Раді Вас бачити!

Дорога до Крегстона виявилася тихішою, ніж я очікував після сутички. Аркушів у мене більше не залишилося — кожен малюнок згорів у полум’ї, позбавивши мене головної зброї. Тож у ліс я зайвий раз не заходив: крок убік міг коштувати життя.

Я йшов уздовж тракту, збираючи все, що траплялося під руку. Квіти з яскравими пелюстками, ягоди, корінці — усе, що могло згодитися для барвників. Навіть трави, придатні для настоїв. У голові вже крутився рецепт антидоту — з ним я почувався впевненіше, а деякі з інгредієнтів ще й мали ціну.

• Зібрано: лікувальні трави [x3]
• Зібрано: барвник-трава [x5]

Біля річки я зупинився ненадовго: очерет ріс густими заростями. Нарізав оберемок і поклав до торби. Може, в місті й куплю готовий папір, але запасний матеріал не завадить. Хто зна, які там ціни за стінами.

• Зібрано: очерет [x10]
• Рецепт відкрито: саморобний папір (неповний)

Інвентар слухняно прийняв кожен трофей. Я набивав його під зав’язку: краще тягнути зараз, ніж шкодувати потім. Попереду вже виднівся шлях до міста, і що ближче я підходив, то виразніше відчував — починається новий етап.

Чим ближче до Крегстона, тим жвавіше ставало довкола. Ліс розступився, відкривши поля й поодинокі села, витягнуті вздовж тракту. Пахло свіжоскошеним сіном, чувся гавкіт собак і голоси селян, але я лише краєм ока відзначав місцевий рух.

Мабуть, і тут можна було б підхопити якісь квести: допомогти зі жнивами, відігнати дикого звіра або передати пакунок. Але в мене були свої пріоритети. Спершу — місто.

Мій нинішній стан — десять золотих і повна торба різношерстих трав та очерету. Смішна сума за мірками цього світу, адже в Альфі можна купувати житло й облаштовувати його. Але про таке поки що й мріяти рано: максимум, на що я здатен — зняти кімнату. Головне, щоб там був стіл, ліжко й скриня: базовий набір, аби відпочити й облаштувати робоче місце для фарб і паперу.

Ціль оновлено: знайти нічліг у Крегстоні.

Я минув кількох селянських хлопчаків, що з цікавістю витріщалися на мене, й ступив на головний тракт. Над міськими валами вже здіймалися кам’яні вежі, і що ближче я підходив, то чіткіше чув гул голосів.

Біля воріт товпилася черга: вози з мішками зерна, купці на конях, кілька таких же одинаків, як я.

Я мимоволі сповільнився. Черга означала одне — перевірку. А, можливо, ще й мито за вхід.

Увага: вхід до міста може потребувати сплати податку.

Я став у хвіст черги, намагаючись не привертати зайвої уваги. Вартові при воротах перевіряли кожного: у купців — папери, у селян — мішки, у таких, як я, — лише погляд, що ковзав від чобіт до голови.

Кілька разів я помітив, як у когось вимагали монету за прохід.

Убік сперечалися двоє торговців: один твердив, що мито підняли, другий клявся, що для пішоходів лише мідяк. Я занотував подумки: краще бути готовим розпрощатися з частиною золота.

Солдати виглядали зібрано: кіраси червоного відтінку — кольору королівства, списи з металевими наконечниками блищали на сонці.

Біля воріт працювала й система — над кожним прибулим миготіли напівпрозорі рядки: ім’я, фах, рівень. У декого текст був прихований — певно, із навичкою приховування даних.

Я машинально перевірив своє:

Ім’я: Олікс

Рівень: 4

Репутація Крегстона: 5%

Я видихнув із полегшенням. З нульовою репутацією сюди, можливо, й не пустили б без питань. А так — є шанс пройти без зайвих проблем.

Перед очима відразу спливла системна підказка:

Вхід до Крегстона: можливі варіанти перевірки.

— Сплатити мито (5 мідяків).

— Спробувати переконати варту (+репутація, перевірка харизми).

— Пройти за знайомством (якщо є пов’язане завдання).

Я торкнувся пояса з торбою, де тихо подзенькували монети. П’ять мідяків — не така вже й втрата, але хотілося зрозуміти, чи є шанс пройти дешевше.

