Спочатку:
На сторінку книги
Ліс ставав густішим із кожним кроком. Гнат ішов поруч, погладжуючи свого вуса, наче перевіряв, чи він усе ще тут, у цьому світі. Мирон рухався мовчки, слухаючи, як під ногами ламаються тонкі гілочки та віддаляється запах диму від багаття.
— Відчуваєш? — прошепотів Гнат, нахиляючись до нього. — Ще трохи. Вони близько.
Мирон кивнув. Він теж відчував — не шкірою навіть, а якоюсь глибокою тишею, що розливалася всередині. Наче повітря між деревами стало густішим, наче кожен листок дивився на них.
Стежка вивела на широку галявину. Трава тут була вища за коліно, а серед неї виднілися квіти — безіменні, дивні, немов ніхто їх не сіяв. Вітер не торкався пелюсток, і це було перше, що Мирон помітив.
Він ступив уперед. І тоді побачив їх. Тінь за тінню, прозорі фігури серед трави. Вони не мали облич, поки не дивився на них достатньо довго. А коли придивився — одна з них стала не просто схожою. Вона була нею. Волосся, якого він колись торкався, щоб перевірити, чи не заплуталося. Теплі очі, у яких завжди було трохи весни, навіть узимку. Усмішка, яку він пам’ятав до найменшої зморшки.
Він зробив крок. Перед очима промайнуло, як їх знайомив спільний друг, жартуючи: «Ви двоє — єдині, хто здатен сперечатися про квіти до ночі»; як вони блукали передмістям до світанку, збираючи дикі трави й не помічаючи часу; як вона стояла біля перону, коли він повернувся з армії, тримаючи в руках маленький горщик із розсадою айстр; як вони купили дім і першого ж дня розпланували десятки клумб, навіть не маючи ще ліжка.
Тепер вона стояла тут. Простягала руки. І він ішов.
— Мироне?.. — голос Гната здався далеким, наче крізь товщу води. — Ти куди?
Він не чув. Не бачив нічого, крім неї.
Гнат спершу лише знизав плечима. Потім щось у його погляді змінилося. Він глянув на постаті серед трави й зблід.
— Та ніяк… — буркнув він, наче сам до себе. — Зупинись, чуєш? Це не вона…
Він кинувся за Мироном, але його руки пройшли крізь плече друга, наче крізь туман.
— Стій! — тепер уже майже кричав. — Не смій…
Та Мирон ішов далі. Повільно, мов у сні, тягнучи руки вперед, щоб уперше за довгі роки знову торкнутися її.
Трава навколо була нерухома. Тиша — така глибока, що навіть Гнатові стало моторошно. І лише силует жінки чекав його посеред тієї німої, холодної краси.
Мирон ішов повільно, майже несвідомо, наче його тягло вперед не власними ногами, а чиїмось чужим наміром. Жінка — його жінка — чекала на краю галявини. Кожен рух її рук був таким знайомим, що світ довкола втратив значення. Ліс, туман, трава — усе розчинилося в тій миті, де був тільки він і вона.
Гнат бився об його плече, але марно:
— Мироне, та схаменися! То не вона! — його голос уже більше скидався на відчай, ніж на наказ.
Мирон не чув. Не міг почути. Згадка за згадкою накочувалися на нього: …як вони садили перші айстри біля ґанку, і вона сміялася, коли він уперше розворушив землю плугом та знайшов старий дитячий м’яч, заритий під ґрунтом; …як уранці вона пекла хліб, і запах дріжджів розбуджував його раніше за сонце; …як вона одного разу сказала: «Квіти треба садити не для дому, а для вітру, щоб і він мав до чого вертатись».
І тепер вона стояла там. Тягнула до нього руки. Він зробив ще один крок. Лише крок — і трава під ногами стала холодною, ніби хмари вилили на неї воду. Тіні навколо почали ворушитись, наче відчули його наближення.
— Мироне!.. — Гнат заволав так, що навіть дерева здригнулися. Він, тремтячими пальцями, плюнув через ліве плече — старий знак, щоб відігнати лихе. Але тіні не відступили. Мирон ішов далі, мов крізь сон. Він простягнув руки до обіймів тіньової постаті. Її обличчя мерехтіло, наче відбите у тонкій плівці води. І в ту ж мить щось глухо хруснуло — не у світі, а всередині нього самого.
