Сповіщення

Непрочитано 0 з 0
Позначити як прочитані
Жодних нових сповіщень.
Щойно надійдуть нові сповіщення, вони відображатимуться тут.

Повідомлення

Чати

+

Жодних нових повідомлень

Запрошую у світ пригод та фантазій.
Пишу про сильних жінок, які не ламаються під тиском обставин, а знаходять у собі сили йти далі. Це жінки з характером, зі своїми страхами й сумнівами, але водночас із внутрішнім стрижнем, що не дозволяє їм здатися.

avatar

16 вересня, 2026

Про почуття автора до історії......

Гадаю, багато хто знайомий із тим особливим почуттям, яке виникає на самому початку написання нової історії.Спочатку є лише задум. Кілька думок, уривок сцени, образ героя чи просто запитання: «А що, як?..»Потім починають народжуватися події. Вигадуються персонажі, підбираються імена, створюється світ, у якому вони житимуть. Поступово окремі шматочки складаються в одну історію, і ти вже не просто пишеш її — ти починаєш у ній жити.А потім приходить той особливий момент, коли написана половина. Ти озираєшся назад і розумієш: я справді це зробила. І попереду ще стільки подій, стільки невідомого, стільки сторінок, які тільки чекають свого часу.Але разом із радістю поступово з'являється й інше відчуття.Ти наближаєшся до фіналу.Ось і в мене сталося саме так.Епілог дописано. Остання крапка поставлена.І начебто історія завершена. Усі події залишилися позаду, герої отримали своє завершення, а сюжет дійшов до тієї точки, до якої я його так довго вела.Але десь усередині все одно залишається дивне відчуття, ніби щось ще залишилося за межами сюжету.Ніби не про все я написала.Ніби десь там, за останньою сторінкою, життя героїв продовжується. Вони ще щось говорять, кудись ідуть, щось планують, про щось мріють. Просто читач уже цього не бачить.Мабуть, саме в цьому й полягає особливість завершення історії. Автор ставить останню крапку, але його світ не зникає в ту ж мить.Для мене ця історія особлива ще й тому, що я вперше спробувала себе в новому для мене жанрі — соціальній фантастиці.Це був цікавий досвід, трохи незвичний і водночас дуже захопливий. Хотілося не просто розповісти фантастичну історію, а поговорити про самотність, свободу, людські почуття, страх змін і про те, як іноді далеко від дому людина вперше знаходить саму себе.Тепер залишається відпустити цю історію.І дуже сподіваюся, що вона знайде свого читача.Можливо, когось зацікавить її загадка.Можливо, хтось упізнає в героях частинку себе.А можливо, комусь просто захочеться ненадовго опинитися в тому світі, який я створювала сторінка за сторінкою.А я тим часом залишу останню крапку.Хоча, якщо чесно, мені все ще трохи складно повірити, що ця історія справді завершена.
avatar

04 травня, 2026

Хроніка бару "Зелений Змій". Частина перша. "Завдання із загадкою"

https://booktons.com/book/b_22042026_khroniky_baru_zelenyi_zmii Це був дивний світ. Нескінченний степ простягався до самого обрію, вкритий низькою травою лілового відтінку, що хвилювалася під легким вітром, ніби жива. Посеред цієї незвичної картини, на камені кольору обпаленої цегли, сиділа дівчина. Її постать виглядала майже нереальною - наче вирізаною з іншої реальності й випадково залишеною тут. Її і без того химерну зовнішність підкреслювали промені величезного яскраво-червоного сонця - неможливо було зрозуміти, чи це світанок, чи захід. Світло ковзало по її обличчю, надаючи рисам то м’якості, то загрозливої різкості. Після десятків відвіданих світів і знайомства з безліччю рас здавалося, що мене вже нічим не здивувати. Та сіроокі, майже зміїні очі з вертикальними зіницями, вогнисто-руде волосся й загострені вуха викликали не лише цікавість, а й настороженість. Особливо тоді, коли все почало змінюватися. Її очі раптом потемніли, ніби в них згасло світло, приховавши вузькі зіниці. Волосся спалахнуло м’яким сяйвом, немов усередині нього загорілося полум’я. І звідкись - ніби з повітря - з’явився лускатий хвіст, що почав повільно, майже ліниво розгойдуватися з боку в бік. Я й раніше бачила драконів, які набували людської подоби. Але ця дівчина… вона була кимось іншим. Хоча луска, що проступила на її вилицях, натякала на драконячу природу, в ній відчувалося щось ще - щось старіше, глибше й значно небезпечніше. Поки я подумки намагалася зрозуміти, хто ж переді мною, незнайомка мовчки витягла зі повітря сувій і простягнула його мені. Жодного слова, жодного зайвого руху - лише уважний, пронизливий погляд. Коли я взяла документ, звернула увагу не лише на її нігті, схожі на пазурі, а й на печатку, що захищала вміст від сторонніх. На ній була зображена голова ворона, а під нею - два схрещені мечі. Такого символу я ніколи раніше не бачила. Це було останнє, що я встигла розгледіти в тому дивному світі. Щойно руда відпустила сувій, усе зникло - і я прокинулася у власному ліжку від різкого болю в лівій руці. Те, що це був не сон, підтверджував шматок скрученого паперу, який лежав просто на моїй ковдрі.
avatar

28 квітня, 2026

Тягар. Найманець . Перша частина

Оскільки продовження пригод Ріди планую викладати саме тут, вирішила перенести й першу частину. Сподіваюся, тут також комусь зайде історія про квестові мандри, дружбу та пригоди. До чого сняться жахи минулого? Особливо тоді, коли вони повертаються саме в мить, коли починається новий шлях - шлях, від якого не можна відмовитися. Арідара - воїтелька, котра давно забула, що таке спокій. Разом із кількома найманцями вона бере на себе завдання супроводити чаклуна Кріст’єра з північного Лаору до південного Тріграду. Подорож, що мала бути простою справою, стає випробуванням: не лише сили й вірності, а й самої суті душі. На їхньому шляху - землі, де війни не закінчуються навіть після підписання миру. Де союзник може виявитися ворогом. Де тіні минулого чекають у кожному кроці. І коли здавалося, що гірше бути не може, Арідара розуміє - найстрашніший ворог не той, хто стоїть перед нею. А той, кого вона носить у собі.
avatar

12 березня, 2026

"Щоденник Яти Ольше" на цьому сайті.