Я обвів чергу поглядом — селяни майже всі віддавали мідяки, торговці сперечалися, але зрештою теж діставали гаманці. Лише кілька воїнів із гербом на плащах пройшли без оплати: їх вартові просто пропустили.

Всередині защеміло відчуття — ніби система спеціально перевіряє, чи наважуся я вперше використати харизму в реальному діалозі.

До цього навичка була просто мертвим вантажем у характеристиках.

[Харизма: 5]

Шансів не так уже й багато. Але й п’ять мідяків — це половина срібняка, а зайві гроші в місті знадобляться.

Я удав, що риюся в торбі, але насправді вирішував: заплатити чесно чи спробувати зіграти словами?

Я навмисно затримався, ніби не міг знайти монети, і глянув на вартового:

— Слухай, я щойно прочистив дорогу від вовків. Місцеві підтвердять. Невже після цього ще й платити за вхід?

Він примружився, оцінюючи мене поглядом.

[Перевірка харизми… Рівень: низький]

— Вовків, значить? — протягнув він, і в голосі з’явилося трохи м’якості. — Ну, якщо так… зробимо виняток. Але дивись — у місті за тебе ніхто не поручиться.

Я кивнув і ступив уперед.

Системне сповіщення:

[Вхід до Крегстона — успішна перевірка]

[Фінанси: без змін]

[Репутація Крегстона +2%]

Черга позаду невдоволено загуділа — селяни бачили, що мене пропустили безплатно. Але то вже була не моя турбота.

Під кам’яними склепіннями воріт повітря змінилося: пахло димом, хлібом і залізом.

Місто зустріло мене шумом і запахами, і я посміхнувся.

Перший рубіж пройдено.

За воротами відкрилася вулиця, і я на мить завмер. У реальному житті я ніколи не бачив нічого подібного — ніби ступив у живу картину.

Кам’яні будинки тіснилися один до одного, верхні поверхи нависали над вулицею, дахи вкривала червона черепиця. Дерев’яні балки на фасадах потемніли від часу, а подекуди стіни прикрашали знаки цехів — молот коваля, пшеничний сніп, лев’яча голова.

Вузькі вікна закривали залізні решітки, а деінде скло відливало свинцем.

Мощеною вулицею гуркотіли вози, колеса скрипіли, люди гомоніли: торговці вигукували ціни, діти носилися, ухиляючись від коней, жінки з кошиками сперечалися з м’ясниками. У повітрі стояв густий запах диму, хліба, приправ і гною.

Я пройшов трохи далі — і перед очима засвітилася система:

[Нова локація: Крегстон]

[Основні зони: Ринок, Таверни, Площа, Храм, Ковальня, Квартал майстрів]

Я не втримав усмішки. Альфа не просто копіювала села й ліси — це був справжній, живий, світ, що дихає, зі своєю рутиною.

Питання лише одне: чи вистачить мені десяти золотих хоча б на кілька ночей і робочий стіл?

Я зупинився на площі біля воріт. Гомін стояв такий, що хотілося затулити вуха.

Вози заїжджали один за одним, люди торгували просто при стіні, сперечалися, домовлялися.

Думки самі пішли в потрібний бік — житло.

У будь-якій грі я знав одне правило: чим ближче до центру, тим престижніше й дорожче. Але й біля воріт не завжди дешевше — навпаки, тут деруть утридорога за зручність і за те, що потік нових гравців зупиняється саме тут.

Логічно було б пошукати щось далі, у робітничому кварталі, серед ремісників. Але карти міста я ще не мав, тож лишалося лише гадати.

Я озирнувся. Просто біля воріт стояла таверна з вивіскою у вигляді мідного кухля. Дерев’яні віконниці були розчинені, із середини тягло смаженим м’ясом і димком. Місце гомінке, людне — саме те, де можна розвідати ціни й не виглядати чужинцем.

— Гаразд, — пробурмотів я. — Почнемо з найближчого.

Я підійшов до дверей і штовхнув їх плечем.

Усередині було тісно, але тепло. Довгі столи, лави, бочки вздовж стін. За стійкою, витираючи глиняний кухоль, стояв власник — кремезний чоловік із рудою бородою. Він підняв погляд і зміряв мене прищуром.

