Раді Вас бачити!

Я зачинив за собою двері й на мить затримав руку на старій бронзовій ручці.

Тиша. Лише моє дихання й легкий скрип підлоги.

Кімната була невелика, але своя: низький стіл біля вікна, вузьке ліжко, скриня біля стіни, полиця з пилом у кутку.

Я поставив сумку, розклав сувої, обережно дістав фарби й кілька пензлів. Їм було саме тут місце.

Не таверна, де вічно шум і бійки під вікнами. Не трактирний стіл, липкий від елю. Тут я зможу працювати.

Я обійшов кімнату, перевіряючи світло — вікно виходило на південь, і сонце лягало просто на стіл. Для малюнків і для паперу — ідеально.

Думки самі почали складатися у список:

потрібна кадка для води, прес чи хоча б тягар для паперу, рамки для сушіння...

ще — трави для фарб, старі тканини, можливо, попіл для домішок...

нова лляна тканина для підрамників, дерев’яні рейки й цвяхи...

і, звісно, інструменти для палітурки, якщо захочу робити не просто аркуші, а книжки.

А де взяти білила, вапно й клей для підготовки полотен?

Я сів на край ліжка й усміхнувся:

— Спочатку я просто хотів заробити на житло... а тепер уже думаю, як майстерню розгорнути, — пробурмотів я.

Система мовчала: усі денні завдання були закриті. Залишалось тільки планувати. А завтра — шукати, що купити й у кого.

Я поставив сумку біля стіни й ще раз обвів кімнату поглядом. Сонце щедро заливало стіл — ніби натякало: пора працювати, а не сидіти склавши руки.

Всередині свербіло — треба використати час. Усі ранкові справи завершені, день лише починається.

Папір. Підрамники. Без цього не просунуся. Ескізи на клаптях пергаменту — це добре, але якщо хочу, щоб мене сприймали як майстра, потрібні справжні матеріали.

Я провів рукою по поверхні столу, прикидаючи:

— Для паперу — вода, зола, ганчір’я. Форми й прес. Щось доведеться купити, щось знайти самому. Трохи очерету все ще у мене в сумці.

А для підрамників — дерево, цвяхи, полотно. Може, заміню лляну тканину, якщо пощастить знайти.

Я посміхнувся: місто саме підштовхувало. Папір — значить, треба на ринок, до торговців утилем і ганчір’ям. Підрамники — до теслів, у майстерні кварталу. Усе поруч.

Я відчинив вікно. Вулиця гомоніла, гра вирувала.

— Що ж, Оліксе, — сказав я собі, — сьогодні ти перетворюєшся з бродяги з фарбами на майстра зі своєю справою.

День ще був довгий.

Я трохи постояв біля вікна, вдихаючи запахи міста — теплий хліб, кінську збрую, пил і дим від жаровень. Усе це змішувалось у густий аромат, що здавався майже справжнім.

— Папір, — пробурмотів я. — Без нього нікуди.

У голові вже складався список: ганчір’я, деревина для підрамників, трохи полотна на пробу. Усе це треба знайти й прицінитись.

Я вийшов на вулицю. Квартал майстрів зустрів мене стуком молотків, криками підмайстрів і різнобарвними вивісками. Між лавками шумів ринок. Тут продавали все: від пучків трав і пір’я до шмаття й обрізків шкіри.

В кутку, під смугастим навісом, сидів торговець ганчір’ям. Перед ним — гори мішків, набитих тканиною: сірі, бежеві, з золотистими відблисками старих штор чи синім переливом форменого одягу.

Чоловік був сухорлявий, із довгими пальцями й носом, схожим на дзьоб.

— Ей, хлопче, матеріал шукаєш? — крикнув він, помітивши мій погляд. — У мене все, що душа забажає. Хоч під ноги стели, хоч на папір пускай!

Я підійшов ближче.

— На папір, — відповів я чесно.

Очі торговця ожили. Він ляснув долонею по мішку збоку:

— Тоді тобі сюди. Старий вибілений бавовняний текстиль, майже без домішок. Дешево не дам — сам розумієш, майстри розбирають швидко. Але якщо візьмеш мішок цілком — зроблю знижку.

Я потяг у руках сірувату ганчірку: м’яка, але міцна, без блиску. Те, що треба.

— А якщо не весь мішок, а потроху? — обережно уточнив я.

— Ха! — торговець хрипло засміявся. — Потроху теж можна. Але запам’ятай: хороші ганчірки розходяться першими. Зволікатимеш — залишишся з мішковиною.

Він підморгнув, ніби ми вже домовились.

— Скільки за мішок? — спитав я.

Торговець примружився, прикидаючи, наскільки я «зелений», і показав два пальці.

— Два срібла.

Ціна кусалася. Але якщо подумати — мені ж тренуватись, псуватиму чимало. Папір річ примхлива. А потім і підрамники, і фарби. Нехай буде запас.

