Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 59. Поцілунок на прощання
— Маджері? — м’яко гукнув мене голос. — А ти що думаєш із цього приводу?
— Що? — не зрозуміла я, ніби вперше поглянувши на стару жінку перед собою.
Її побіліле від часу волосся нещадне південне сонце розфарбувало в червоний. Гротескні тіні блукали по зморшкуватому обличчю, мимоволі змушуючи мене зіщулитися. Декоровану заморськими гобеленами кімнату пронизували багряні промені. Вочевидь, денне світило вже торкнулося лінії горизонту, занурюючи портове місто у всі відтінки полум’я: від ніжного кольору рожевого персика до шовково‑рубінового, майже черленого. Якщо небо над морем вдягається в червоний камзол — завтра чекай бурі. У Пенефорісі всі це знають. Кривавий захід сонця не до добра.
— Маджері, люба, ти взагалі мене слухаєш? — примружила очі жінка.
— Так, матінко, — кивнула я й, розуміючи, що від мене хочуть почути, обережно додала: — Я абсолютно з вами згодна.
— Чудово! — задоволено сплеснула руками Леоніда. — Тоді давайте ще раз подивимося план розсадки. Де ж він був?
— Ось, пані голова, — усміхнувся Алкі й галантно подав кіпу паперів.
Подумки я відзначила, що якби переплести їх, то вийшла б чимала амбарна книга. Це не дивно, охочих було чимало. Усі вельможі прагнули потрапити на весілля століття, та не кожному знайшлося місце за столом.
— Любий, скільки разів я просила називати мене матінкою? — весело всміхнулася вона у відповідь, підморгнувши молодому монарху.
Він мовчки кивнув, приймаючи її думку, й лагідно стиснув мою руку. Леоніда витягла з кисету пенсне, поспіхом переглянула папери й тицьнула сухим пальцем в один із аркушів.
— Я пропоную пересадити принца Гравілона за мій стіл.
— Він мій шафер і сидітиме поруч зі мною, — наполіг Алкінестр.
Сьогодні він був на диво м’яким. Ні, Алкі ніколи не дозволяв собі грубо розмовляти з Леонідою. Вона була головою релігійної організації та просто — дуже впливовою. Але такий м’який тон був йому не властивий. Більшість вельмож просто не розуміють, що можуть здатися комусь грубими. Якщо мене колись спитають, яким був Алкі, я відповім: він завжди був собою. Та не цієї миті.
— Місце поруч із тобою займе його світлість, — прошепотіла я. — Це було в ранковому листі.
Алкі скривився, наче ковтнув із кухля настоянку червоного перцю, але змовчав. Я співчутливо поглянула на нього й вирішила запропонувати своє бачення.
— Якщо поміняти столи та переставити скульптури…
— Ні, ні, люба, — заперечливо помахала, унизаним перстнями, пальцем Леоніда. — Якщо ми будемо ще й столи переставляти, то це буде весілля вже наступного століття, а не теперішнього. Вів’єн цього не переживе.
— Може, це й на краще, — пробурмотів Алкі, і ми розсміялися.
Жартувати над королевою разом із коханим було моєю улюбленою справою. Коли ти самотужки іронізуєш із монархині, злі язики можуть прирівняти це до державної зради, а якщо в гру вступає її син — зовсім інша справа. Ніхто й бовкнути зайвого не наважиться. Вів’єн, звичайно, усе передадуть, та без розголосу.
— Пийте краще чай, діти, — криво всміхнулася Леоніда, відсьорбнувши золотавий напій зі своєї філіжанки.
— Я не буду чай, — різко відповіла я. У роті пересохло. Десь у глибині прокинувся підступний змій пам’яті, та я не змогла вхопити його за хвіст.
— Все нормально? — спитав Алкі й занепокоєно поглянув на мене. Відчуття його турботи подіяли на мене, мов заспокійливе.
— І коли це я встигла зненавидіти чай? — майнула в голові думка. — Тим паче, у матінки завжди були найкращі сорти.
З прикрашеного блакитними вензелями порцелянового горнятка йшов тонкий аромат гірких квітів апельсину. Цей запах сколихнув цілий вир відчуттів суперечливих відчуттів. Хвилюючих, з присмаком забороненої спокуси та небезпеки. Тільки звідки вони в мене взялися?
Леоніда ніколи не вміла економити. Може, це й не було в стилі монахинь, які звикли жити в колі заборон та обітниць, але для такої поважної персони зробили виняток. Під її пильним наглядом я зробила один маленький ковток і вдавано посміхнулася. Розслабитися повністю не вдалося, та це й не було можливим у присутності матінки.
— Просто весільна втома, не звертайте уваги, — відповіла за мене Леоніда, махнувши рукою. — Так, ви не проти, щоб принца Гравілона пересадили за мій стіл?
— Як скажете, матінко, — відповіли ми в унісон, і обоє знову розсміялися.
— Чудово, — жінка задоволено примружила пронизливі сірі очі і цокнула язиком. — Але якщо він одягне на церемонію ту дурнувату хутрову накидку з головою барана, то я за себе не відповідаю!
— Про що мова? — не зрозуміла я.
— Ти забула? — здивувався Алкі. — Вілл привіз вільчуру зі шкури барана з півночі та відмовляється з нею розлучатися.
— Хай одягає. Буде замість блазня на прийомі, — знизала я плечима.