— Мандрівник? — спитав він. — Кімнату шукаєш чи їжу?

— І те, й інше, — відповів я, підходячи ближче. — Але спершу скажи: скільки коштує постій?

Трактирник хмикнув і підняв два товстих пальці:

— У мене дві ціни. Проста кімната — матрац і лава, без скрині. Два мідяки за ніч.

— А якщо зі скринею? — уточнив я.

— Тоді три. Там уже нормальне ліжко, столик для писання й скриня під замком. Але врахуй, ключ лише один. Загубиш — за новий здеру золотий, — він хитро всміхнувся.

Я прикинув у думках: у мене десять золотих і трохи дріб’язку. На кілька днів точно вистачить.

— А якщо не тут, а далі, у робітничому кварталі? — запитав я між іншим.

Трактирник примружився:

— Ображаєш. Там дешевше, це правда. У ковалів і ткачів народ простіший — кімнати здають охоче. Але й тишею там не пахне: молоти гримлять із самого ранку, а запахи такі, що в носі крутить. Зекономиш кілька мідяків за ніч, але спати будеш гірше.

Я кивнув. Система мовчала, не підказуючи нічого. Отже, вибір за мною.

— Гаразд, — сказав я. — Беру кімнату зі скринею. На три ночі наперед.

Трактирник кивнув, простягнув ключ із залізним зубцем і взяв із моєї руки дев’ять мідяків.

— Третій поверх, другі двері праворуч. Якщо буде голосно — не нарікай. У нас народ гомінкий, зате свій.

Я посміхнувся, сховав ключ у сумку. Кімната забезпечена — можна зітхнути з полегшенням.

Тепер залишалося розібратися з містом і знайти, де дістати папір та фарби.

Сходи рипіли під ногами, стіни пахли сажею й хмелем. Коли я, нарешті, дістався третього поверху, ключ легко провернувся в замку. Двері відчинилися з тихим скрипом, і я ступив усередину.

Я зачинив за собою двері, і система м’яко підсвітила новий предмет в інвентарі: [Ключ від кімнати таверни].

Підказка з’явилася слідом:

«Ключ можна використовувати як телепорт до кімнати. Перезарядка: 24 години.»

Холодний метал у кишені відчувався знайомою вагою, але тепер — із додатковою функцією.

Я окинув поглядом приміщення: низька стеля, широке ліжко з грубою вовняною ковдрою, крихітне віконце на вулицю і біля стіни — важка дубова скриня.

Система одразу підсвітила її: [Сховище: доступно 5 слотів].

Небагато. Але все ж надійніше, ніж тягати речі із собою.

Мимохідь промайнула думка: згодом, коли матиму власний дім, можна буде поставити кілька таких скринь — і зберігати набагато більше, ніж ці жалюгідні п’ять комірок.

Поки що в мене лише шість стандартних слотів і три додаткових від храмової сумки — усі забиті під зав’язку.

На мені — проста дорожня одежа й ремінь із кишенями. Не дивно, що NPC у місті дивляться на мене, як на бідного прибульця.

Я вже знав: зовнішність тут — не дрібниця.

Для бою важлива броня й бонуси до спритності чи влучності, а для візитів до важливих осіб — зовсім інше: одяг, що дає харизму й підвищує репутацію.

Отже, доведеться навідатися і на ринок, і до ремісничого кварталу — подивитися, що там є у категорії «одяг для обличчя».

А поки… скриня, ліжко й ключ у кишені. Початок покладено.

Скриня зачинилася з глухим клацанням. Я випрямився — і перед очима спалахнув знайомий інтерфейс:

[Досягнення отримано: «Моя перша кімната»]

— Постійний бонус: +5% до відновлення енергії під час відпочинку.

— Відкрито нову категорію досягнень: «Житло».

Підказка мигнула й додала новий рядок у журнал:

«Тепер у вас є місце, де можна не лише зберігати речі, а й отримувати бафи від відпочинку. Покращуйте житло, щоб відкривати нові бонуси.»

Я посміхнувся. О, навіть за кімнату бонус дають? Хм, непогано.

Не просто кімната — справжній крок уперед.

Виходить, треба думати наперед: чим більше «свого» — тим більше переваг.