— Беру весь мішок, — сказав я рішуче.

Торговець навіть здивувався, але швидко закивав:

— Правильно робиш, хлопче. Краще одразу з головою в справу.

Система м’яко спалахнула повідомленням:

[Ви придбали: Мішок бавовняного ганчір’я (якість: добра). Кількість спроб переробки: 50–70. Підходить для створення паперу. +1 до майстерності “Обробка матеріалів”.]

Мішок виявився важким, але всередині я все одно радів — був початок.

Торговець ляснув мене по спині:

— Якщо сподобається працювати з моїм товаром — повертайся. Багато хто з майстрів так робить: спершу проба, потім постійні закупівлі. А якщо покажеш, що папір виходить рівний і міцний — зведу тебе з одним теслею. Він часто замовляє для креслень.

— Мені якраз потрібен тесля, — пожвавився я.

— Ну от і сходиш до нього після обіду, — усміхнувся той. — Звуть Хальм, працює на сусідній вулиці. Він тобі розповість, де брати деревину для підрамників і верстатів.

Я подякував і закинув мішок вище на плече.

Не став тягати його по місту — одразу заніс у кімнату. Спина зітхнула з полегшенням.

По дорозі завернув до Марти — взяв кілька булочок: одну собі, другу для пригощання. Хай навіть бонус буде дивний, але знайомство з теслею краще починати зі смаколика.

Вулиця вела до майстерень. Чим ближче підходив, тим сильнішим ставав запах свіжих дощок, смоли й гарячої стружки. Тук-тук-тук — ритм молотків задавав свій такт, а над проходами висіли дошки, верстаки, готові каркаси.

Я швидко знайшов Хальма — кремезного чоловіка років сорока, з руками, схожими на коріння старого дуба. Він стояв біля верстака й вирівнював дошку, стружка падала рівними завитками.

— Ти Хальм? — запитав я.

Він підняв погляд, примружився:

— Ага. А ти хто такий?

Я простягнув булочку з медом і корицею.

— Художник. Олікс. Збирався робити папір. Чув, ти можеш підказати, де взяти деревину для підрамників.

Хальм фиркнув, але булочку взяв. Надкусив — і вперше на його обличчі промайнула усмішка.

— Ну що, хлопче, правильний підхід. З майстром краще починати розмову з частування, а не з прохання.

Система м’яко підкинула повідомлення:

[Ви зміцнили соціальний зв’язок.

Стосунки з NPC “Хальм” покращено. +0.5% до репутації серед ремісників Крегстона.]

— Гаразд, раз так, — сказав Хальм, доїдаючи булочку. — Деревину бери у Мілли, на нижній вулиці. Вона торгує залишками після великих замовлень — для підрамників саме те.

А хочеш, покажу тобі кілька простих кріплень? Щоб рама не розлазилась.

— Хочу, — одразу кивнув я.

Хальм знову посміхнувся:

— Тоді приходь увечері. А поки — йди до Мілли. І ще порада: не хапай усе одразу. Матеріал любить повагу.

Нижня вулиця зустріла мене запахом смоли й сирого дерева. Тут шум стояв не гірший, ніж у кузнечному кварталі: пили верещали, молотки гупали, а з лавок визирали рівні штабелі дощок і обрізків.

Міллу я помітив одразу — жінка років тридцяти, міцна, з пов’язаною на голову хустиною. Вона перекладала дошки зі стелажа на стелаж і щось бурмотіла собі під ніс.

— Ти Мілла? — спитав я, підходячи ближче.

— А ти хто такий? — не обертаючись, відповіла вона. — Якщо ще один учень теслі — знижок не буде.

— Художник, — сказав я. — Підрамники збираюся робити. Хальм направив до тебе.

Вона нарешті подивилася та посміхнулася:

— Художник, кажеш? Ну-ну. Тоді тобі не дошки потрібні, а обрізки — те, що майстри бракують, а мені дівати нікуди.

Я кивнув:

— Підрамник усе витримає. Головне, щоб не гниле.

— Ха! — Мілла засміялася. — З язика зняв. Ладно, дивись: маю мішок добротних обрізків. Для тренувань згодиться. Три срібла — і твій.

— Мішок? — перепитав я. — Давай.

Система одразу висвітила повідомлення:

[Ви придбали: Мішок дерев’яних обрізків (якість: звичайна). Підходить для крафту: рами, заготовки, дрібні вироби.]

Я підняв мішок і закинув за спину. Важкий, але терпимо.

Мілла знову примружилася:

— Слухай, художнику, ти ж, певно, і папір збираєшся робити?

— Звідки знаєш?

— Хальм язика за зубами не тримає, — усміхнулась вона. — Так от, якщо здумаєш за папір братись, тобі не лише ганчір’я треба. Я знаю кількох збирачів, які по місту тягають ветош. Хочеш — зведу. Але врахуй: із ними краще одразу договір підписувати. Ці хлопці люблять, коли за ними ганяються.