Леоніда перелякано округлила очі, хвилюючись за наслідки, які міг спричинити мій гострий язик, та дарма. Алкі гучно розреготався з мого жарту. Насправді я була серйозною, як ніколи. Вілл, тобто Гравілон, молодший брат Алкінестра, добряче всім настогид своїми витівками. Брати були схожі між собою, як місяць із сонцем, хоча, на мій подив, непогано ладнали. Щира нелюбов до королеви Вів’єн кого завгодно може об’єднати.
— Його призначають великим регентом півночі після нашого весілля, і він має обрати собі герб, — стримуючи сміх, відповів принц.
— Який сум. Невже всіх вовків, оленів та ведмедів розібрали? — вдавано здивувалася я. — Та, гадаю, баран — його тотемна тварина.
— Гарний вибір. Він підхопив старовинний міф про Хрисмаллоса, — задумливо пробурмотіла Леоніда, вдивляючись у червоний захід сонця. — У геральдичному контексті баран уособлює вищу легітимність влади, багатство, здобуте відвагою, та державну мудрість.
— Відвага — це точно не про нього, як і мудрість, — прошепотіла я, та мене не почули.
У двері двічі постукали, й на порозі з’явився кістлявий немолодий пан із витягнутим обличчям. Звичайний канцелярський камзол та крижані очі видавали в ньому бувалого бюрократа. Таких, як він, із мертвими поглядом та малою платнею, працювали сотнями на матінку. На мить він нагадав мені когось, та я ніяк не могла зрозуміти кого. Може, ми вже зустрічалися? Всі вони однакові: потерті черевики, погано вкладене масне волосся та скляні від постійного письма очі.
Він м’яко поклав руку на плече Леоніди та без слів кивнув. Вона відповіла йому тим самим, ніби між ними існувала якась таємна домовленість, але цей фльор загадковості швидко розвіявся. Леоніда суворо подивилася на нас і сказала:
— Прошу мене вибачити, невідкладні справи. Та не хвилюйтеся, ми ще повернемося до цієї розмови.
Саме це мене й хвилювало — що ми ще повернемося до розмови. Сьогодні, як ніколи, мені було дуже некомфортно поруч із цією жінкою. Від важких роздумів мене відволікла Соломе: у непричинених дверях промайнуло її біле від хвилювання обличчя.
«Бісова покоївка знову підслухала під дверима, щоб написати доклад королеві, та її злякав невідомий візитер», — промайнула в голові думка.
Соломе махала руками, подаючи якийсь знак, та я її не зрозуміла. Проте, здається, її зрозумів Алкі .
— Мені також уже треба йти, — швидко пробубонів він. — Ви ж без мене зможете закінчити?
Я схвильовано захитала головою, намагаючись його зупинити. У цей момент мені, як ніколи, не хотілося його відпускати. Не розуміючи, що на мене найшло, я міцно стиснула його руку, благаючи не лишати мене на самоті зі старою мегерею.
— Авжеж, хто ми такі, щоб чинити перепони майбутньому монарху, — знову відповіла за мене Леоніда, задумливо дивлячись у вікно. — Маджері, поки я не забула: коли наступного разу побачиш Арабеллу, передай їй, будь ласка, що я ніколи не вважала її найвеличнішим розчаруванням.
— Чому ви думаєте, що я ще колись її побачу? — нахмурилася я. — Ми й так не надто часто спілкуємося.
— Ну, я на це сподіваюся, — знизала вона плечима, сумно посміхнувшись.
Щось було не так. Не лише в кімнаті, залитій химерним червоним сяйвом, а й в Алкі та Леоніді. Очі голови Святого престолу були суворими, як завжди, та в їхній глибині ховалися хиткі сльози. Чи це лише багряний захід сонця підступно грав із моєю уявою? У такому гротескному забарвленні будь-що може здатися дивним.
Взявшись за улесливо підставлений лікоть високого чоловіка й кульгаючи на одну ногу, вона повільно покинула кімнату, залишивши нас наодинці.
— Тобі справді вже треба йти? — спитала я, сподіваючись не почути відповіді.
— На жаль, мені час, — стомлено видихнув він.
Червоне сонце танцювало відблисками в його очах, ніби справжнє полум’я. Підсунувшись ближче, він ніжно торкнувся моїх губ. Важкий запах ладану, міри та амбри, що витає в кабінеті голови Святого престолу, розбавив до болю знайомий аромат рожевого перцю. Ця дивна суміш благочестя та чуттєвості сколихнула тендітні струни моєї душі. Я вхопилася за нього, ніби востаннє, та він зупинив мене.
— Слухайся матінку. Домовилися? Якщо вона оскаженіє, це може наробити багато клопоту. І пам’ятай: я завжди кохатиму тебе, Маджері.
— І я тебе, — хотіла відповісти я, але не змогла.
Захід сонця за вікном востаннє спалахнув червоною зорею, щоб згаснути навіки. Зрозумівши, що світ тане в непроглядній темряві, я міцніше вхопилася за його руку. Та моя долоня стиснула лише порожнє повітря.
— Я завжди кохатиму тебе, Маджері, — пролунав голос із темряви.
Несамовито закричавши, я прикликала вогонь, та вперше в житті він не прийшов. Не почув самотньої молитви молодої відьми, не відгукнувся й не розвіяв тіні. Сльози, що причаїлися всередині, вирвалися на волю. Здається, я нарешті знайшла час і місце, щоб їх пролити.
— Я завжди кохатиму тебе, Маджері, — прошепотіла мені темрява, повторюючи моє ім’я.
У кожному прощанні живе тінь вічності. Але ця кликала мене на ім’я, і від того розривалося серце.
