Раді Вас бачити!

Ранок видався ясним і тихим. Герой сів за стіл, розламав хліб, намазав трохи густого варення й повільно з’їв, запиваючи водою з колодязя. Після цього перевірив дім — піч затухла, вікна щільно закриті, квіти у вазі ще свіжі. Він узяв куртку, кинув через плече старий ремінний наплічник і вийшов надвір.

Стежка вела його до лісу. Повітря було прохолодним і прозорим, трава ще тримала вранішню росу. Він ішов неквапно, вдихаючи запах вологи та старої кори.

На узліссі він помітив сліди. Глибокі, свіжі, з розритою землею. Кабани. Герой нахмурився, провів пальцями по вм’ятинах у ґрунті й підвів голову. Видно, вони ходили тут зовсім недавно.

Він рушив далі, у бік дамби. Ліс ставав густішим, а тиша — глибшою, лише подекуди шаруділо листя. І саме тоді він побачив його.

Попереду стояв високий чоловік у вицвілому жупані, з довгими вусами й гострим поглядом, наче вирізаним із давніх часів. На плечі висів старий пояс, на якому колись, можливо, тримався меч, тепер же — лише порожні петлі.

— А здоров, добродію, — промовив він, і слова його були старі, наче з пожовклих літописів. — Як звати кріпкого мужа?

Герой зупинився. Нахилив голову у ввічливому поклоні, але мовчав.

— Гнат я, — представився незнайомець, примруживши око. — Диви ж ти… ще не перевелись отакі, що шану знають. Та чом же ти, сивий, мовчиш?

Герой торкнувся пальцями до губ і похитав головою.

Гнат пирхнув, але не сердито — радше з легким презирством:

— Еге ж, не моє діло, що тебе до цього довело. Нехай буде так.

Герой ще раз вклонився й рушив далі стежкою. Але за кілька кроків почув важкі кроки позаду. Гнат ішов поруч, наче то було само собою зрозуміло.

— Бачив я тебе, — заговорив він знову, — не вперше, ні. Двічі, може, й тричі. Щороку ти тут?

Герой кивнув.

— Гм. Розумію. Та знай: так нових заслуг не здобути. Минуле не гріє, якщо в ньому й ночувати.

Герой знову кивнув і торкнувся пальцями старого шраму на шиї.

Гнат замовк на мить. Його погляд став важчим, наче він намагався знайти слова з іншої епохи. Потім лише хитнув головою.

— Часи міняються, а клопоти ті ж самі… Ех, за нас би — в один день усіх би на місце наставили.

Герой ледь помітно всміхнувся. І вони пішли далі поруч, не кваплячись.

Гнат ішов поруч, не замовкаючи. Він розповідав про давні бої, про нічні переходи степом, про те, як одного разу сам на сам здибався з вовком і вийшов переможцем. Його голос бринів так, ніби ліс був лише тлом для цих слів, а кожен спогад — живішим за сьогодення.

Герой же мовчав. Лише зрідка кивав, слухаючи, наче старий дуб слухає степні вітри.

Нарешті, він зупинився. Поглянув на Гната уважно, трохи довше, ніж належало.

— Еге ж… — Гнат примружився й хмикнув. — Вік тобі ума додав, бачу. Ладно, годі балачок. Є справа.

Він став серйознішим.

— Могилу мою змило весняною водою. Де вона тепер — самі чорти знають. Та байдуже, я й так на своїй землі. Але от шабля… — його голос потемнів, — шабля тепер серед лісу валяється. А так не годиться.

Герой звів брови, питаючи поглядом.

— Та-ак, — продовжив Гнат. — Або до мого дуба на згірку її треба, або до нащадка мого, як знайтись вдасться. Шаблю я частіше бачив, ніж жінку в постелі, — тож місце в неї має бути гідне.

Герой кивнув. Гнат усміхнувся вперше по-справжньому, з відтінком полегшення.

— От і добре.

Він розвернувся й показав рукою на вузьку, зарослу стежку, що вела вглиб лісу.

Герой глянув на землю: сліди кабанів були свіжими. Він підвів очі, зустрів погляд Гната й ледь знизав плечима, ніби кажучи: «Нехай так буде».

Гнат зареготав тихо, коротко:

— Сміливий, як бачу. Ну, ходімо.

І вони ступили на дике відгалуження стежки, де тиша ставала густішою, а ліс — наче старішим.

— А чого це ти, — заговорив Гнат, крутнувши вуса, — не дивуєшся, що такий славний чоловік, як я, перед тобою стоїть? Чи й справді нині часи не кращі стали, і смерті менше не стало?

Герой важко зітхнув. Його пальці стиснулися в кулаки — не від гніву, радше від тихого визнання правди.

Гнат хитнув головою, сам собі всміхаючись.

— Еге ж, — мовив, — не всі, бачу, зв’язок із минулим втратили. Але якось… картина та ж сама. У цілому.

Раптом герой завмер. Крайнім зором він помітив рух у хащах і підняв руку, намагаючись зупинити Гната. Але той пройшов крізь його долоню легкою димкою й скривився:

— Ох, не роби так! Надто вже… інтимно.

Герой різко показав жест: мовчати. Перед ними, серед молодих дубків, пробігли поросята. Кілька малих, рожевуватих, у темних смугах, гралися між собою, штовхаючи один одного п’ятачками. Поряд їхня мати рила землю під корінням старого клена.

Герой похитав головою. Повільно розвернувся й рушив назад. Гнат зиркнув на кабанів, тоді на нього, і, прискоривши крок, наздогнав.

— Гаразд, обійдемо, — мовив він без заперечень.

Герой зупинився біля низького яру, озирнувся і взяв із землі довгу, рівну палицю. Спробував нею ґрунт збоку від стежки — та легко пішла в глибину.

— От воно що, — Гнат присвиснув, — мулу набило, не подумав я про вагу…

Герой лиш мовчки повернувся на стежку, що вела до дамби. Гнат не відставав.

— Нічого, — підбадьорив він, — час є, головне — діло зробити.

І от вони вийшли до дамби. Там, на бетонному майданчику біля воріт, гурт молодиків штовхав і кричав на самотнього сторожа. Він стояв уперто, тримаючи стару жердину, наче то булава, і тільки хмурився у відповідь на їхні вигуки.

Герой примружився. Світ біля дамби став гострішим, ніби готувався до чогось.