Я посміхнувся:

— Дякую за пораду. Можеш звести.

Система тихо підсвітила нове вікно:

[Відкрито завдання: “Збирачі ветоші”.

Мета: знайти джерело тканин і домовитись про поставки для виробництва паперу.]

Я подякував Міллі й рушив назад. У голові вже вимальовувався план: увечері — до Хальма, вчитися кріплень, завтра — шукати збирачів ветоші.

На шляху до кварталу майстрів я звернув у вузенький провулок, де над дверима рипіла вивіска: «Дрібниці для справи».

Усередині було тісно, але затишно: полиці ломилися від мішечків із цвяхами, мотків пеньки, гачків і дрібних інструментів. На стінах висіли молотки, рубанки, ножі — все, що потрібно для дрібного крафту.

За прилавком сидів сухорлявий чоловічок із носом, схожим на картоплину. Він примружився, роздивляючись мій камзол:

— А ти хто такий? Не схоже, щоб твої руки знали, як молот тримати.

— Художник, — чесно відповів я. — Але підрамники самі себе не зберуть.

— А-а, — протяг він із розумінням. — Тоді ось що тобі треба.

Він поклав на прилавок невеликий молоток із дерев’яною ручкою та мішечок із дрібними цвяхами.

— Легенький, зручний. Для теслі — слабуватий, а для рам — саме те. Мішечок цвяхів зверху. Разом — срібняк.

Системне повідомлення:

[Ви отримали: “Молоток новачка” (інструмент, якість звичайна). Дозволяє забивати цвяхи, використовувати у крафті.]

[Мішечок цвяхів (витратний матеріал, 100 шт.)]

Я не торгувався. Просто поклав монету на прилавок. Занадто вчасно попалися потрібні речі.

— Удачі, художнику, — сказав господар. — Не забудь: цвяхи люблять точний удар. А якщо промахнешся — дошка трісне.

Я кивнув, закинув покупки в мішок і вийшов на вулицю. Тепер у мене було все для перших проб: дерево, інструмент, навіть булочка для перекусу.

Я попрямував у ковальню. Дзвін молота відчувався ще за рогом: дзинь — кхрр, дзинь — кхрр. Повітря тут було важче, гарячіше, пахло вугіллям і розпеченим залізом.

Коваль, величезний, як двері, витер зі лоба піт і кинув на мене уважний погляд:

— Чого шукаєш?

— Мені потрібна рама для сушіння паперу, — сказав я, трохи збентежено. — Проста, щоб натягати полотно.

Він хмикнув і почухав бороду:

— Не часто таке замовляють. Але у мене є кілька прямокутних рам, зазвичай їх для шкіри беруть. Залізні прути, скріплення з заклепками. Десяток років вистачить.

Системне повідомлення:

[Залізна рама для сушіння (інструмент, якість звичайна). Дозволяє сушити папір, тканини та шкіру. Ефективність +5% до якості продукту.]

— Ціна — три срібла, — коротко кинув він.

Я кивнув і дістав гроші. Багато, але без цього — ніяк. Коваль загорнув раму грубою ганчіркою і простягнув мені:

— Дивись, щоб іржа не з’явилася. Воду струшуй, і краще зберігати в сухому місці.

Я подякував йому, перекинув важку раму через плече і рушив назад у квартал майстрів.

Тепер у мене в руках було майже все: дерево для підрамників, цвяхи, молоток і рама для майбутнього паперу.

Я повернувся в кімнату. На підлозі мішок з ганчірками розсипався, наче м’яка гора тканини. Жодної краси, але в цьому був фундамент майбутньої майстерності.

Системне повідомлення:

[У вас є все необхідне для старту професії “Паперовироб”. Бажаєте активувати першу пробу?]

Звісно, хочу.

У голові одразу виник порядок дій:

1. Замочити ветош.
2. Варити до м’якої кашки.
3. Перетерти волокна.
4. Викласти на раму і залишити сушитися.

Я дістав із мішка кілька ганчірок — жорсткі, потерті, з запахом сирого бавовнику. У тазі з водою вони швидко натягнули вологу, потемніли та стали м’якими.

— Ну ось, — пробурмотів я. — Перший крок до власних аркушів.

Системне повідомлення:

[Процес “Паперовиробство: первинна обробка тканини” розпочато.

Рівень навички: 2. Прогрес: 9%.]

Я перемішував мокру ветош, відчуваючи, як тканина повільно перетворюється на пухку масу. Робота була брудною, руки липли, але в середині тепліла думка: із цієї каші згодом народяться листи, на яких будуть малюнки, закляття, карти.

Дим із кухні тягнувся крізь щілину дверей, пахло свіжоспеченими булочками. Я усміхнувся — одну вже віддав тесляру, другу беріг собі, але руки тяглися не до їжі, а до роботи.

— Ладно, Олікс, — сказав я сам собі. — Спочатку папір, потім підрамники.