Спочатку:
На сторінку книги
Чугайстер довго мовчав, дивлячись у глиб лісу. Його постать здавалася частиною дерев: той самий важкий спокій, та сама непорушність. Потім він махнув рукою туди, де туман був густішим, ніж будь-де.
— Там, — буркнув він. — Дорога до Лісовика. Але духам минулого туди зась. Він таких не любить.
Гнат пирхнув, потираючи вуса:
— Та я й сам радий, якби не та клята шабля… тягне до неї, а в душі — холод, як у могилі. Наче щось там не те. Може, хоч трохи підготуємося, га?
Мирон мовчав. Його погляд був спрямований у темряву між деревами, немов він уже там.
— Підготуєшся — запізнишся, — втрутився Чугайстер. — Ліс не чекає.
Гнат лише хмикнув і, діставши з-за пазухи маленьку пляшку, ковтнув. Потім витер губи рукавом і сказав:
— Ну, щоб чортів лякати, а не від них тікати!
Мирон ледь посміхнувся і ступив на стежку.
Ліс поглинув його одразу. Стежка була схожа не на дорогу, а на спогад: кожен крок немов провалювався в інший час. Туман поволі густішав, а разом із ним — й відчуття чийогось погляду.
Мирон ішов упевнено. Він не озивався на поклики — хоч чув їх. Голоси звучали тихо, ніби крізь товщу води:
…«Мироне, сюди…»
…«Пам’ятаєш той вечір?»
…«Він не чекає на тебе. А я чекала завжди…»
…«Залиш усе, повернись…»
Він не спинявся. Не обертався. Ліс дивився на нього — і мовчав. Під ногами зникли навіть сліди. Мох поглинав їх одразу, ніби сам ліс хотів стерти дорогу назад. А Мирон ішов далі. Бо знав: усе, що кличе його тут, — не його. Лише стежка. Лише тиша. І темрява, яка відступала перед ним, наче визнавала: він іде не по спогади. Він іде за метою.
Мох під ногами ставав м’якшим, ніби ховав кроки. І раптом між деревами, в імлі, проступили три постаті. Попереду — хлопчик років десяти. Той самий, яким Мирон колись був. У його руці — дерев’яний човник, що давно зник разом із дитинством. Він дивився просто на Мирона, мовчки чекаючи.
Далі — жінка. Вона стояла біля стежки, як завжди стояла на порозі дому, коли він повертався пізно ввечері. Її тінь була прозорою, але рух губ — знайомий до болю.
І останній — старий, згорблений, з очима, що бачили надто багато. Він був схожий на нього самого, тільки втомленого, наче з іншого кінця життя.
Мирон не спинився. Пройшов повз хлопчика — і той розтанув у повітрі. Пройшов повз старого — й той упав у землю, як тінь від хмари.
Біля жінки він сповільнив крок. Лише на мить. Її погляд був тихим і знайомим, як вечір біля вікна, де світила лампа. Але Мирон стиснув кулаки й пройшов далі.
Тиша стала важчою, і тоді з-під землі долинув голос. Глухий, низький, наче його промовляли самі корені дерев:
— Мало таких, хто відвертається, коли ліс кличе…
Мирон не озирнувся. Він ішов уперед. Ішов, доки ліс не розсунувся перед ним і не відкрив галявину. Посередині стояв камінь — старий, зарослий мохом, як саме серце цього місця.
Він зробив кілька кроків уперед — і тоді почув важке, глибоке дихання. Збоку, між деревами, вийшов ведмідь. Його лапи ступали майже без звуку.
Мирон напружився. Серце билося повільно й рівно, але кожен м’яз був готовий. Він подумав, чи тягти ніж, чи чекати. Ведмідь не дивився на нього, а пішов просто до каменю. Зупинився біля нього й підняв морду, ніби чекав. І тоді, прямо зі старого моху, ніби з глибини землі, почала підводитись постать. Висока, мов саме коріння лісу, з плечима, порослими старим мохом, ніби шрамами від часу. Її очі були темні, як нічні озера.
Постать глянула на Мирона і тихо мовила голосом, що ніби йшов не з вуст, а з ґрунту:
— Мало хто доходить сюди. Ще менше — не для себе.
Мирон поклав долоню на груди й схилив голову. Лісовик ледь нахилив голову у відповідь.
— Я знаю, чого ти прагнеш. Але пам'ять — то не дар, а ніж. Ти готовий тримати його без страху?
Мирон підняв очі й кивнув. Тоді важка рука, мов стара гілка, лягла йому на плече.
— Добре, — сказав Лісовик. — Але плата мусить бути.
Він провів пальцем по повітрю, і поряд із каменем з’явилися слова, витесані світлом із туману:
«Лише одна зустріч. Лише один погляд. Потім підеш і не повернешся».
Мирон дивився на ці знаки, поки не відчув, що розуміє їх так, як розуміють близьку людину з одного лише погляду. Він поклав руку на камінь — мов присягу.
Лісовик щось слухав. Потім кивнув.
— Так і буде.
Камінь розколовся навпіл. Під мохом відкрилась ніша. У ній — гребінець Чугайстрової коханої й шабля Гната.
Ведмідь, не озираючись, пішов у ліс. Лісовик розчинився слідом за ним, але наостанок його голос ще раз торкнувся Мирона:
— Пам’ятай: тиша теж говорить. Не зрадь її.
Мирон узяв гребінець і шаблю. Стежка, якої ще мить тому не було, знову лягла під його ноги. Ліс впустив його назад.
