Мої очі розширилися. Не втримавшись, я покликала його на ім’я. Якимось дивом він почув мене крізь людський гул. Погляд хлопця ковзнув по натовпу, зупинився на моєму обличчі і… просто пішов далі. Фредерік мене не впізнав. Цього разу не сіра сукня монахині чи дурнуватий чорний капелюх зробили мене невидимкою. Ви, мабуть, подумаєте: це ж нормально, адже справжню мене він ніколи й не бачив — тільки маску Ісле. Але ця думка буде хибною. 

Він не казав прямо, що нашу зустріч побачив у видіннях, відбрехуючись про якісь перехрестя долі. Але на це відкрито натякала Белла. Тільки через це вона дозволила себе знайти та допомогла, підставивши сестринське плече. Саме Фредерік передрік смерть Леоніди та новий пост Делії, знав Фокіана з Джованною й був постійним гостем у їхніх закладах. Вочевидь, саме там і познайомився з майбутнім королем. Не дарма ж Гравіллон усім розповідав, на якій монеті закарбують його профіль. Вілл не такий розумний і через молодий вік доволі довірливий. Запасний син. Він ще не вивчив уроків, як бути монархом. Його готували не для цього. Чому б короні не найняти вмілого провидця?

Готова побитися об заклад, що, скоріше за все, саме Фредерік вказав матері на одержимість Алкі. Його пошукове закляття незрозумілим чином допомогло мене проникнути в Лімб Леоніди. А що ще він зробив? Звідки взявся демон, який заволодів Алкі? До кого син Белли посилав своїх вірних птахів із інформацією? Як проклав собі шлях до королівської карети? І чи здогадувалася про це Арабелла? Може, два подарунки з Шарту теж не були випадковістю? 

Я пильно поглянула йому в спину. Провидець широко всміхався, про щось говорив із Гравілоном і навіть допоміг йому сісти в карету. А після цього забрався до неї сам. Здається, не завжди потрібно підкладати когось у ліжко монарху, щоб керувати ним, ніби лялькою в театрі. 

— Весь у свою бабку, брехливий покидьок, — гнівно сплюнула я на землю, і, здається, в когось влучила. 

Незручно вийшло. Виявилося, що весь цей час поруч зі мною, наче два реп’яхи, стояли Луїза з Афродезією. Дівчата склали невеликі пожитки в тюки з наволочок і радісно підстрибували, заглядаючись на розкішно вдягнених придворних дам. Ніби яскраві метелики, вони повільно крокували сходами, полишаючи храм. 

Продираючись крізь святковий натовп до свого сірого екіпажу, на мене раптово нахлинув спокій. Я залишаю це місто та сподіваюся, більше його не побачити. Та життя довге. Хто знає, що богиня приготувала мені попереду? 

Кохання — одне з найскладніших слів у світі. Річ не в тому, що важко наважитися та промовити «кохаю» вголос. Уся суть у його значенні. Це ніби й зрозуміле для всіх поняття, адже кожен колись кохав, і водночас воно дуже індивідуальне. Якщо спитати людей про значення слова «кохаю», кожен відповість по‑своєму. І це нормально 

Я не пам’ятаю обличчя першого хлопця, який мені сподобався. Риси вислизають, губляться, тануть, розчиняючись у сонячному світлі. Я не чую його голосу й ніколи не згадаю ані імені, ані ким він був. Та я ніколи не забуду тебе, Алкі.

Час не знає пощади й не дарує подарунків. Він лише дозволяє нам якийсь час милуватися красою світу. Не втрачайте його: час жорстокіший за найгостріше сталеве лезо. 

Чи кохала я колись? Вже не пам’ятаю — це було в минулому житті.

Чи кохала я колись його? Завжди подобалося в ньому те, що він від мене божеволів.

Чи може це бути причиною, через яку в нас нічого не вийшло? Авжеж, ні. Нас розлучила Смерть.

Ті, хто її прикликали, ще скуштують гірку чашу відплати. Ми неодмінно зустрінемося, милий Фредеріку, коли зійдуться зірки, і у всьому розберемося. Нині ти став недосяжним, сховавшись у тіні корони. Та вірність монархів не вічна. Настане час, і ти відчуєш пекучий присмак помсти, що палить душу, наче полум’я. Моє полум’я.

Відьми нічого не забувають і не пробачають.