І тут, ніби виріс просто із землі, перед ним став Чугайстер. Величезний, мов старий дуб, із бородою, в якій могли б жити птахи. На плечах — кожух, що пахнув хвоєю та димом. Його очі світилися жовтаво, як у вовка, але в них було більше доброти, ніж у будь-якій людській парі.
— От йолоп… — буркнув він і, не церемонячись, ляснув Мирона по плечу так, що той похитнувся назад. — Хочеш, щоб тебе лісові діти до кістки вилизали?
Мирон кліпнув очима. Жінка розчинилася, наче її стерли з полотна. Лишилася тільки трава, туман і Гнат, який стояв, зціпивши зуби.
— Що… — вирвалося в Мирона, та Чугайстер лише махнув рукою.
— То не вона, чоловіче. То мавки граються. Беруть того, кого душа твоя найбільше тужить бачити. І тягнуть. Раз упадеш у їхні обійми — лишиться від тебе тільки ім’я на вітрі.
Мирон уперше за довгий час відчув, як щось важке сповзає з його грудей. Він опустив очі. Чугайстер, однак, говорив далі, ніби не помічав його розгубленості:
— Але… — він примружився і потер бороду, — є спосіб побачити свою. Не отак, не у їхніх тенетах, а як годиться.
Мирон підняв погляд.
— Є місця, де пам’ять тонша, ніж лід навесні. Калюжі, озерця, старі криниці. Станеш біля такого — і як знатимеш, що робити, покличеш її. Прийде. Але не за тіло, а на хвилю — поговорити очима.
Гнат пирхнув.
— Чуєш, старий, ти йому ще підкажи, як з мавками танцювати…
Чугайстер лише зареготав тихо, глухо, немов буря вдалині.
— Танцювати — то моє діло. А йому треба не танець, а пам’ять, — він глянув на Мирона уважніше, майже співчутливо:
— Ну, що, хочеш знати, як її покликати?
Мирон стиснув кулаки. І кивнув. Чугайстер важко опустився на землю, наче цілий ліс разом із ним видихнув.
— Сідай, чоловіче, — буркнув він і ткнув пальцем у м’який мох поруч.
Мирон присів, спершись долонями об землю. Гнат завис осторонь, мов тінь, але його примарні руки тримали напружений жест «обережно».
— Слухай, — сказав Чугайстер і почав креслити гілкою кола у вогкій землі. — Бо пам’ять — то не просто спогад. Вона або світлом тягне, або в темряві губить. А ти тримаєш її правильно. Не з жадоби. Не з відчаю. А як вогонь у долонях — щоб не згас.
Мирон злегка нахилив голову, погоджуючись.
— Колись і я був чоловіком, — голос Чугайстра став тихішим. — Мав жінку. Пахла сушеними яблуками та сміялась, аж ліс лунав… — він на мить замовк і зітхнув. — Хотів її покликати. Не встиг. Ліс узяв мене швидше.
Мирон дивився на нього, не кліпаючи. У тій тиші навіть Гнат завмер.
— Є місця, де межа між світом і тим, що по той бік, тонка, як плівка на воді, — провадив далі Чугайстер. — Там можна кликати. Не тіло, не голос. Лише тінь. І цього вистачає, щоб не забути.
Він підкинув жменю листя, і воно впало між ними, немов стираючи риску між словами й ніччю.
— Але Лісовик проти, — раптом буркнув Чугайстер. — Хазяїн глибин каже: «Мертві мають лишатися мертвими». А я йому: «Коли пам'ять не гниє, то чом би їй не дати стежку?» Він не слухає. Тому я сам не можу. Я — лиш тінь. А мені потрібен живий.
Він глянув прямо у вічі Миронові:
— Ти такий.
Мирон торкнувся грудей долонею й ледь кивнув.
Чугайстер усміхнувся криво:
— Але за все треба платити. Хочеш навчитися кликати її — принесеш мені річ із глибини лісу. Гребінець. Її гребінець. Ліс не пустить мене туди. Тебе — пустить.
Він поклав важку, мов корінь, лапу на плече Мирона.
— То що, підеш?
Мирон дивився довго. Потім кивнув та посміхнувся. Його усмішка була тиха, але вперше за довгі роки не гірка. Чугайстер засміявся — низько й добродушно.
