Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 57. Срібне око богині. Частина 1
Даремно я витріщалася на потойбічні танці мерців у місячному світлі. Без заперечень, вони були дуже гарні. Не виключено, що рухи хазяйки кладовища здавалися настільки плавними та чаруючими через брак кісток і матеріальних обмежень. Я була ще не готова до таких танців, тому відчайдушно боролася з іншими обмеженнями.
Звільнити чорний камінець із блискучих золотих кайданів було не простим завданням. Зі всією обережністю, щоб не пошкодити поліровані боки обсидіану, я намагалася відігнути тупими ножицями краї кулона.
З чола цівками стікав липкий піт. Щомиті жар від статуї заклятого демона ставав пекучішим, перетворюючи атріум астрального палацу на філію пекла. Підкотавши рукава, я розстібнула сорочку та зав’язала її на животі. Та все це не допомагало — спекотно було, як у дупі дракона. Або, краще кажучи, як у казані зі смолою, де потойбічні майстри тортур смажать грішників. Ще й ножиці дратували своєю тупістю.
І не тільки ножиці…
— Дідько! Чому я нікого ніколи не слухаю? — прошепотіла я, гніваючись на саму себе. — Фредерік вручив мені ніж. Та навіщо тобі зброя, Мардж? Ти ж найсильніша, найрозумніша, най… Ай! Хай тобі грець!
Сталеве лезо зісковзнуло із золотого ободу і боляче впилося мені в палець. Як швидко людина вміє забувати про біль! Ще мить тому я з іронією згадувала тих, хто ніколи не відчував нічого сильнішого за порізаний палець, а вже скаржуся на свій. Ножиці були тупими і шкіру не порізали, та менш боляче від цього не стало. Забувши про синяк на шкірі, я відігнула останню золоту дужку, яка стримувала камінець, і він легко вислизнув у мою руку.
— Є! — радісно вигукнула я.
Леоніда мала рацію: я справді перебувала під чарами мороку. Іншого пояснення в мене не було. Я ще раз пильно придивилася до чорного камінця, що виблискував у мерехтливому світлі повні, й зробила висновок:
— І як цього малюка можна було переплутати з чорним діамантом? Ані огранки, ані гри світла, ані…
— Ані здорового глузду, — закінчив мою фразу владний голос.
Я повільно визирнула з-за статуї, вдивляючись у темряву атріуму. Іншого я й не очікувала. Леоніда змогла подолати хазяїна цвинтаря. Вона занадто могутня та розумна відьма, і навіть без підготовки ладна розібратися з химерним духом. Він і так зробив неможливе — виграв для мене доволі багато часу. Треба дізнатися його ім’я та поставити поминальну свічку в храмі. Чула, що вони це люблять.
Колишня голова Святого престолу повільно наближалася до мене, цокаючи каблуками по мармуровій підлозі. Бій із мерцем для неї не пройшов без втрат. Навіть не дивлячись на пошматовану пурпурову сукню, розпатлану зачіску та почорнілі від заклять пальці, вона виглядала саме такою, якою я її пам’ятала: втомленою, старою та сухою. Сивина, мов сірий попіл, покрила її колись чорняве волосся. Вона ж притрусила витончені брови й усе обличчя. У хитких променях місяця шкіра виглядала блідою та потрісканою, мов старий пергамент.
— Знайоме обличчя, — не втрималася я від їдкого коментаря. — А де поділося те гарне личко, яке було до цього?
Її відповідь потонула в несамовитому крику, що лунав згори.
— Чудово. Здолати духа вона не змогла, — пролунала в голові думка. — Тому скувала його магічними путами, як і Шакса.
— Молодець, Мард, гарно придумано. Моя школа, — прокрехтіла вона, сіпнувшись у крику хазяїна кладовища. — Навіщо ти сюди приперлася? Чи тобі жити набридло?
— Гарне питання. Але я гадала, що мене тут чекали, — вдавано задумалася я.
— Тебе тут не повинно було бути, і зараз ми виправимо цю прикрість, — відмахнулася жінка.
Краєм ока я побачила, як відьма повела в повітрі зеленкуватим від часу бронзовим веретеном і хутко сховалася за статую Вакха. Плита відірвалася від підлоги й із грохотом ударилася об його мармурові ноги, розсипавшись на друзки. Атлант встояв, та мені здалося, що від удару він поворухнув стегном.
Витягнувши з сумки чорне дзеркало, я обережно вставила в нього відколотий шматок. Він ідеально увійшов у єдиний розкол, і на мене поглянуло моє власне здивоване обличчя. Іскор магії чи потойбічного туману не було. Демон спав у статуї зачарованим сном, мрець був запечатаний десь нагорі, а більше бажаючих мене рятувати не знайшлося.
— І де цей клятий Анатоль, коли він так потрібен? — крізь зуби процідила я.
Хтось із мудрих сказав: «щоб перемогти ворога, треба пізнати його». Леоніда була майстринею проповідей. Прихожани плакали від її слів на ранкових службах, а гроші пожертв текли рікою. Кожен дар — це маленьке прокляття. Коли колишня голова Святого престолу починала говорити, то вже не могла зупинитися. Треба було зайняти її розмовою, поки я хаотично вирішувала, що робити далі.
— А ви залишили б мені життя, якби я сюди не прийшла? — вигукнула я. — Чи придушили б по-тихому, як кошеня, після страти Ілсе?
— Ніхто не повинен був померти, якби ти вміла слідкувати за інструкціями! — вигукнула вона зі злобою, жбурнувши наступну мармурову плиту.
Ні, тепер я точно відчула. Моя спина впиралася в ноги статуї, і щось мене пнуло. Легенько. Ніби кіт уві сні лапкою двинув. Але ж він здригнувся! Отже, закляття, яке сковувало демона, поступово втрачало силу.
— Якби не рипалася, ніхто б тебе не став тебе вбивати, — пролунав крижаний голос відьми. — Ти сама не залишила собі шансу на життя.
— Ще скажіть, що будете сумувати, — розсміялася я. — Мабуть, уже й промову на мій похорон заготовили. Вам же їх заздалегідь піфії з канцелярії пишуть? Самі, мабуть, уже й забули, як перо тримати в руці.
Ще одна плита вдарилася об статую. Я здригнулася й обмацала голову на предмет поранень. Пощастило: волосся лише обсипалося дрібними мармуровими крихтами без особливої шкоди. Заплющивши очі, я крадькома глянула на Вакха крізь тіні. Плити не завдали шкоди сплячому Шаксу, але порвали чималу частину магічних ниток. Погано це чи добре — я поки не могла сказати. Іншого укриття в атріумі не було, і ховатися не мало сенсу.
— Ти занадто цінна, щоб просто так із тобою покінчити, — зробила висновок відьма. — Віддай мені дзеркало, і ми зможемо домовитися, як дві розумні жінки.
— Та що ви кажете? — здивувалася я. — А хто карети поміняв місцями? Я вижила, бо від початку грала за своїми правилами!
Взагалі-то Ілсе помітив, що наші з Алкі екіпажі поміняли місцями, але зараз це було не суттєво. Скеля почала обвалюватися з вершини колони. Якби я їхала в перших рядах, як планувалося, то навіть оговтатися не встигла б, коли мене розчавила й потім скинула в море кам’яна лавина.
— Про що ти кажеш? — не зрозуміла Леоніда. — Ти повинна була вижити й вижила. Навіщо б я посилала до тебе пажа з каблучкою, якби ти була потрібна мені мертвою? Просто відреклася б і забула.
— Ваша правда, — кивнула я. — Саме так ви вчинили з Беллою. Відреклися і забули.
Удар по статуї був такої сили, що Вакх похитнувся, ледь не втративши рівновагу. Щоб не перетворитися на розчавлену мармуровим гігантом комаху, я вислизнула з його тіні. Наші погляди зустрілися. Від колишньої краси старої голови Святого престолу не лишилося й сліду: обличчя стало зовсім зморшкуватим, волосся перетворилося на згусток білого туману, очі залишилися сірими та пронизливими. Але й вони змінилися — звична іронія пропала, поступившись місцем крихким сльозам. Здається, я торкнулася болючої теми.
— Не кажи про те, чого не знаєш, — гнівно прошипіла вона.
Її погляд зупинився на чорному дзеркалі, яке я тримала в руках, і знову став колючим та зверхнім. Так, я не мала обґрунтованих доказів, але починала здогадуватися. Була лише одна очевидна причина, чому велична чародійка, яка має безліч справ, ніколи не забувала про одну свою непутящу доньку. Мабуть, тому, що саме ця донька була єдиною справжньою. Кров — не вода. В когось же повинна була Арабелла Ле’Гардіа перейняти павучи інстинкти.
Та з’ясувати, чи маю я рацію, не судилося. Жар від Вакха став нестерпним, ніби пекло розкрило свою потворну пащу й заглянуло в Лімб. Від температури волосся на голові скрутилося, а все тіло вмить спітніло.
Добре, що останній удар Леоніди змусив мене вийти з укриття й віддалитися від статуї. У мить, коли мармур дав першу тріщину, моє серце пронизав крижаний клинок, і воно захололо, повертаючи в минуле. Я вже відчувала цю холодну бурульку в грудях перед тим, як обвалилася скеля. І цього разу першим камінцем рокової лавини став шматок мармуру, що відколовся від пальців Вакха.
Гадаю, можна вже забути античне ім’я бога й сміливо називати його справжнім іменем — Шакс, великий маркіз пекла.
